Українська козацька держава в період громадянської війни та втрати незалежності (1657-1686рр.)

1) відновив скликання  козацьких рад, надіючись таким  чином зміцнити єдність суспільства; 

2) щоб не бути  заручником частої зміни настроїв  козацької старшини, створив регулярне  20-тисячне наймане військо т.  зв. сердюків (з турецької — відчайдухи), що стало його особистою гвардією й відзначалося хоробрістю та відданістю;

3) для зміцнення  фінансової системи встановив  на кордоні нову митну лінію  і почав карбувати власну монету;

4) вживав заходи  щодо утвердження в державі  козацького типу господарства  й недопущення до маєтків польських  панів й урядовців; 

5) проводив енергійну  колонізацію спустошених окраїн  Правобережжя, утворив з цією  метою новий Торговицький полк  на степовому прикордонні. Гетьман  активно підтримував заходи митрополита  Тукальського, спрямовані на створення  окремого Українського патріархату,  котрий міг би стати важливим  політичним чинником утвердження  незалежної держави.

Активною була зовнішньополітична діяльність правобережного гетьмана. Демонструючи на перших порах свою лояльність до Польщі, він надіявся на її допомогу у справі возз'єднання  козацької України, намагався добитися поступок щодо виведення з української  території польських залог, скасування унії, повернення православній церкві захоплених храмів і майна, відновлення  всіх прав і вольностей Війська Запорізького тощо. Хоча було зрозуміло, що замирення з Польщею є тимчасовим тактичним кроком, адже наприкін. лютого 1666 р. на старшинській раді було ухвалено запропоновану П.Дорошенком програму, яка передбачала «вигнати всіх ляхів із України до Польщі», а далі йти на лівий берег Дніпра, щоб об'єднати його з Правобережною Україною під однією булавою. Та воювати самотужки проти таких потужних держав, як Польща і Московія, було неможливо, потрібні були союзники. Тому гетьман розпочинає діалог з Кримським ханством про військовий союз і Туреччиною — про політичний протекторат. Перша проба сил, щоправда невдала, відбулася в липні —серпні 1666 р., коли, користуючись великим повстанням, що спалахнуло на Лівобережжі на терені Переяславського полку проти московської політики та влади І.Брюхо-вецького, П.Дорошенко намагався поширити свій вплив на лівобережні землі. Однак Брюховецький кинув проти повстанців вірні йому полки, і все потонуло в крові.

Восени 1666 р. правобережний  гетьман, очевидно, отримавши перші  звістки про зміст московсько-польських  переговорів, які проходили у  с. Андрусові на Смоленщині і фактично загрожували вже міжнародним  поділом Української держави, стає на шлях відкритого розриву з Польщею. Маючи намір звільнити все  Правобережжя, щоб де-факто вивести  його за рамки Андрусівських перемовин  і таким чином перетворити  на базу для боротьби за об'єднання  розшматованої України, він насамперед вирішив не допустити розташування у Брацлавщині 6-тисячного польського війська і 19 грудня в бою під  Брацловом за допомогою татар  вщент розгромив його, а далі розпочав облогу польської залоги в Чигирині. Одночасно П.Дорошенко активізував  переговорний процес із турецьким султаном, погоджуючись на протекторат останнього за умови визнання Української держави  та згоди надати військову допомогу.

Розрив із Польщею  прискорив укладення Андрусівського перемир'я, яке викликало нову хвилю  народного невдоволення як на Правобережній, так і на Лівобережній Україні. За таких умов П.Дорошенко запропонував скликати загальноукраїнську Чорну раду на Росаві, обрати спільного гетьмана, погодившись при цьому скласти свої повноваження і визнати владу новообраного керівника єдиної Української держави. Однак з цим не погодилися І.Брюховецький та більшість лівобережної старшини. Тому П.Дорошенко вирішив діяти самостійно. Запросивши на допомогу татар, він восени 1667 р. відтіснив поляків із Поділля і дійшов до Галичини. Уперше після смерті Б.Хмельницького було зроблено реальну спробу включити до складу Української держави західноукраїнський регіон. Вирішальні події розвивалися коло Підгайців, де 24-тисячне козацьке військо разом із кількома десятками тисяч татарської орди та

3 тис. турецьких  яничарів, маючи п'ять десятків  гармат, оточили 15-тисячне регулярне  польське військо й кілька  тисяч озброєної челяді. Близько  двох тижнів тривала облога. Перемога  була близькою, але на заваді  стала недолуга політика І.Сірка,  який, відмовляючись визнати П.Дорошенка  гетьманом України, разом із  запорожцями напав на Крим. Дізнавшись  про це, татари пішли на мирову  з поляками, отримавши дозвіл  брати ясир з українських земель. П.Дорошенку нічого не залишалося, як також підписати 19 жовтня  договір, який передбачав визнання  підданства королю, дозвіл шляхті  повертатися до маєтків тощо. У той же час Польща змушена  була визнати автономію Правобережної  України, встановивши українсько-польський кордон по р. Горинь.

Зазнавши невдачі  у справі возз'єднання українських  земель у боротьбі з Польщею, П.Дорошенко  вирішив спробувати щастя на переговорах з Московією наприкін. 1667 — на поч. 1668 рр. Мова йшла про перехід під московську протекцію за умови дотримання царським урядом певних гарантій:

1) сприяння реальному  об'єднанню всіх українських земель, включаючи Перемишль, Ярослав,  Львів, Галич, Володимир; 

2) вивід московських  воєвод та інших урядників  з України; 

3) відмова від  збору податків на українських  землях;

4) підтвердження  прав і вольностей Війська  Запорізького;

5) визнання гетьманом  обох боків Дніпра П.Дорошенка. 

Звичайно, Москва не ризикнула опинитися віч-на-віч  з об'єднаною Україною на чолі з  енергійним гетьманом, воліючи дотримуватися  Андрусівського перемир'я.

У середині 1668 р. склалися сприятливі обставини для  реалізації політичної програми гетьмана П.Дорошенка. В результаті антимосковського повстання на Лівобережжі, більша його частина була звільнена від московського війська. Рішучішими стали дії Туреччини, яка заявила про згоду взяти  Україну під свою протекцію. За таких  умов правобережний гетьман, заручившись  підтримкою татар та значної частини  лівобічної старшини і козацтва, здійснив похід на Лівобережну Україну.

Після вбивства І.Брюховецького Козацька рада обирає П.Дорошенка гетьманом возз'єднаної  Української держави. Це був момент його найбільшого тріумфу. Діючи  рішуче, він взяв під свій контроль майже все Лівобережжя, розмістив  у найважливіших містах свої залоги. Практично все українське суспільство  підтримувало його дії, спрямовані на відновлення незалежної соборної Української  держави. Митрополит Тукальський розпорядився, щоб в українських церквах  поминали не московського царя, а «благочестивого  і Богом даного гетьмана Петра».

Та, на жаль, успіх  тривав недовго, незабаром почалися невдачі. Ні Московія, ні Польща не збиралися миритися зі втратою українських земель. П.Дорошенко довідався про вторгнення польських підрозділів на Бра-цлавщину, тому 18 липня був змушений покинути Лівобережжя, залишивши там наказним гетьманом чернігівського полковника Д.Многогрішного, та повертатися на правий берег, щоб рятувати ситуацію. На Правобережжі він отримав ще одну лиху звістку: претензії на гетьманську булаву заявив запорізький писар П.Суховій. Його підтримували Запоріжжя, незадоволене вбивством їхнього ставленика І.Брюховецького, та Кримське ханство, яке усвідомлювало, що у випадку відновлення міцної Української держави воно втратить можливість безкарно її грабувати. Та найдошкульніший удар П.Дорошенко отримав з Лівобережжя, де в жовтні більшість старшин на чолі з наказним гетьманом Д.Многогрішним перейшли на бік Москви. Незабаром останнього було обрано гетьманом Лівобережної України. Українська держава знову розпадається на два гетьманства.

       Такий перебіг подій змусив П.Дорошенка до тіснішого зближення з Туреччиною. В березні 1669 р. у Корсуні було скликано Генеральну старшинську раду, в якій взяли участь також представники Лівобережжя, Запоріжжя, колишній гетьман Ю.Хмельницький. Підтвердивши пожиттєвий характер гетьманства П.Дорошенка, Рада схвалила прийняття турецького протекторату, щоправда, відмовилася присягнути султанові, зіславшись на необхідність скликання для цього Чорної ради. Тексту українсько-турецької угоди не збереглося, але аналіз інших джерел того часу свідчить, що Українська держава мала об'єднувати у своєму складі всі українські землі від Вісли, Перемишля й Самбора на Заході до Севська і Путивля на Сході; передбачалися гарантії забезпечення національно-політичних і релігійних прав України.

Прийняття турецького протекторату не полегшило становища  правобережного гетьмана. Як і раніше, багато клопоту завдавав Петро Суховій, обраний «запорізьким гетьманом» (1668—1669). Декларуючи ідею незалежності козацької України від Речі Посполитої і Московської держави, він уклав договір із кримським ханом, який допомагав йому в боротьбі з гетьманом Дорошенком, спирався на підтримку Запоріжжя, згодом на його бік перейшла частина правобережних полків, а також Ю.Хмельницький, що знову мріяв про булаву. У серпні 1669 р. замість П. Суховія від імені частини правобережних полків новим гетьманом було проголошено уманського полковника Михайла Ханенка (1669 — 1674), який виступав прихильником утвердження козацької республіки під зверхністю польського короля. З цього часу П.Дорошенко змушений був протягом кількох років вести проти нового підступного супротивника боротьбу, яка виявилася ще запеклішою, ніж із Суховієм. Як гірко зазначав один із дослідників: «Між собою українці воюють, здається, з більшим завзяттям, як із чужинцями, котрі приходять на їхню землю й успішно її грабують, плюндрують та поневолюють».

Витрачаючи чимало сил для боротьби проти політичних противників на Правобережжі, П.Дорошенко  змушений був уникати відкритого протиборства з Польщею і Московією, прагнув налагодити конструктивний діалог із лівобічним гетьманом Многогрішним, закликав того залишатися «в братерському союзі», щоб разом вирішувати долю Вітчизни. Особливе занепокоєння у  нього викликала пасивність турецького султана щодо допомоги у справі відновлення  територіальної цілісності Української  держави. Тому він робить ще одну спробу порозуміння з польським урядом. До сер. 1670 р. під його керівництвом було розроблено своєрідний проект українсько-польського договору, який, на думку дослідників, передбачав встановлення конфедеративного зв'язку Української держави з Річчю Посполитою, а також розширення її території за рахунок частини Подільського воєводства, Волині й Полісся — кордон мав проходити по р. Горинь. Проте під час узгодження договору в Острозі польська делегація відмовилася йти на такі великі поступки українцям. Прагнучи запобігти утвердженню Незалежності Української держави, послабити позиції П.Дорошенка та розпалити міжусобну боротьбу серед старшини й Козацтва, Польща скористалася послугами М.Ханенка, який пропонував набагато скромніші умови підданства. Вона визнала останнього правобережним гетьманом і 2 вересни підписала з ним т. зв. Острозьку угоду, що фактично відновлювала в Україні становище, яке існувало до 1648 р.

Після укладення  Острозької угоди поляки спільно  з М.Ханенком розпочали наступ на Правобережжя, захопивши до кін. жовтня 1671 р. майже всю Брацлавщину. В  грудні турецький султан Магомет  IV нарешті згадав про своє союзницьке зобов'язання й прислав на допомогу П.Дорошенку 26 тис. татар і кілька тисяч турків, а на иоч. червня наступного року і сам вирушив у похід на чолі 100—120-тисячної армії. Протягом кількох місяців союзники оволоділи Поділлям, Волинню і частково Галичиною до Львова й змусили польського короля 18 жовтня 1672 р. підписати Бучацький мирний договір. Його основними положеннями були:

1) визнання Польщею  Української держави «в старих  кордонах». З її території виводилися  всі польські залоги;

2) Поділля з  Кам'янцем і частина Галичини  з Чортковом відходили до Туреччини; 

3) військо М.Ханенка  мало або виїхати за межі  козацької України, або залишитися  за умови «статечної поведінки»;

4) Польща зобов'язувалася  сплатити Туреччині контрибуцію  та виплачувати щорічну данину.

Умови договору негативно позначилися на настроях П.Дорошенка. Адже вони, по суті, обмежували терени Української держави лише Брацлавщиною і Південною Київщиною. Волинь, Північна Київщина і Галичина і надалі мали залишатися у складі Речі Посполитої, яка до того ж відмовилася  ратифікувати Бучацьку угоду та виводити свої залоги з української території. Непокоїла також поведінка Туреччини, яка почала домагатися зруйнування  в Україні фортець, роззброєння  населення, виплати данини тощо. Розчарувавшись у турецькій протекції, гетьман  прагнув знайти порозуміння то з  Польщею, то з Московщиною, домагаючись  від них широких автономних прав для України. Однак переговори з  цими державами не увінчалися успіхом. Безвихідь посилювалася продовженням безкінечних воєнних дій між Туреччиною, з одного боку, Польщею й Московією — з другого, що велися на українських землях. Правобережна Україна перетворювалася в згарища і руїни. Населення сотнями й тисячами втікало на Запоріжжя, Слобожанщину, Лівобережну Україну, де політична ситуація була відносно стабільною. Причиною цього лиха народ вважав невдалу політику П.Дорошенка. 
 

3. Остаточна втрата самостійності козацької держави та її поділ

Становище гетьмана стає критичним: він  втрачає довір'я українського суспільства; його почали залишати раніше вірні  йому підрозділи сердюків, соратники  і навіть родичі. Важкою втратою  стала смерть порадника та найближчого  друга митрополита Й.Тукальського. Загостренням ситуації вміло скористалися московський уряд і тодішній лівобічний гетьман І.Самойлович. Відправлені  ними в 1674 р. на Правобережжя війська  були підтримані залишками місцевого  населення. Десять правобічних полків присягли на вірність Москві, М.Ханенко  добровільно здав гетьманську булаву І.Самойловичу, якого на короткий час  було проголошено гетьманом «обох  боків Дніпра». Зрештою, змушений був  капітулювати й П.Дорошенко. 19 вересня 1676 р. він, так і не реалізувавши головну  мету свого життя — об'єднати розтерзані українські землі в єдину  незалежну державу, зрікся булави на користь лівобережного гетьмана. Завершилася політична кар'єра  великого патріота, одного з найвизначніших діячів козацької епохи. Після зречення гетьманства П.Дорошенко поселився у с. Сосниці на Чернігівщині, та через деякий час на вимогу царського уряду змушений був переїхати до Москви. В 1679 — 1682 рр. служив воєводою у В'ятці, а останні роки життя провів у с. Яропольчому під Москвою, де й помер у 1698 р. {До речі, його правнучка Наталія Гончарова була дружиною О.Пушкіна.) «Небагато у вітчизняній історії було державних діячів, які б, — за словами В.Степанкова, — так палко любили Україну й хотіли їй добра, а разом з тим своєю діяльністю, всупереч політичним планам і намірам, завдали їй таких важких ран».