Варварські держави

Народженню  середньовічною Європи передували занепад  Римської імперії (з ІІІ ст.), Велике переселення народів (ІV-VІІ ст.), розселення варварів на території Західної Римської імперії та утворення ними варварських  королівств. Біля колиски середньовічної Європи стояли два протилежні й несхожі світи: античний (греко-римський), що з початку нашої ери активно християнізувався, і варварський. 

Варварами греки, а згодом римляни, зневажливо і зверхньо називали всіх іноземців, які не мали грецького і римського  виховання, були не причетними до їх культури, не знали їхньої мови. 

Складний  і важкий шлях поєднання цих світів тривав декілька століть (з V до ІХ ст.). 

На середину І тисячоліття Римська імперія  являла собою лише слабку тінь колишньої  могутності. Криза і занепад імперії, що розпочалися у ІІІ ст. зробили її нездатною витримати нашестя варварів, що хвилями накочувалися на неї. Припинення завойовницьких війн спричинило скорочення кількості рабів, що негативно позначилося на сільському господарстві та ремислі. Щоб якось компенсувати нестачу робочих рук раби та вільні селяни стали перетворюватися на колонів – залежних від землевласників орендаторів, які сплачували третину вирощеного врожаю.  Щоб компенсувати скорочення надходжень запроваджувалися нові податки. З кожним роком тягар податків ставав нестерпнішим. Щоб зібрати їх влада вдавалася до жорстоких методів. 

 Проповідник  Сальвіан про втечу римлян  до варварів (V ст.) 

Бідні обездолені, вдови стинають, сироти без покровительства, і настільки, що багато з них навіть високого походження і гарно освічені, втікають до варварів. Щоб не загинути під тяжістю державного тягаря, вони йдуть шукати у варварів риської людяності, бо вже не можуть більше терпіти варварської нелюдяності римлян. 

Попри занепад  Римська імперія ще зберігала свою привабливість для завойовників: великі та красиві міста, багаті маєтки, доглянуті поля, виноградники, сади, „вічні” римські дороги тощо. 

Так сталося, що варварами у римському сприйнятті стали у першу чергу народи, що жили на просторах Європи: кельти, германці, слов`яни. Найбільше на подальшу долю Західної Римської імперії справили германці. 

Германці. Римський рельєф 

Рим дізнався про германців рано. Ті заявили  про себе голосно і рішуче. Ще наприкінці ІІ ст. до н.е. римлянам довелося відбити набіги племен кімрів та тевтонів. Але тоді Рим був у зениті могутності і не відчув майбутньої загрози. 

Переважна частина германців у І-ІV ст. розселилися  у прикордонних з імперією областях. Германці не будували міст, селючись невеликими поселеннями на прихованих серед лісів і болот рівнинах, полях і луках. Займалися германці землеробством, вирощували жито, ячмінь, пшеницю, овес. Любили, щоб було багато худоби. Полювали і збирали по лісам і болотам ягоди, гриби тощо. З болотних руд добували залізо, з якого виготовляли знаряддя праці та зброю. Також серед германців було чимало вправних ювелірних майстрів. 

Сім`ї германців  були великими. Під одним дахом  жило декілька десятків найблищих родичів. Декілька сімей утворювало рід. З  родів складалися племена, які в  ІІІ-ІV ст. стали об`єднуватися у могутні племенні союзи. 

Германці  були вільними. Рабів було небагато, і з ними поводилися досить м`яко. Кожен вільний чоловік мав  зброю і за потреби залишав  мирну працю і йшов воювати. 

Найважливіші  питання життя племені вирішувалися на народних зборах, на які сходилися вільні чоловіки здатні носити зброю. Жінок до зборів не допускали. На зборах як правило слово тримали старійшини і вождь. Саме вони обговорювали і приймали найважливіші рішення, які потім схвалювалися на зборах. Деякі з питань вони вирішували навіть не радячись з усім племенем. Вождя і старійшин прийнято називати знаттю, бо вони користувалися владою, авторитетом і повагою. Як правило плем`я обирало вождем сміливого, мудрого і досвідченого. Але починаючи з ІV-VІ ст. влада вождів у деяких племен стає спадковою. Головною опорою вождя була дружина – загін відважних і особисто відданих воїнів, головним заняттям для яких була війна. Війна приносила їм не тільки славу, а й здобич. Перемоги вдалого вождя піднімали його авторитет і примножували багатства. Сусіди не скупилися на подарунки, соплимінники добровільно дарували продукти землеробства і худобу. Таки чином, хоча германці були вільними, але рівності серед них не існувало. 

Лад, що існував  у германців у першій половині І тис. н.е. прийнято називати воєнною демократією.

Від світу  варварів Рим, після декількох  невдалих спроб підкорити його, відгородився лімесом – укріпленою лінією на кордонах, що складалася з ровів, башт, воєнних таборі.  Але кордон не роз`єднав два світи, а скоріше поєднав. У прикордонних містах процвітала торгівля, все більше германців йшло служити до римського війська, германська знать переймала деякі манери і звичаї римлян, відправляла своїх дітей вчитися античної мудрості. 

Вже у ІІІ  ст. лімес перестав бути серйозною перешкодою. Його без зусиль долали деякі племена, проникаючи у глиб імперії. Рим цьому не перешкоджав, а іноді і сприяв, розселяючи ці племена як союзників, для війни проти таких, як вони самі. Вони посилювали занепадаючу римську армію. Те, що відбувалося, мало скидалося на завоювання. Відбувалися поступові процеси варваризації Риму і романізації варварів. 

Але в ІV ст. розпочалися події, про які  сучасник писав так: „Гуни накинулися на аланів, алани – на готів, готи, що були вигнані зі своєї батьківщини, захопили у нас Іллірію. І це ще не кінець...”. Світ варварів прийшов у рух, який отримав назву „Велике переселення народів” (ІV-VІІ ст.). У межі Західної Римської імперії рушила така маса варварів, яку вона ані зупинити, а ні „переварити” не змогла. Наслідком Великого переселення народів стало падіння Риму (410 р.), розорення його вандалами (455 р.), загибель Західної Римської імперії (476 р.) і створення варварських королівств. 
 

2. Варварські  королівства 

Першу варварську державу на території Західної Римської імперії — Тулузьке королівство — утворили 418 р. за згодою імператора Гонорія вестготи. Королівство фактично було самостійним, а його столицею стало місто Тулуза. 

Оселившись  у Галлії, вестготи забрали землі, що належали римлянам, і розділили їх між собою. Найкращі землі захопили король і вестготська знать. Прості воїни отримали невеликі ділянки жеребкуванням. 

Приблизно в той самий час у Північній  Африці виникло Вандальське королівство  зі столицею на місці давнього Карфагена. Як і вестготи, вандали привласнили землі і рабів, що належали римській знаті. Дуже швидко вандальська знать, як і ненависні їй римляни, перетворилася на великих землевласників. 

У басейні  Рони в середині V ст. виникло Бургундське  королівство зі столицею в Ліоні. Невелике за розмірами, воно мало значний вплив на життя Західної Римської імперії. Бургундське королівство порушило зв’язок імперії з Північною Галлією. Тому територія Західної Римської імперії фактично обмежилася лише Італією. Бургунди, подібно до інших варварів, відібрали землі у римської знаті й розподілили їх між собою. Одначе знать отримала меншу частку землі, ніж в інших королівствах. Більшість землі перейшла у власність простих воїнів, які перетворилися на дрібних землевласників. 

Королівство Одоакра зі столицею у Равенні виникло після того, як він усунув від влади останнього римського імператора Ромула Августула. Але проти Одоакра плів змову імператор Східної Римської імперії Зенон, який підмовив молодого вождя остготів Теодоріха. Той у 493 р. вторгся до Італії, убив Одоакра і проголосив себе „королем готів та італіків”. Теодоріх (493-526 рр.) з усіх варварських правителів того часу був найвидатнішим, за що отримав прізвисько Великий. Держава Теодоріха була найбільшим із королівств, заснованих германцями на території Римської імперії. Теодоріх налагоджував зв’язки з іншими германськими вождями (конунгами) і підпорядковував їх своїй владі. Хоча Теодоріх намагався примирити римлян і готів, обидві сторони були невдоволені. Готи вважали, що він зрадив старі звичаї, а для римлян він усе-таки залишався варваром. Після смерті Теодоріха, його держава припинила існування.

Від середини V ст. розпочалося масове вторгнення на територію колишньої римської провінції Британія північнозахідних германських племен саксів, англів і ютів. В результаті англосаксонського завоювання на Британії утворилися сім королівств. Згодом завойована ними країна стала називатися Англія. 

У цей же час у Північній Галії виникає  Франкське королівство. 

Всі варварські королівства виявилися нетривкими утворенями. Одні розпадалися. Інші були завойовані наступними завойовниками. Лише Франському королівство, що виявилося найміцнішим, довелося відіграти важливу роль у подальшому розвитку Європи. 3. Франська держава Меровінгів. 

Назву “франки” (її перекладають як “вільні”, “відважні”) стали використовувати із середини ІІІ ст. стосовно германських племен, які жили у нижній та середній течіях Рейну. Це об’єднання германських племен поділялося на дві великі групи: приморських франків (салічних, від лат. salum — море), які жили вздовж нижньої течії Рейну, і прибережних франків (рипуарські, від лат. ripa — берег), які займали територію Середнього Рейну. Сильнішими були салічні франки. У V ст. франки захопили Північно-Східну Галлію. Одним із найвідоміших вождів франків у той час був Меровей. Саме він започаткував першу королівську династію франків — Меровінгів. Найславетнішим представником цієї династії став онук Меровея — король Хлодвіг (481 – 511 рр.).

У 486 р. Хлодвіг  уклав союз з іншими вождями племен і повів їх на завоювання Північної Галлії. Поблизу м. Суасона відбулася вирішальна битва, у якій франки розбили римські війська. Внаслідок завоювання франками Північної Галлії утворилося Франкське королівство. 

Завоювавши  величезну територію, Хлодвіг удосталь наділив усіх франків землею. Більшість римських і галльських землевласників визнала владу Хлодвіга, зберегла свої володіння і разом із франкськими вождями, які теж стали великими землевласниками, перетворилася на правлячу верхівку Франкського королівства. Прості франки стали дрібними землевласниками, отримавши ділянки, що їх могла обробити своїми силами сім’я. 

Після завоювання Галлії Хлодвіг знищив більшість  тих вождів, з якими разом воював проти римлян, і почав правити  одноосібно. Хто намагався поставити під сумнів його право на владу, він нещадно знищував. Хлодвіг став королем — єдиним правителем держави. Його влада була набагато більшою, ніж у військового вождя (конунгва). Він вже управляв не племенем чи союзом племен, а певною територією. А для цього йому була потрібна інша система здійснення своєї влади. 

Франкський  історик Григорій Турський розповідає про те, як Хлодвіг став єдиним королем  франків 

Коли Хлодвіг  перебував у Парижі, він надіслав таємного посланця до сина одного з  франкських вождів Сигиберта, щоб той сказав йому: «Ось твій батько вже старий і кульгає на хвору ногу. Якщо він помре, ти ­законно отримаєш разом із його королівством нашу приязнь». Син вождя, підштовхуваний Хлодвігом, убив батька. Однак, коли він повідомив про це Хлодвіга, то надіслані ним люди вбили сина Сигиберта. 

Наближені іншого вождя, за намовляннями Хлодвіга, захопили свого правителя і віддали  Хлодвігу. Останній звинуватив полоненого вождя, що, дозволивши себе зв’язати, він  знеславив увесь свій рід. Тому він  убив вождя, а також двох його братів за те, що вони не допомогли йому. 

Третього  вождя разом із сином Хлодвіг  хитрощами полонив і примусив батька стати священиком, а сина — дияконом у церкві. Проте через  деякий час остерігаючись змови, він наказав їх стратити і приєднав їхні землі до своїх володінь. 

Так він  винищив більшість вождів, а також  своїх родичів, остерігаючись, що вони захоплять його владу. Проте через  деякий час він зібрав своїх друзів і почав казати про родичів, яких сам винищив: «Лихо мені, оскільки залишився я одинаком серед чужинців і не маю родичів, котрі могли б допомогти мені в нещасті». Але він казав це не тому, що сумував за ними, а розраховуючи випадково відшукати ще когось із родичів і позбавити його життя. 

Загальні  народні збори, на яких раніше франки вирішували найважливіші справи, припинили скликати. Хлодвіг усе вирішував сам або радився з довіреними особами. У розпорядженні короля була постійна військова дружина, на утримання якої, за римським звичаєм, почали збиратися податки. Для збору податків і підтримання порядку в областях своєї держави Хлодвіг призначав правителів — графів — із близьких йому людей. Найвищим суддею у Франкському королівстві був сам король. Хлодвіг регулярно їздив з однієї області до іншої та в присутності графів судив за злочини. 

Жителі завойованої  франками Галлії були християнами. Для  того, щоби посилити владу й авторитет  серед них, Хлодвіг разом зі своєю  дружиною 496 р. прийняв християнство за західноримським зразком. Як наслідок, по-перше, Хлодвіг і його наступники заручилися міцною підтримкою своїх дій з боку християнського духівництва. Це полегшило подальше підкорення Південної Галлії, а також сприяло зміцненню авторитету королівської влади серед франків. Хлодвіга влаштовувало те, що, як учило християнство, “будь-яка влада від Бога” і виступати проти неї гріх. По-друге, після прийняття християнства франки стали прилучатися до римської культури — романізуватися і перетворюватися в один народ, об’єднаний спільною вірою.