Варварські держави

До завоювання Галлії у франків не було писаних  законів, а лише існували звичаї, які  передавалися з покоління в покоління  в усній формі. Такі правила поведінки  називають звичаєвим правом. Запис  законів франків, зроблений за Хлодвіга, є однією з найвизначніших пам’яток звичаєвого права у Європі. Він дістав назву “Салічна правда”. 

Наказавши записати давні закони, Хлодвіг хотів  підкреслити, що король судив за давніми  звичаями свого народу. Одначе Хлодвіг  відібрав з-поміж давніх звичаїв лише ті, що його влаштовували. “Салічна правда” містила багато відомостей про господарство, життя і вірування франків. За більшість провин установлювалися грошові штрафи: за крадіжку худоби чи рабів, за підпал господарських будівель чи за вбивство людини. Закон забороняв кровну помсту між родичами загиблого і вбивцею, замінюючи її штрафом — вергельдом.  

Найбільший  вергельд призначався за вбивство королівського  дружинника — 600 солідів. За простого вільного франка вергельд дорівнював 200 солідів. Вергельд за вбивство римлянина був значно нижчим, ніж за вбивство франка. За вбивство раба його володар сплачував 30 солідів — стільки ж, як і за крадіжку бойового коня. 

Для встановлення вини підозрюваного використовували  свідчення очевидців чи “Божий суд”. Звинувачуваний мав, наприклад, дістати рукою із казана з окропом якусь річ, а потім судді з того, як загоювалися опіки, визначали, винен він чи ні. Франки вірили, що невинну людину Бог оберігає від опіків. 

Значення  “Салічної правди” — першого збірника писаних законів у франків — полягає в тому, що її поява була свідченням початку поступового переходу від варварства до цивілізації. 

Після смерті Хлодвіга Франкське королівство  було переділено між чотирма його синами. Вони продовжили завоювання батька. Водночас брати намагалися знищити один одного і загарбати чужі землі.  

У другій половині VІ ст. боротьба за владу у Франкському  королівстві перетворилася на сорокалітню  війну двох гілок династії Меровінгів. Особливо “уславились” дві дружини  королів — королеви Брунгільда і Фредегонда. Брунгільда знищила десять принців королівського дому, пережила свою суперницю, королеву Фредегонду, свого чоловіка і почала правити королівством сама. Вона нікому не хотіла віддавати королівської влади: спершу правила від імені сина, потім — онуків. Крапку в її правлінні поставила змова франкської знаті, яка вбила ненависну Брунгільду. 

Важливі зміни  відбулися наприкінці VІ ст. в  системі землеволодіння франків. Земельні ділянки, отримані франками після завоювання Галлії, стали їхньою приватною власністю — алодом, який можна було вільно продати або заповісти. Поява приватної власності на землю свідчила про розпад давніх родових традицій і формування підвалин нового суспільства. Багато франків втрачали свої ділянки — основу незалежного існування, а інші, скуповуючи землі, перетворювались на великих землевласників.  

У другій половині VII ст. Франкське королівство остаточно  занепало. Сучасники назвали цю добу “часом лінивих королів”. Королі з  династії Меровінгів залишалися при владі, але реально всі справи вирішували королівські управителі — майордоми. 

4. Каролінги.  Франкська імперія 

Наприкінці VII ст. єдиної Франкської держави фактично не існувало, до того ж їй загрожували  нові завойовники – араби, які  на той час вже захопили Піренейський півострів і просувалися далі на захід, у землі франків. Боротьбу проти завойовників очолив майордом Карл Мартелл (“Молот” 715 – 741 рр.). Він розумів, що без власної кінноти не зможе зупинити арабів, основу війська яких складала легка кіннота. Лише добре озброєний кіннотник, здатний до далеких походів і швидкого пересування, міг стати перепоною загарбникам. Але спорядження вершника було дуже дорогим (дорівнювало вартості 18 – 20 корів), і простий франкський воїн не міг його придбати.  

Для придбання зброї і коней Карл розпочав забирати землі у церкви і надавати їх у довічне володіння воїна за умови несення ним військової служби. Селяни, які жили на цих землях, повинні були утримувати своєю працею нових володарів. Така форма володіння землею дістала назву бенефіція (від лат. beneficium — благодіяння). З утворенням важкої кінноти було започатковане середньовічне рицарство (від нім. слова Ritter — вершник, кінний воїн). 

Спираючись  на кінне військо, Карл Мартелл розбив арабів 732 р. в битві під Пуатьє. Ця битва, разом із перемогою, здобутою за 14 років перед тим візантійським імператором Левом ІІІ Ісавром під Константинополем, мали вирішальне значення для долі європейської християнської цивілізації середньовіччя. Було зупинено наступ арабо-мусульманського світу на Європу. 

Наступник Карла Мартелла, його син Піпін  ІІІ Короткий (741 – 768 рр.), спочатку також  мав титул майордома. У 751 р. він  звернувся з листом до римського  папи, в якому запитував: “Що краще: коли один має королівський сан, а  інший несе тягар влади, чи коли той, хто несе тягар влади, має ще й королівський сан?” Римський папа Захарій І, розуміючи, чого від нього очікують, відповів: “Краще, щоб королем називали того, в кого є влада, ніж того, в кого королівської влади зовсім не залишилося”. 

Отримавши таку відповідь, Піпін Короткий змістив  останнього короля з династії Меровінгів і у 751 р. став королем. Щоб підкреслити  священний характер своєї влади, здійснив обряд помазання на царство. 

Про обряд  помазання на царство згадувалось  у книгах Старого Заповіту. Під час цього обряду вищі священнослужителі змазували миром (особливим священним маслом) чоло, руки і спину короля. При цьому на монарха переходила дарована Богом вища благодать, і він перебував під божим захистом. Згодом обряд помазання на царство запозичили у франків інші європейські володарі.  

На знак віддяки римському папі Піпін  Короткий розгромив лангобардів, які  загрожували Риму. Це королівство  варвари утворили ще в VI ст. на території  Італії. Перемігши лангобардів, франкський король “подарував” папі землі навколо Рима й Равенни. Так у середині VIII ст. виникла Папська держава, що відігравала значну роль у житті Європи. Вона проіснувала до 1870 р. Сучасна держава Ватикан, що охоплює кілька кварталів у Римі, — згадка про щедрий “подарунок” вдячного Піпіна Короткого римському папі. 

Нова династія дістала назву Піпінідів, або  Каролінгів, завдяки діяльності Карла  Великого — сина Піпіна Короткого. 

Карла Великого (742 – 814) вважають не тільки найвидатнішим  представником династії Каролінгів, а й найзнаменитішим монархом усього середньовіччя. Це й не дивно. Король франків та “імператор Заходу” швидко та блискуче об’єднав у межах створеної ним імперії більшу частину Західної Європи. Він поклав край добі “темних віків”, що панувала по загибелі Західної Римської імперії. Все життя він провів у воєнних походах, збільшуючи територію своєї держави (здійснив 53 походи, 27 із них очолював сам). Та Карл Великий не був простим завойовником. Попри війни, король удосконалював систему управління державою, піклувався про розвиток культури. Недарма цей час називали “Каролінгським відродженням”. То був період розвитку освіти, відродження зацікавленості працями давніх римських і грецьких мислителів, майже повністю забутих за попередніх століть. За часів Карла Великого відбулося становлення нової Європи і західноєвропейської середньовічної цивілізації. Успіхам Карла сприяла важка кіннота, створена Карлом Мартеллом. 

Коли Карл Великий став королем, із півночі  й північного сходу франків оточували  землі германських племен, передовсім саксів; на півдні була Іспанія, захоплена арабами-мусульманами; на сході жили авари та слов’яни. 

Насамперед  Карл Великий у 773 – 774 рр. остаточно  знищив Лангобардське королівство  і приєднав його землі до своєї  держави. Але у запеклій війні з арабами успіхи були мінімальними. Лише у 801 р. Карл остаточно приєднав до своєї держави землі на південь від Піренеїв до річки Ебро.

Найтривалішими  і найважчими були війни проти  саксів, що велися протягом 30 років (772 – 804 рр.). Спочатку Карл захопив майже всю Саксонію і розпочав її хрещення. У відповідь волелюбні, вірні богам пращурів сакси повстали. Жорстокість викликала жорстокість. Сакси вбивали всіх франків і християнських священиків. Карл наказав страчувати тисячі саксів. За переказом, захопивши одне із сакських селищ, Карл устромив свій меч посеред майдану і наказав стратити всіх чоловіків, які були вище меча. Майже 20 років сакси не корилися франкському королю. 

На південному сході 788 р. Карл захопив Баварське  герцогство. Воював проти слов’янських народів, а згодом уклав із ними союз проти аварів і розпочав війну (788 – 803 рр.) з Аварським каганатом — державою, утвореною кочовиками-аварами у Паннонії. Вояки Карла Великого розгромили аварів, і Аварський каганат зник із карти Європи. 

Внаслідок завоювань Карла Великого під  його владою опинилася територія, що розмірами нагадувала колишню Західну  Римську імперію. 

Серед оточення Карла народилась ідея проголосити  його імператором на кшталт давніх римлян. У пам’яті багатьох людей  ще збереглися спогади про ті часи, коли світ мав одного монарха, який забезпечував мир і злагоду, оберігав християнство. Тепер, коли Карл об’єднав під своєю владою більшість народів Західної Європи, ці мрії були, як ніколи, близькими до здійснення. 

По тому, як Карл Великий допоміг римському папі повернути владу, перемігши римську знать, папа Лев ІІІ запросив монарха до Рима. Під час урочистого різдвяного молебню 25 грудня 800 р. він, несподівано для присутніх, увінчав уклінного короля імперською короною і оголосив його римським імператором. У 812 р Карла визнала імператором Заходу Візантія, що спершу була обурена таким зухвальством.  

До портрета Карла 

Особистий секретар Карла Великого Ейнхард  залишив таке описання імператора: „Він був високим, гарно складеним  чоловіком з великими пронизливими очима. Як у багатьох великих людей, у нього був великий ніс. Наприкінці життя волосся його посивіли але залишилися такі ж густі, як і в молодості. Його манери були воїстину царськими і одночасно привертали до себе. Завжди і у всьому він зберігав величнфсть і гідність”. 

Нова імперія, однак, суттєво відрізнялася від  старої Римської. Постійної столиці  у Карла Великого не було. Він  мандрував усією країною, зупинявсь  у численних маєтках, найчастіше в Ахені, в улюбленому палаці. Держава поділялася на окремі округи — графства. Призначені королем графи збирали податки, здійснювали судочинство, очолювали місцеве ополчення. Для перевірки їхньої діяльності існували спеціальні королівські ревізори з близького оточення Карла. Вони мали право карати графів, але імперія була великою, а ревізорів небагато. Графи прагнули перетворити землі, якими управляли за дорученням імператора, на власні спадкові володіння. Це віщувало ослаблення і розпад Франкської імперії в недалекому майбутньому. Карл, як і раніше, збирав щороку всіх вільних франків, але не в березні, як за Меровінгів, а в травні (коли було вдосталь кормів для коней). Тому й називалися ці зібрання “травневими полями”. У них брали участь лише рицарі й духівництво. Король вислуховував їх повідомлення про справи на місцях і віддавав укази або збірники постанов — капітулярії. 

Дрібні вільні власники землі переважно перетворилися  на залежних селян, бо не могли самі витримати тягар військової служби і придбати необхідне спорядження. Тому Карл майже зовсім усунув селян од військової служби і призивав до війська лише власників чотирьох наділів. Іншим селянам доводилося або за спільний рахунок посилати до війська одного кіннотника, або шукати захисників, які звільнять їх від служби. Захисниками селян робилися великі світські або церковні землевласники. Залежні селяни звільнялися від військової служби і втрачали давні права: їхнім суддею і господарем ставав захисник. Залежні селяни (“ті, хто орють”) стали разом із рицарством (“тими, хто воює”) і духівництвом (“тими, хто моляться”) основними верствами населення країн середньовічної Європи. 
 
 
 
 

  Земля  — це насамперед просторово-географічний  фактор. На землі живуть люди, на ній розташовані держави  — великі й малі. Однак території  цих держав, хоч якими би значними вони були, все ж обмежені. Земля до того ж і сама є ресурсом: на ній вирощують сільськогосподарські культури. Крім цього, в землі зосереджені великі багатства — корисні копалини, вода. Отже, земля як економічний ресурс — це ті дарові блага природи, які застосовують у виробництві, а саме: орні землі, пасовища, ліси, поклади корисних копалин, водні ресурси тощо. Природа постачає людині усі ті матеріали, з яких та виробляє життєві блага, і ті сили, які людина використовує у процесі виробництва (сила вітру, води, атома тощо). Земля — вихідний фактор виробництва, без якого неможлива господарська діяльність. Основними природними умовами, які істотно впливають на розвиток національної економіки, є кліматичні умови, багатство корисних копалин, характер земної поверхні й географічне розташування.