Україна в період Гетьманату та на завершальному етапі Української революції (1918 – листопад 1920 років

Українська національно-демократична революція зазнала поразки. Ця поразка  була наслідком несконсолідованості  політичної еліти, незавершеності процесу  формування нації, розбіжностей між національними та соціальними завданнями визвольного руху, його обумовленості зовнішніми політичними й насамперед військовими факторами. Однак, не досягши своєї цілі, Українська революція започаткувала процес формування модерної політичної нації, відродила традицію державності (дод. 9).

Боротьба за державність України  1917-1920 pp. відбувалася в умовах запеклої громадянської війни та іноземної інтервенції. Етапи боротьби:

• перший етап – національну революцію очолювала ЦР;
• другий етап – правління з квітня 1918 p. гетьманщини в умовах окупації України австрійськими та німецькими військами.

Особливою проблемою в національному  державному відродженні було утворення в західних регіонах України в жовтні 1918 p. ЗУНР. Майже паралельно з утворенням ЗУНР на більшій частині України проходило відновлення УНР на чолі з Директорією і об'єднання її з ЗУНР. Це також був визначний етап в національно-державному будівництві.

Наприкінці 1920 – на початку 1921 p. процес національного державного відродження був перерваний перемогою об'єднаних радянських збройних сил, встановленням радянської влади на більшій частині України та окупацією західноукраїнських регіонів Польщею, Румунією, Чехословаччиною.

Наукові дискусії про причини поразки  української революції почалися відразу ж після найбільшої поразки. Зіткнулися два діаметрально протилежні підходи, які зводилися до питання: «хто винен: народ або політичні лідери?» Одна група бачила головну причину поразки в низькій національному та політичному свідомості народних мас. Друга група перекладала всю провину на українському революційну еліту. Звичайно, було багато інших думок проміжного, компромісного характеру. Виділють основні причини поразки:

1. Слабка соціальна база українського національного руху як результат неповної соціальної структури української нації;
2. Міста переважно не були осередками українства, оскільки були «русифицируемые» і стали базою впливу більшовиків;
3. Український рух спирався на дві найминливиши й непостійні в політичному відношенні соціальні групи – солдатів і селян;
4. Лідери революції не змогли вирішити дилему проблеми, які потребують першочергового вирішення: соціальне або національне звільнення;
5. Нерішучість у питанні про національної незалежності, панування ідей федералізму і автономизма стримували наступальний темп революції;
6. Відсутність дієвого адміністративного апарату на місцях, відсутність відповідно підготовлених кадрів;
7. Неповне усвідомлення необхідності створення національної армії;
8. Соціальний максималізм лідерів українського руху відштовхнули від революції більшу частину потенційних спільників;
9. В Україні була сильна центристська сила, яка об’єднала політичні сили в боротьбі за національну незалежність;
10. Відсутність чітких, привабливих і простих гасел – недооцінка значення пропаганди і роз’яснення цілей української революції серед народу;
11. Лідери перебували в полоні революційної романтики і утопізму;
12. Відсутність єдності серед лідерів національного руху;
13. Державне будівництво, спроба самоствердження Україні відбувалися не стабільною, мирній обстановці, а в умовах нескінченних війн;
14. Проголосивши свою незалежність від Росії і уклавши сепаратний мир з Німеччиною та іншими державами Четверним союзу, України автоматично потрапила в табір ворогів переможної Антанти.

Історичні уроки. Історія боротьби за державне відродження України свідчить, що успіх міг бути досягнутий у важкий період 1917-1920 pp. тільки за умов згуртованості народу, його солідарності. На жаль, цього не трапилося.

Протистояння соціальних, національних та політичних прошарків, груп та партій, які виступали за державне відродження України на тому чи іншому етапі боротьби, набувало гострих форм, що гальмувало будівництво української державності і у кінцевому підсумку призвело до кризи.

Лише опора на власні сили могла  призвести до перемоги, а вона досягалася перш за все забезпеченням згоди а Україні. Усі іноземні сили, які залучались до справи збереження самостійності України, в кінцевому підсумку переслідували власні інтереси, нерідко протилежні інтересам народу України.

Наведені внутрішні та зовнішні чинники й визначили характер кожного етапу в боротьбі за державне відродження України, стали підставою для дослідження у даному розділі пропонованої етапізації. Зазначені прорахунки національних демократів, а також допомога російських більшовиків більшовикам України вирішальною мірою полегшили прихід до влади у північно-східній частині України в грудні 1917 р. більшовицького уряду і в підсумку – утворення УСРР та встановлення радянської влади на більшій частині України.

Висновки

Отже, спроби гетьмана П. Скоропадського зміцнити українську державність шляхом повернення старих порядків не увінчалися успіхом. Гетьманський переворот був спробою консервативних політичних сил загасити полум'я революції, покласти край радикальним соціальним настроям, силою державної влади та поміркованих реформ спрямувати суспільне життя на рейки правових норм, забезпечити перш за все право приватної власності «як фундаменту культури й цивілізації».

Об'єднання УНР і ЗУНР стало  моделлю цивілізованого демократичного, неекспансіоністського збирання територій  в єдиній суверенній державі. Етнонаціональна  консолідація базувалася на таких засадничих принципах, як історичне самоусвідомлення спільності, ідеали свободи і незалежності, добровільне волевиявлення, опора на власні політичні і матеріальні ресурси.

Важливим є й факт легітимності завершального соборницького процесу, який передував Акту Злуки. Ініціатори об'єднавчого руху – УНР та Директорія УНР – ще 1 грудня 1918 року уклали Предвступний договір про наміри об'єднати населення і території обох утворень в одній державі.

День 22 січня 1919 р. був одним із найпрекрасніших моментів нашої непростої, нерідко трагічної історії, назавжди залишившись у пам'яті українського народу як свято Соборності України. Але до справжнього об'єднання справа так і не дійшла. Вже через кілька днів після проголошення злуки Директорія під тиском більшовицьких орд змушена була покинути Київ.

Поразку української революції 1917-1920 рр. спричинила ціла низка причин як внутрішнього, так і зовнішнього порядку. Але говорячи про причини поразки, слід погодитися з досить слушною думкою українського історика з діаспори І. Лисяка-Рудницького, що «було б помилкою говорити про абсолютну поразку української революції. Вона не досягла своєї остаточної мети, але вона внутрішньо переродила суспільство України…» і що «…немає сорому в тому, щоб бути переможеним у боротьбі за свободу. Навпаки, така поразка може стати джерелом духовної обнови, що з нього черпатимуть силу наступні покоління, продовжувачі цієї самої боротьби на новому історичному етапі».

Українська революція 1917-1921 років – це був тривалий і трагічний період державно-правової історії України. Внаслідок низки причин у 1917-1920 pp. не вдалося втілити в життя ідею відродження державності. Дуже міцними виявилися протиборствуючі їй зовнішні сили, а також не було єдності у боротьбі за національне відродження безпосередньо в Україні. ЦР, Гетьманщина, ЗУНР, Директорія являли собою важливі сходинки у створенні незалежної України. Але в результаті боротьби різних політичних сил на більшій частині України встановилася більшовицька радянська влада з її у кінцевому рахунку тоталітарним режимом. Зазначена українська територія увійшла до складу Союзу РСР, а західна частина України опинилася під владою Польщі, Чехословаччини та Румунії.

Додатки:

Додаток 4: Хронологія подій Української Держави

Додаток 9: Початок Української революції, утворення Центральної Ради