Сучасні тенденції Нобелевського руху в Україні та світі

 

 

 

 

РЕФЕРАТ

НА ТЕМУ :

“ Сучасні тенденції Нобелевського руху в Україні та світі ”

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                                               

 

 

 

 

 

 

 

 

Зміст

Історія заснування………………………………………………………….2

Українські лауреати………………………………………………………..3

Етапи поліпшення розвитку науки в Україні…………………………...10

Література…………………………………………………………………15

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Історія заснування

Альфред Нобель, шведський винахідник і фабрикант, спочатку в своєму заповіті, складеному 14 березня 1893, висловив бажання направити кошти від своїх патентів на будівництво крематоріїв у великих містах, чим, за його думкою, мав займатися стокгольмський Каролінський інститут. Однак ще в 1886 році Папа Римський визнав кремацію неналежною формою поховання.

1895 року Нобель склав інший заповіт, де наказав створити фонд, відсотки з якого будуть видаватися у вигляді премії тим, хто впродовж попереднього року приніс найбільшу користь людству. Зазначені відсотки відповідно до заповіту ділилися на 5 рівних частин, які призначаються для заохочення відкриттів у галузі фізики, хімії, фізіології або медицини, літератури і особливі досягнення перед людством у справу миру (Нобелівська премія миру). Виняток — математики. Це пов'язано із сумною історією кохання Альфреда. Дівчина, яку він кохав вийшла заміж за математика. Саме через це Нобелівська премія не поширюється на цю галузь науки.

1900 року був створений Нобелівський комітет, який виплачує премії. Вручення премій почалося 1901 року.

За час існування  премії було введено лише одне нововведення: 1968 року Шведський банк з нагоди свого 300-річчя запропонував виділити гроші на премію з економіки, і Нобелівський комітет взяв на себе зобов'язання з їхнього розподілу. Офіційно іменована як премія з економіки пам'яті Альфреда Нобеля, вперше була присуджена 1969 року. За традицією, премії з фізики, хімії, медицини, літератури і економіки вручає в Стокгольмі в Концертному залі король Швеції.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Українські  лауреати

Нобелівська премія не має  сьогодні собі рівних ні за моральним  авторитетом в світі, ні за щедрістю грошової винагороди. Не дивлячись на те, що нобелівський рух як видатний феномен людської геніальності розвивається і благотворно впливає на суспільний прогрес вже більше 100 років, широкій громадськості в основному невідомі імена яскравої плеяди нобеліантів, яких дала світу земля України. Тернопільське видавництво “Лілея” цього року випустило друге видання монографії Олександра Левченко “Нобелівська інтелектуальна еліта і Україна”. Значення його систематизованого науково-публіцистичного дослідження важко переоцінити. Хто ж вони – високогідні інтелектуали з України, які отримали найпочеснішу міжнародну відзнаку або розглядалися нобелівськими комітетами, але з різних причин не були удостоєні престижної премії?

Аналізуючи офіційну статистику, вивчаючи біографії загальновизнаних авторитетів, доводиться констатувати: Україна формально не має своїх лауреатів. Наша держава поки що не отримала визнання нобелівських установ, але вони не обділили увагою вихідців з нашої землі. Це – учені і письменники, які народилися, вчилися, починали свою успішну діяльність або довгий час жили, плідно творили в Україні, але отримали Нобелівську премію як громадяни інших країн, в першу чергу, – Росії, колишнього СРСР, США, Франції, Ізраїлю. Україна породжувала геніїв, випестувала їх, навчала і... відпускала (або видавлювала) в чужі краї. В умовах бездержавності світлі голови України нерідко вимушені були покидати свою землю і шукати кращої частки, відкривати і розширювати наукові, літературні горизонти в інших куточках планети. А сусідні народи і держави далекого зарубіжжя прагнули і прагнуть мати на своєму науковому Олімпі талановитих українців, заперечуючи при цьому їх український родовід. Наша нація служила, так би мовити, хорошим біологічним субстратом і каталізатором для розвитку культури і науки інших.

Хронологічно ряд лауреатів Нобелівської премії, уродженців України, починається з Іллі Мечникова, знаменитого бактеріолога і імунолога. Народився він 15 травня 1925 року в селі Івановке Купянського повіту на Харківщині в дворянській сім'ї молдавського походження. Його предок — Юрій Степанович — в 1945 році приїхав разом з князем Д. Кантеміром до Росії і отримав від Петра I маєтки на Слобожанщині. 40 років життя Іллі Мечникова пов'язано з Україною. Нобелівський комітет присудив йому премію в 1988 році за дослідження з імунології. Учений був удостоєний її в області фізіології і медицини (разом з Паулем Ерліхом), а нагороджений як підданий Російської імперії. Помер Мечников в Парижі на 71-му році життя, завещав спалити його тіло в крематорії. Урна з прахом великого ученого з України зберігається в бібліотеці Пастерівського інституту в столиці Франції.

Ще одним Нобелівським лауреатом в області фізіології і медицини став учений-мікробіолог з України Зельман Абрам Ваксман (1888-1973), уродженець міста Прилуки на Чернігівщині. Особливу подяку мільйонів людей на всіх континентах Зельман Ваксман заслужив своїм вельми вагомим внеском в перемогу над туберкульозом. У 1982 році З. А. Ваксмана удостоїли Нобелівській премії “за відкриття стрептоміцину – першого антибіотика, ефективного при лікуванні туберкульозу”. Нагороджений як громадянин США, куди після смерті матери емігрував з України в 1965 році на запрошення своїх старших сестер.

У місті Золочев на Львівщині 18 липня 1937 року (тоді він  входив до складу Тернопільського воєводства Польщі) народився Роальд Гофман (Сафран) – сьогодні найбільший американський фахівець в області органічної і квантової хімії. На українській землі, в Галичині, пройшли його перші дитячі роки. Коли в 1944 році Червона армія звільнила Західну Україну, мати і син переїхали до Польщі (Краків). Три роки Гофмани терпіли позбавлення по таборах для переміщених осіб в Австрії, Німеччині, а в 1949 році емігрували в США. Хлопець закінчив медичний факультет Колумбійського університету (1958 р.). У знаменитому Гарварді спеціалізувався з хімії, в Упсале (Швеція) – з квантової хімії. У 1981 році Роальду Гофману разом з Кенеті Фукуї була присуджена Нобелівська премія “за розробку теорії протікання хімічних реакцій, створену ними незалежно один від одного”. Це відкрило можливості для планування хімічних експериментів. Нині видатний учений продовжує свою наукову роботу в Корнельськом університеті (США). Нагороджений як американець. Любов до своєї батьківщини він виразив в листі М. Бабінськой (р. Золочев) так: “Україна — обітована земля мого серця”.

Лауреат Нобелівської премії Георгій Шарпак, чиє дитинство пройшло на Рівненщині, став на чужині одним з найталановитіших учених-експериментаторів сучасності. У 1992 році він був відмічений Нобелівською премією з фізики “за винахід пристрою, який вибраковує субатомні частинки в субатомному прискорювачі”. Тут мова йде про винаходи і розвитку нових детекторів елементарних частинок, зокрема, про відкриття ряду так званих “камер Шарпака” (багатожильних, іскристих, пропорційних...). Вищу міжнародну премію отримав як громадянин Франції. Його праці істотно посприяли відчутному прогресу у фізиці елементарних частинок. Учений постійно генерує нові ідеї, утілюючи їх у винаходи і прилади, що діють. Сьогодні Г. Шарпак розробляє новий тип детектора, за допомогою якого можна досліджувати структуру ДНК і проводити вивчення поведінки ракових пухлин. Аналоги його приладу вже проходять випробування у відомому Пастерівському інституті в Парижі і в Женевському госпіталі. Народився він 1 серпня 1924 року в Дубровіце на Рівненщині в українській сім'ї. У 1932 році Георгій разом з сім'єю опинився у Франції. Коли громадськість відзначала 75-річний ювілей ученого, він дав інтерв'ю тележурналістам, яке показали по французькому телебаченню. У нім він тепло висловився про свою Батьківщину – Україну. Думається, пора вже і Національній академії наук України гідно вшановувати корифея сучасної ядерної фізики Георгія Шарпака.

У яскравому сузір'ї  нобелівських обранців належне місце  займає і письменник Шмуель Йосеф Агнон. Ще зовсім недавно нам про нього нічого не було відомо. Він народився і формувався як майстер слова на Тернопільщині. Народився Шмуель Йосеф Агнон (справжнє ім'я і прізвище — Шмуель Йосеф Хальові Чачкес) 17 липня 1888 року в місті Бучач на Тернопільщині. У 18-літньому віці приїхав до Львова, де став співробітником редакції єврейської газети. До виїзду літом 1907 року разом з групою бучачських євреїв до Палестини Агнон опублікував на західноукраїнських землях близько сімдесяти своїх ранніх творів. Агнону першому серед тих, що народилися в Україні і першому серед тих, які писали на іврит і ідиш, присудили Нобелівську премію в області літератури (1966 р.) “за глибоко оригінальну і майстрову прозу по мотивах життя єврейського народу”, талановите віддзеркалення загальнолюдських проблем сучасності, насиченої парадоксами і суперечностями, і за його “комічну майстерність”, “багатство і глибину творів”. Нагороджений (разом з шведсько-німецькою поетесою Неллі Закс) як громадянин держави Ізраїль. Кращі твори Агнона — про долю галицьких євреїв, і що жили в Україні, і що терпіли позбавлення в далеких краях. Серед них повість “Проста історія” (1935 р.), романи “На морській глибині” (1935 р.), “Гість на одну ніч” (1938 р.), “Зовсім недавно” (1945 р.). У цьому місці 17 лютого 1970 року він знайшов вічний спокій.

Наразі Україна не має нобелівських лауреатів з  економіки, на відміну від Нідерландів  чи Індії. Таке становище певною мірою закономірне. Фактори, ще донедавна визначальні для розвитку будь-якої країни (корисні копалини, родючі землі, дешева робоча сила тощо), поступилися місцем інтелектуальному потенціалу (науці, освіті, телекомунікаційним технологіям, системам зв'язку, базам даних). Лише ефективне використання цього комплексу чинників забезпечує прогрес національної економіки. Накопичення знань є фундаментом економічної науки, рушійною силою економічного зростання в Україні.

Україна належить до країн  з багатою історією економічної  думки, ще не цілком осмисленої і освоєної. Наразі потребує фахової оцінки інтелектуальний пласт, що формувався напередодні запровадження Нобелівської премії з економіки.

В історії розвитку української  економічної думки можна виокремити три періоди. Перший тривав приблизно до 1920 р., коли єдине інтелектуальне середовище формувалося в руслі світового наукового розвитку; другий – до 1991р., коли наукова робота розгорталася під впливом жорсткого протистояння двох суспільно-економічних систем. Третій період – теперіш- ній, в умовах незалежності України, її інтелектуально-цивілізаційного розвитку.

Кожний період характеризується певними особливостями формування економічної думки. Зокрема, наприкінці XIX – на початку XX ст. можна було об'єктивно оцінити роботу економістів України, оскільки вони працювали в умовах міжнародної конкуренції між ученими. Аналіз поглядів І. Вернадського (1821—1884), М. Бунге (1823-1895), М. Тугана-Барановського (1865—1919), Є. Слуцького (1880-1948) доводить, що внесок української економічної науки в загальносвітову скарбницю величезний і досі сповна не усвідомлений.

Так, лауреат Нобелівської премії з економіки Дж. Хікс, працюючи над книгою “Вартість і капітал”, глибоко вивчав дослідження українського економіста-математика Євгена Слуцького. Хікс зауважив, що саме наш земляк є фундатором основного рівня вартості, який засвідчує, як зміна ціни певного товару впливає на попит індивіда на інший товар. Такий вплив англійський економіст назвав ефектом доходу і відповідно ефектом заміщення. А Нобелівський лауреат 1984 р. Р. Стоун відзначив як дуже корисні теоретичні міркування Є. Слуцького і розроблену ним умову симетрії матриці параметрів взаємозамінюваних благ.

Високу оцінку мали і інші досягнення українських економістів. Однак динамічність розвитку економічної думки було порушено через Першу світову війну та революційні збурення на території України, під час яких загинули багато вчених, а деякі емігрували.

Так, зокрема, сталося із Саймоном Кузнецем, який народився (1901) і жив у Харкові, навчався на юридичному факультеті Харківського університету, студіючи економічні науки (тоді окремо економічного факультету в університеті не було). Потім два роки працював у статистичному відділі Центральної ради профспілок, де керував однією із секцій бюро статистики. 1921 р. у збірнику “Матеріали зі статистики праці в Україні” було опубліковано його першу статтю "Грошова заробітна плата робітників і службовців фабрично-заводської промисловості м. Харкова в 1920 р.”. У 1922 р. він переїхав до США, Ставши громадянином цієї країни, через рік закінчив Колумбійський університет (м. Нью-Йорк), а через три – захистив докторську дисертацію. Зумівши розкрити свій талант, С. Кузнець став одним із засновників емпіричної економіки і кількісної економічної теорії, визначив і проаналізував виникнення нової доби в історії розвитку економіки. Його ідеї узято за основу сучасної теорії економічного зростання. С. Кузнець розробив методи визначення національного доходу (“подвійний підрахунок” національного доходу як суми витрат і як суми доходів). Його статистичні методи використовують в офіційній звітності не тільки в США, а й інших країнах. Поміт- ний слід у науці залишив і “цикл Кузнеця” – ідея про те, що динаміка населення в США підпорядкована певній закономірності. За всебічне і обґрунтоване дослідження економічного зростання в 1971 р. С. Кузнеця нагородили Нобелівською премією. Він став другим американцем нобеліантом у галузі економіки (на жаль, без зазначення його українського коріння).

Трагічність цього періоду в історії вітчизняної  економічної науки полягала в тому, що Україну полишали не тільки підготовлені науковці, а і майбутні фахівці, що завдало непоправної шкоди нарощенню економічного потенціалу. Доречно згадати, наприклад, Артура Бернса. Він народився у 1904 р. в м. Станіславі (нині Івано-Франківськ). Коли йому виповнилося десять років, сім'я емігрувала до Сполучених Штатів. Учені ступені та викладацькі знання він здобув у Колумбійському університеті: бакалавра – у 1925 р., магістра – р 1926 р. і доктора – в 1934 р. Упродовж двадцяти одного року (з 1944 р.) працював там професором економіки. Завдяки натхненній науковій роботі здобув репутацію провідного експерта з циклів ділової активності, протягом трьох років очолював Раду економічних консультантів при президенті Д. Ейзенхауері, потім був радником президента Р. Ніксона. Повністю реалізував себе як фахівець на посаді голови ради директорів Федеральної резервної системи США у 1970-1978 рр. Недаремно історик економічної думки М. Блауг вніс А. Бернса до списку ста великих економістів сучасності. де є імена й інших видатних американців українського походження.