Іван Степанович Мазепа

Для розвитку культури того часу велике значення мали заходи гетьмана щодо видання творів української  та перекладної літератури, зокрема  творів Афанасія Зарудного, Дмитра Туптала, Григорія Двоєслова та багатьох інших. Крім того, завдяки сприятливій внутрішній ситуації в країні поширювалися твори  з філософії і теології, розвивалися  суспільні та природничі науки.

Опосередковано діяльність І. Мазепи відбилася й на розвитку  архітектури  та  образотворчого  мистецтва,  що  дало підставу вченим-мистецтвознавцям говорити про виникнення в Україні  кінця XVII — початку XVIII ст. унікального  стилю — «козацько-мазепинського  бароко».

Коштом І. Мазепи було збудовано, реставровано та оздоблено велику кількість  церковних споруд (за останніми підрахунками понад 43) Найвідомішими з них були будівлі в таких монастирях, як Києво-Печерська лавра, Пустинно-Миколаївський, Братський Богоявленський, Кирилівський, Михайлівський Золотоверхий, Чернігівський  Троїцько-Іллінський, Лубенський Мгарський, Прилуцький Густинський, Батуринський Крупницький, Глухівський Вознесенський, Домницький, Макошинський, кафедральні  собори в Києві, Переяславі та Чернігові, церкви в Батурині, у Діггярівці та інших місцях

Крім будівництва нових  або перебудови старовинних храмів княжої доби, гетьман робив до них  коштовні подарунки. Серед них ікони, хрести, чаші, митри, ризи, дзвони, срібні домовини для святих мощей, богослужебні книги, оправлені та оздоблені золотом, сріблом, коштовним камінням, парчею, оксамитом та шовком.

Гетьман І. Мазепа також опікувався станом православної церкви за межами України. Серед подарунків, зроблених  Мазепою іноземним православним патріархатам, найбільш відомим є  срібний антимінс, що зберігається у вівтарі грецького православного  собору Воскресіння при Гробі  Господньому в Єрусалимі й  використовується лише в особливо урочистих  випадках. Іншим відомим дарунком було Євангеліє, виконане коштом Мазепи в Алепо в 1708 р. для богослужебного вжитку православних сирійців. Крім цих  подарунків, гетьман виділяв певні  кошти на милостині та допомогу православним християнам за межами України

У цілому, за підрахунками козацької  старшини, зробленими одразу після  смерті І. Мазепи, за 20 років свого  гетьманування на меценатські цілі гетьман витратив щонайменше 1.110.900 дукатів, 9.243.000 злотих та 186.000 імперіалів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Відносини Мазепи з Росією та Швецією

Що стало приводом до розриву між українським гетьманом та московським царем? Яким чином відбувся перехід І. Мазепи на бік Карла XII і як про це дізнався Петро І?

В історичній літературі, присвяченій подіям 1707^-1708 рр, загальновідомою є відповідь Петра І на прохання І. Мазепи надати йому хоча б 10 тисяч війська для захисту на випадок, якщо Карл XII піде на Україну. Цар тоді відповів, що не може дати й 10 чоловік, і це не лише образило гетьмана, але й дало йому формальну підставу вважати таку відповідь порушенням зобов'язань сюзерена (царя) щодо до свого васала (гетьмана) і фактично розв'язало останньому руки. Саме після наради у Жовкві (жовтень 1707 р), де сталася ця подія, І. Мазепа активізував свої контакти з С. Лещинським та Карлом XII. Крім цього загальновідомого факту, ще існував лист Петра І до І. Мазепи, зміст якого підтверджує позицію царя і не залишає гетьману й Україні жодного шансу уникнути військових дій на своїй території, а також інших наслідків війни. Петро І цілком свідомо й рішуче був налаштований на те, щоб використати Україну як розмінну карту в його власній грі. Цар вважав, що в разі приходу шведів в Україну гетьманові з військом слід чинити на власний розсуд та оборонятися самостійно. А якщо суперник піде під Смоленськ, тоді за царським указом гетьманові слід прибути до Білоцерківської фортеці, куди буде надіслано кілька додаткових піхотних та драгунських полків для оборони інтересів російської держави. Отже, приводом для переходу гетьмана І. Мазепи на бік шведського короля стала відмова царя Петра боронити українські території, як того вимагали договірні зобов'язання між Україною-Гетьманщиною та Московською державою.

Восени 1708 р. шведська армія  на чолі з Карлом XII увійшла на територію  України, і становище І. Мазепи стало  критичним: треба було визначатись, на чиєму боці продовжувати далі діяти. Гетьман сподівався, що шведи досить швидко зможуть вийти на московський  напрямок свого подальшого наступу  через Брянськ та Калугу, не заглиблюючись  в українські терени, але на перешкоді  цьому став збройний опір, який вчинили  шведам українські міста Стародуб, Мглин, Почеп, Погар та Новгород-Сіверський. Петро І вимагав від І. Мазепи переходу на правий берег р. Десни та активних дій щодо затримки шведського війська. Водночас Карл XII очікував від гетьмана підтвердження його намірів щодо спільних дій проти Московщини Зволікання з боку І. Мазепи почало викликати підозри як з боку царя, так і з боку короля. Гра ставала надто небезпечною.

24 жовтня (за старим стилем. — О. К.) 1708 р. І. Мазепа покинув  Батурин. 25-го жовтня він переправився  через Десну, а 28-го разом  із членами Генерального уряду,  старшинами та невеликою частиною  війська прибув до штаб-квартири  Карла XII в с. Гірки, де й  відбулася їхня перша зустріч.

Перед тим, як здійснити останній рішучий крок у бік шведського табору, І. Мазепа звернувся з промовою до свого війська, розкривши причини  свого вчинку та закликавши козаків  і старшину теж зробити свій вибір  «Ми стоїмо тепер, братіє, між двома  проваллями, готовими нас пожерти, коли не виберемо шляху для себе надійного, щоб їх обминути. Воюючі між собою  монархи, що зблизили театр війни  до границь наших, до того розлючені  один на одного, що підвладні їм народи терплять уже і ще перетерплять безодню лиха незмірного, а ми між ними є точка, або ціль всього нещастя. ... Отже, зостається нам, братіє, з видимих зол, які нас спіткали, вибрати менше, щоб нащадки наші, кинуті в рабство нашою неключимістю, наріканнями своїми та прокляттями нас не обтяжили Я нащадків не маю ... і нічого не шукаю, окрім щастя тому народові, який ушанував мене гетьманською гідністю і з нею довірив мені долю свою. Проклятий був би я і зовсім безсовісний, якби віддавав вам зле за добре і зрадив його за свої інтереси!»

Про перехід І. Мазепи на бік шведського короля Петру І  повідомив О. Меншиков, який з наказу царя мав прибути до Батурина, щоб, перебуваючи при хворому гетьманові, контролювати його дії та виконання царських наказів. Петро І зреагував миттєво: вже 27-го жовтня він видав маніфест, де повідомив про те, що «гетьман безвісти пропав», тому генеральній старшині, полковникам та іншим слід було негайно прибути до нього «для нарад» та подальших розпоряджень. Водночас О. Меншиков отримав наказ захопити гетьманську столицю, де залишилася вся артилерія, запаси пороху, склади провіанту, генеральний скарб та архіви українського гетьманського уряду.

На зрив Мазепи Москва негайно  відповіла, крім військових акцій, також  низкою інших заходів, що мали на меті всякими засобами московського «кнута і пряника» паралізувати акцію Гетьмана й позбавити його підтримки української людності. 1 листопада вранці розпочалися воєнні дії. Почалася Батуринська трагедія. Столиця Гетьманщини, з усіма державними установами, з палацом Гетьмана й церквами 28, які він збудував, з так близькою Мазепиному серцю бібліотекою і збіркою зброї, що їй рівну не легко було знайти в цілій Європі 29, з усім тим, що за двадцять літ свого панування зібрав там великий державний і культурний діяч України, стала жертвою вогню й московського варварства. Сучасні джерела одностайно свідчать про тотальне знищення міста та його людності. Про це оповідають шведські учасники походу, які бачили на власні очі згарища Батурина.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 Чи можна вважати повстання на чолі з І. Мазепою «зрадою» та одноосібною акцією гетьмана?

««Мазепина зрада» — це не що інше, як найвища точка конфлікту, що виріс із спроб провідника місцевої, національної еліти, уособленої в генеральній  старшині, оборонити традиційні права та привілеї їхньої країни перед абсолютистськими й імперіалістичними планами та політикою чужоземного монарха», — писав О. Субтельний. Стосунки між І. Мазепою і Петром І, а згодом між гетьманом і Карлом XII базувалися на договірному принципі, який був тогочасним регулятором політичних стосунків між місцевими елітами та їхніми сюзеренами. Договір був двостороннім актом. Тому в разі порушення «сюзереном» (Петром І) своїх обов'язків «васал» (Мазепа) міг використати право «ius resistendi», тобто повстати проти нього задля охорони власних інтересів, що й сталося 1708 року. Отже, І. Мазепа не був зрадником ні свого народу, ні своєї держави, ні Петра І, ні тим більше російського народу. Він діяв в інтересах власного народу. Однак саме за це прагнення гетьман І. Мазепа був не лише визнаний політичним злочинцем, але й проклятий церквою (тобто на нього було проголошено церковну анафему).

Прагнучи незалежності своєї  держави, треба було мати спільників, однодумців, тих, на кого можна спиратися  в реалізації своїх намірів. Таке оточення в гетьмана було. Утаємниченими в плани гетьмана були лише обрані особи, решта дізналася про них пізніше. Заздалегідь розширювати коло прихильників було небезпечно, тому І. Мазепа тримав підготовку повстання в таємниці. Знаючи про наявність у старшинських колах значних груп, які були пропольські, протурецькі та проросійські налаштовані, гетьман намагався робити ставку на тих, хто поділяв його погляди щодо необхідності скористатися шансом та позбутися залежності від Московщини. У певних ситуаціях саме старшина підштовхувала гетьмана до більш рішучих та радикальних кроків.

Взагалі твердження про «одноосібність» акції гетьмана стало   витвором  російської  історіографії,   пізніше   підхопленим історіографією радянською.  Це робилося в політично-агітаційних цілях, щоб переконати суспільство в тому, нібито український народ не підтримав свого гетьмана і не зрадив царя та «віковічну дружбу російського й українського народів». Доводячи факт відсутності в гетьмана прихильників та однодумців, російські історики намагалися довести лояльність українського народу до царської влади, а також уникнути з боку останньої звинувачень у природній зрадливості українців. Згодом цей «винахід» був «узятий на озброєння» радянською пропагандою і з успіхом використовувався, про що свідчить стан історичної свідомості сучасного українця.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновки

Гетьман Іван Мазепа намагався  зробити з України європейську  державу, підняти й зміцнити значення й престиж гетьманської влади, яка  за десятиріччя руїни зазнала  страшної девальвації. Жодний із гетьманів  не зробив так багато, як Мазепа для  розвитку культури та духовності українського народу. Спроба цього гетьмана вирвати  Україну з-під московського ярма, реалізувати велику ідею незалежної самостійної Української держави  зазнала поразку. Але протягом трьох  століть ця ідея жевріла в серцях найкращих синів і дочок українського народу.

У своїй зовнішній політиці гетьман відмовився від орієнтації на Польщу, Крим і Туреччину. Боротьба з із Росією видавалась на той час  безнадійною, тому тривалий час Мазепа просто продовжував лінію Самойловича, спрямовану на забезпечення максимально  можливої автономії.

У внутрішній політиці Іван Мазепа спирався на старшину, низкою законів  відособивши козацтво як окремий  клас. Становище козацької старшини особливо зміцнилось на початку 18 ст., зросла кількість так званих бунчукових товаришів - старшинської молоді. Всі  ці заходи гетьмана, як і реформи  в галузі судочинства й податків, свідчили про намагання гетьмана створити в Україні національну  аристократію і з її допомогою  вести боротьбу за повну автономію  України. Водночас Мазепа всіляко дбав і про захист інтересів народних мас, обмежував апетити старшини, встановив максимальну панщину  у два дні на тиждень, дозволив селянам винокуріння на власні потреби, намагався скасувати "оранди". Загалом гетьман дбав про інтереси всього народу, всієї країни.

Не дивлячись на багату літературу, присвячену Мазепі, його особистість  залишається на сьогодні найзагадковішою  постаттю у вітчизняній історії.

Корені сучасної незалежної України повною мірою лежать у  великій ідеї Мазепи.       

 

 

 

 

 

Список використаної літератури

1. Ковалевська О. Іван Мазепа у запитаннях та відповідях.   – Вид. 2-ге, доп. і випр. – К.: Темпора, 2008. – с. 200 іл.
2. Павленко С. Іван Мазепа як будівничий української культури. – К.: Вид. дім «КМ Академія», 2005. – 304 с.
3. Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба.
4. Крупницький Б. Гетьман Мазепа та його доба. – К.: Україна, 2003. – 240с.
5. Матеріали міжнародної наукової конференції «Іван Мазепа і його доба: історія, культура, національна пам’ять» (15–17 жовтня 2008 р., Київ–Полтава).