Автор работы: Пользователь скрыл имя, 25 Декабря 2010 в 02:11, контрольная работа
Руїна. Перiод нацiонального “ самогубства “ України. Перiод братовбивчих вiйн i нескiнчених зрад, суспiльного розбрату та марнотрацтва усього, що було досягнуто за довгої та тяжкої боротьби пiд час повстання 1648 р та Визвольної вiйни українського народу пiд проводом Б Хмельницького. Деякi iсторики вважають, що саме в цей перiод своєї iсторiї Україна як держава втратила свою останню можливiсть об’єднати Право- та Лiвобережжя в одну сильну полiтично, культурно та економiчно незалежну країну Європи.
1) відновив скликання
козацьких рад, надіючись
2) щоб не бути
заручником частої зміни
3) для зміцнення
фінансової системи встановив
на кордоні нову митну лінію
і почав карбувати власну
4) вживав заходи
щодо утвердження в державі
козацького типу господарства
й недопущення до маєтків
5) проводив енергійну
колонізацію спустошених
Активною була зовнішньополітична діяльність правобережного гетьмана. Демонструючи на перших порах свою лояльність до Польщі, він надіявся на її допомогу у справі возз'єднання козацької України, намагався добитися поступок щодо виведення з української території польських залог, скасування унії, повернення православній церкві захоплених храмів і майна, відновлення всіх прав і вольностей Війська Запорізького тощо. Хоча було зрозуміло, що замирення з Польщею є тимчасовим тактичним кроком, адже наприкін. лютого 1666 р. на старшинській раді було ухвалено запропоновану П.Дорошенком програму, яка передбачала «вигнати всіх ляхів із України до Польщі», а далі йти на лівий берег Дніпра, щоб об'єднати його з Правобережною Україною під однією булавою. Та воювати самотужки проти таких потужних держав, як Польща і Московія, було неможливо, потрібні були союзники. Тому гетьман розпочинає діалог з Кримським ханством про військовий союз і Туреччиною — про політичний протекторат. Перша проба сил, щоправда невдала, відбулася в липні —серпні 1666 р., коли, користуючись великим повстанням, що спалахнуло на Лівобережжі на терені Переяславського полку проти московської політики та влади І.Брюхо-вецького, П.Дорошенко намагався поширити свій вплив на лівобережні землі. Однак Брюховецький кинув проти повстанців вірні йому полки, і все потонуло в крові.
Восени 1666 р. правобережний
гетьман, очевидно, отримавши перші
звістки про зміст московсько-
Розрив із Польщею
прискорив укладення
3 тис. турецьких
яничарів, маючи п'ять десятків
гармат, оточили 15-тисячне регулярне
польське військо й кілька
тисяч озброєної челяді. Близько
двох тижнів тривала облога. Перемога
була близькою, але на заваді
стала недолуга політика І.
Зазнавши невдачі у справі возз'єднання українських земель у боротьбі з Польщею, П.Дорошенко вирішив спробувати щастя на переговорах з Московією наприкін. 1667 — на поч. 1668 рр. Мова йшла про перехід під московську протекцію за умови дотримання царським урядом певних гарантій:
1) сприяння реальному
об'єднанню всіх українських
2) вивід московських воєвод та інших урядників з України;
3) відмова від збору податків на українських землях;
4) підтвердження прав і вольностей Війська Запорізького;
5) визнання гетьманом
обох боків Дніпра П.Дорошенка.
Звичайно, Москва
не ризикнула опинитися віч-на-
У середині 1668 р. склалися сприятливі обставини для реалізації політичної програми гетьмана П.Дорошенка. В результаті антимосковського повстання на Лівобережжі, більша його частина була звільнена від московського війська. Рішучішими стали дії Туреччини, яка заявила про згоду взяти Україну під свою протекцію. За таких умов правобережний гетьман, заручившись підтримкою татар та значної частини лівобічної старшини і козацтва, здійснив похід на Лівобережну Україну.
Після вбивства
І.Брюховецького Козацька рада обирає
П.Дорошенка гетьманом возз'
Та, на жаль, успіх тривав недовго, незабаром почалися невдачі. Ні Московія, ні Польща не збиралися миритися зі втратою українських земель. П.Дорошенко довідався про вторгнення польських підрозділів на Бра-цлавщину, тому 18 липня був змушений покинути Лівобережжя, залишивши там наказним гетьманом чернігівського полковника Д.Многогрішного, та повертатися на правий берег, щоб рятувати ситуацію. На Правобережжі він отримав ще одну лиху звістку: претензії на гетьманську булаву заявив запорізький писар П.Суховій. Його підтримували Запоріжжя, незадоволене вбивством їхнього ставленика І.Брюховецького, та Кримське ханство, яке усвідомлювало, що у випадку відновлення міцної Української держави воно втратить можливість безкарно її грабувати. Та найдошкульніший удар П.Дорошенко отримав з Лівобережжя, де в жовтні більшість старшин на чолі з наказним гетьманом Д.Многогрішним перейшли на бік Москви. Незабаром останнього було обрано гетьманом Лівобережної України. Українська держава знову розпадається на два гетьманства.
Такий перебіг подій змусив П.Дорошенка до тіснішого зближення з Туреччиною. В березні 1669 р. у Корсуні було скликано Генеральну старшинську раду, в якій взяли участь також представники Лівобережжя, Запоріжжя, колишній гетьман Ю.Хмельницький. Підтвердивши пожиттєвий характер гетьманства П.Дорошенка, Рада схвалила прийняття турецького протекторату, щоправда, відмовилася присягнути султанові, зіславшись на необхідність скликання для цього Чорної ради. Тексту українсько-турецької угоди не збереглося, але аналіз інших джерел того часу свідчить, що Українська держава мала об'єднувати у своєму складі всі українські землі від Вісли, Перемишля й Самбора на Заході до Севська і Путивля на Сході; передбачалися гарантії забезпечення національно-політичних і релігійних прав України.
Прийняття турецького протекторату не полегшило становища правобережного гетьмана. Як і раніше, багато клопоту завдавав Петро Суховій, обраний «запорізьким гетьманом» (1668—1669). Декларуючи ідею незалежності козацької України від Речі Посполитої і Московської держави, він уклав договір із кримським ханом, який допомагав йому в боротьбі з гетьманом Дорошенком, спирався на підтримку Запоріжжя, згодом на його бік перейшла частина правобережних полків, а також Ю.Хмельницький, що знову мріяв про булаву. У серпні 1669 р. замість П. Суховія від імені частини правобережних полків новим гетьманом було проголошено уманського полковника Михайла Ханенка (1669 — 1674), який виступав прихильником утвердження козацької республіки під зверхністю польського короля. З цього часу П.Дорошенко змушений був протягом кількох років вести проти нового підступного супротивника боротьбу, яка виявилася ще запеклішою, ніж із Суховієм. Як гірко зазначав один із дослідників: «Між собою українці воюють, здається, з більшим завзяттям, як із чужинцями, котрі приходять на їхню землю й успішно її грабують, плюндрують та поневолюють».
Витрачаючи чимало
сил для боротьби проти політичних
противників на Правобережжі, П.Дорошенко
змушений був уникати відкритого
протиборства з Польщею і Московією,
прагнув налагодити конструктивний
діалог із лівобічним гетьманом Многогрішним,
закликав того залишатися «в братерському
союзі», щоб разом вирішувати долю
Вітчизни. Особливе занепокоєння у
нього викликала пасивність турецького
султана щодо допомоги у справі відновлення
територіальної цілісності Української
держави. Тому він робить ще одну спробу
порозуміння з польським
Після укладення Острозької угоди поляки спільно з М.Ханенком розпочали наступ на Правобережжя, захопивши до кін. жовтня 1671 р. майже всю Брацлавщину. В грудні турецький султан Магомет IV нарешті згадав про своє союзницьке зобов'язання й прислав на допомогу П.Дорошенку 26 тис. татар і кілька тисяч турків, а на иоч. червня наступного року і сам вирушив у похід на чолі 100—120-тисячної армії. Протягом кількох місяців союзники оволоділи Поділлям, Волинню і частково Галичиною до Львова й змусили польського короля 18 жовтня 1672 р. підписати Бучацький мирний договір. Його основними положеннями були:
1) визнання Польщею
Української держави «в старих
кордонах». З її території
2) Поділля з
Кам'янцем і частина Галичини
з Чортковом відходили до
3) військо М.Ханенка
мало або виїхати за межі
козацької України, або
4) Польща зобов'язувалася
сплатити Туреччині
Умови договору
негативно позначилися на настроях
П.Дорошенка. Адже вони, по суті, обмежували
терени Української держави лише
Брацлавщиною і Південною Київщиною.
Волинь, Північна Київщина і Галичина
і надалі мали залишатися у складі
Речі Посполитої, яка до того ж відмовилася
ратифікувати Бучацьку угоду та виводити
свої залоги з української території.
Непокоїла також поведінка
3. Остаточна втрата самостійності козацької держави та її поділ
Становище гетьмана стає критичним: він
втрачає довір'я українського суспільства;
його почали залишати раніше вірні
йому підрозділи сердюків, соратники
і навіть родичі. Важкою втратою
стала смерть порадника та найближчого
друга митрополита Й.