Вавилонської держави

погрожує суворими релігійними (божими) і царськими (світськими) покараннями їх порушникам. Він також  проголошує, що буде захищати усіх потерпілих, покривджених. У законах Хаммурапі  регулюється спектр правових відносин вавилонського суспільства, зокрема в галузі цивільного, зобов'язального права, шлюбно-сімейного та спадкового права, трудових відносин, кримінального та кримінально-процесуального права. Це типова кодифікація рабовласницької держави, де всі права і привілеї закріплені за рабовласниками, де їх життя, честь, гідність, майно охороняються дуже суворими засобами, а раб — особа безправна. Тут і вільні вирізняються між собою за правовим становищем — одні всевладні, повноправні, інші, — другорядні, люди гіршого, нижчого сорту. Зрештою, такими були рабовласницькі суспільства не тільки у Вавилоні, айв інших державах.

Як відомо, основний текст законів Хаммурапі налічує 282 статті. Виникає питання — чи є якась система у викладенні цього правового матеріалу, певний порядок розміщення статей?

Наголосимо, що зовнішньої системи поділу на розділи, параграфи, які логічно розміщені і випливають одні з одних, немає. Навіть нумерація статей зроблена дослідниками в пізніші часи. Норми законника мають казуїстичний характер. Окрім цього, тут перемішані приписи з різних галузей права. Однак, коли прочитати увесь текст законів, то його можна поділити за змістом на певні групи. Отже, у зводі законів простежуємо певну внутрішню систему.

Перші п'ять статей присвячені суду і судочинству. Вони спрямовані проти пануючої в судах сваволі, тяганини, системи підкупу суддів і свідків. Суддям загрожують суворі покарання (штраф у 12-кратно-му розмірі суми позову і позбавлення посади) за зміну уже винесених судових рішень, обвинувачам — за фальшиве обвинувачення, свідкам — за неправдиві свідчення (ст. 1-4).

..Роздід другий  присвячений урегулюванню проблем  власності (ст. 6-126). Сюди належать  норми, що регулюють правове  становище різних форм власності  та розпорядження нею, користування  чужою власністю, договірні й  позадоговірні зобов'язання. Цей розділ також містить норми щодо захисту власності, володіння, які, зокрема, встановлюють покарання за грабунок, крадіжку чужого майна, потраву полів тощо.

Розділ третій присвячений шлюбу, сім'ї, спадкуванню (ст. 127-195). У ньому розглядаються питання про форми і умови укладання шлюбу, умови допустимості багатоженства, розлучення, майнові особисті взаємовідносини подружжя, батьків і дітей. Передбачені різні злочи-

ни і проступки, скеровані проти сім'ї, встановленого  порядку сімейних стосунків. Тут також вміщені норми, які регулюють умови і порядок спадкування майна померлих.

Четвертий розділ — це норми, які передбачають злочини  проти особи і відповідальність за них, тобто присвячені захисту  особи, життя, честі, здоров'я (ст. 196-214).

П'ятий, останній, розділ присвячений праці, умовам праці і її оплати, знаряддям праці (ст. 2І5-282). Йдеться про винагороду і відповідальність за свою працю будівельника, судновласника, лікаря, ветеринара, про сільськогосподарських робітників, ремісників, пастухів, про наймання різних речей, тварин, рабів, транспортних засобів, покарання за крадіжку сільськогосподарських інструментів тощо. Отже, система зводу законів Хаммурапі виглядає так:

1.  Суд і судочинство (5 статей).

2. Власність і володіння, їх захист (121 стаття).

3. Шлюб і сім'я (69 статей).

4. Захист особи (19 статей).

5. Праця і знаряддя праці (68 статей).

Яка ж була мета, причина видання зводу законів? Основну мету його видання пояснив  сам Хаммурапі у вступі до зводу  законів. Мета, як він вважав, полягала у тому, аби "дати сяяти справедливості в країні", "знищити беззаконня і зло, щоб сильний не гнобив слабшого". У заключній частині Хаммурапі знову повертається до мети укладання зводу законів і пише: "Щоб сильний не гнобив слабшого, щоб виявити справедливість до сироти і вдови, щоб чинити суд у країні, щоб до пригнобленого виявити справедливість, я вписав свої дорогоцінні слова до моєї стели..."

Насправді ж  його закони не такі вже справедливі. Вони передусім були створені в інтересах  рабовласників, землевласників, людей заможних, знатних, і соціальна несправедливість проглядається у них чітко і часто, про що йтиметься далі.

Отож, нам здається, можна назвати такі причини появи  законів Хаммурапі:

1. На той час Вавилон став великою державою, приєднавши до себе багато сусідніх держав, міст, народів. У зв'язку з цим, звичайно, виникла необхідність встановити єдині закони на території всієї держави, які б врегульовували правові питання, правові відносини, дати урядовцям і суддям єдине законодавство.

2. Прагнення рабовласників, знаті, людей заможних, жерців чітко визначити свої права і привілеї, забезпечити себе, своє майно від зазіхань інших.

3. Прагнення  самого царя згладити гострі  соціальні протиріччя, що на той  час виникли у суспільстві.  Надто поглибилась прірва між рабовласницькою знаттю, жерцями, лихварями та простими людьми. Рабовласники збагачувались, займаючись лихварством, спекуляцією, скуповуванням будинків, земель, каналів, водоймищ тощо. Існувало боргове рабство. Неспроможні боржники ставали рабами, врешті, як їх сім'ї — дружина, діти. Часто нестатки змушували батьків продавати своїх дітей у рабство. Щораз більше вавилонян ставали рабами, до того ж у власній країні. З'явились торговці, які скуповували рабів-вавилонян і продавали їх у сусідніх країнах. Це призводило до розорення вільних селян, ремісників, що, у свою чергу, підривало обороноздатність держави, зменшувало кількість війська. Це також зменшувало царські прибутки, оскільки саме селяни і міщани платили основну масу податків. Отож Хаммурапі своїм законодавством хотів пом'якшити гостроту соціальних протиріч, затримати процес розорення трудівників, ліквідувавши, зокрема, боргове рабство, обмежити апетити лихварів та знаті, ліквідувати або хоч дещо стримати сваволю і корупцію урядовців і суддів.

Характерні риси права. Право власності. Основними видами власності у Вавилоні була власність на землю, рабів, будівлі, нерухомі і рухомі речі. Розрізняють такі форми власності на землю:

1. Державна або царська.

2. Храмова.

3.  Общинна.

4. Приватна.

5. Земля "ілку".

Державною землею розпоряджався цар. Це були великі маєтки, які обробляли раби, або більші чи менші ділянки, що здавали в  оренду за платню натурою чи грішми. Прибутки з неї йшли у державну скарбницю, якою теж розпоряджався  цар. Він міг наділяти цією землею різних осіб — надавати її у власність чи на правах користування.

Храмові землі  належали храмам на правах колективної  власності. Цар міг наділяти храми  землею і на правах користування. Всі  прибутки з цих земель надходили  храмам. У свою чергу храми часто практикували надання своєї землі в оренду великим і дрібним орендаторам.

Общинна власність  зберігалася поряд з самою  общиною ще з попередньої епохи. її збереженню сприяла необхідність спільного організованого користування водою для зрошування полів, прокладання по цій землі каналів, проведення різних іригаційних чи осушувальних робіт. Общинну землю розподіляли між поселеннями, де її поділяли на дрібні ділянки — парцелли, що надавали для обробітку окремим сім'ям —"сусідам", як їх іменували у текстах документів. Розподіл земель відбувався, очевидно, за жеребкуванням, щорічно, щоб уникнути образ і заздрощів. Община могла забрати цю землю назад. Отже, користувачі-общинники користувалися цією землею тимчасово. Вони не могли її продати, дарувати, передати у спадок, заставляти чи віддавати за борги. Сама община за погодженням з усім колективом могла свою землю продавати чи дарувати. Документи тих часів засвідчують, що найчастіше землю в общини купував цар, передаючи чи даруючи її, в свою чергу, комусь у приватну власність чи користування. Община продавала землю за гроші чи за якісь привілеї, вигоди, або взамін отримувала землю в іншому місці.

Власність общини на землю була непорушною, як і на урожай общинних полів, садів. Ст. 53 зазначає, що коли вода проривала греблю і затоплювала врожай, то винний у цьому повністю відшкодовував общині завдану шкоду. Якщо ж він відмовлявся відшкодувати збитки або не міг цього зробити, то його разом з майном належало продати і виручені за продаж гроші віддати общині (ст. 54).

Щодо приватної власності на землю, то вона існувала у Вавилоні ще задовго до Хаммурапі. Про продаж полів зазначалося ще у XXVI ст. до н.е. З епохи Хаммурапі збереглося особливо багато документів про продаж землі — полів, садів, каналів тощо. На межі цієї приватної землі зазвичай ставили кудурру, тобто документи-камені, на яких висікали ім'я власника та державну печатку. Вони підтверджували право особи на дану землю. Копії цих кудурру зберігали у храмах. Згодом їх уже не ставили на полях, а зберігали тільки у храмі. Межі земель, як тоді вважали, оберігає спеціальний бог Нініб — "владика меж і межових каменів". На кудурру іноді писали цілі тексти, наприклад, такого змісту: цар дарує цю землю, яка раніше належала общині і за яку община отримала винагороду, такій-то особі.

Земля, передана царем згідно з кудурру, ставала  приватною спадковою власністю. На власника, однак, покладали виконання  певних повинностей на користь царя (доглядати іригаційні споруди, будівництво  доріг, мостів); на користь общини (платити  збори лісом, травою, соломою, зерном); на користь сусідів (дозволяти сусідам користування пасовищем, криницею, проїзд через свою землю).

Водночас царські  дарування землі іноді поєднувались з різними пільгами чи привілеями: звільнення від обов'язку наглядати  за царськими каналами, дорогами тощо, від робіт по будівництву нових іригаційних споруд, від реквізицій худоби і возів, від повинностей на користь храмів.

Землю дозволялось  громадянам купувати один в одного без особливих ускладнень і формальностей. Укладалась письмова угода при свідках, сторони ставили свої підписи. Кудурру у таких випадках не ставили, хіба що цього хотів покупець, передбачаючи якісь можливі перешкоди у користуванні землею.

Земля "ілку" — це різновид державної царської землі. Власне, це не тільки сама земля, а цілий маєток — з будівлями, рабами, полями і, можливо, садами. Такі ділянки (маєтки) цар давав у нагороду за службу воїнам і урядовцям. Ділянка надавалась не у власність, а в користування — на час служби. її могли передавати у спадок синові, якщо він несе таку ж службу цареві. Все майно "ілку", а також земля були вилучені з цивільного обороту. їх не можна ні продавати, ні купувати, ні заповісти дружині чи дітям, батькам, ні використовувати для викупу воїна з полону чи сплати боргів. Якщо хтось насмілився купити майно чи землю "ілку", то угода вважалась недійсною, табличку з текстом угоди розбивали, покупець втрачав все заплачене (ст. 37), а "ілку" повертали його користувачеві. У ст. 40 передбачено, однак, два винятки: "ілку" можна все-таки продати тамкарам (купцям) або людині, яка буде виконувати таку ж саму службу, що і попередній володілець "ілку".

Щоб заборона продавати "ілку" була ефективною і щоб  уникнути пошуку шляхів її обходу, закон  забороняв також обмін ділянки, саду чи будинку "ілку" на інші. Сторони, які здійснили такий обмін, поверталися до попереднього стану.

Володілець "ілку" був зобов'язаний особисто виконувати державну службу. Якщо воїн наймав когось іншого, щоб той замість нього  пішов у військовий похід, то він  був приречений до страти. Найнятий воїн міг забрати собі його будинок (ст. 26). Якщо воїн потрапив у полон, а майно "ілку" було передане на умові несення такої ж служби іншій людині, то в разі повернення воїна з полону йому повертали й "ілку" (ст. 27). Якщо ж воїн, що потрапив у полон, мав дорослого сина, який міг нести службу замість батька, то майно передавали синові (ст. 2 8). Коли ж син малолітній, то його матері виділяли третину поля і саду на виховання дитини.

Якщо воїн покидав  свої поле, сад і дім і не господарював там, а хтось інший заволодів цим майном і став нести ту ж саму службу протягом трьох років, то навіть у випадку повернення воїна майно йому вже не повертали. "Ілку" залишали тій особі, котра господарювала там упродовж трьох років (ст. ЗО).

Закон захищав  майно "ілку" від сваволі командирів воїна. Якщо командир забирав собі будь-яку частину майна "ілку", причиняв воїну шкоду, віддавав його комусь у найми, то такого командира, згідно з ст. 34, належало стратити.

Стосовно власності  на рабів, то тут існували такі ж її форми, що і на землю. Отже, відповідно були царські раби, храмові, приватні, у колективній власності общини, прикріплені до майна"ілку". Рабів у епоху Хаммурапі було багато, їх вільно продавали й купували на ринках. Вартість раба становила в середньому 13 сиклів срібла (сикль = 8,4 г).

Приватну власність  охороняли у Вавилоні суворо. Винному  у крадіжці раба загрожував смертний вирок (ст. 15). Того, хто сховав у своєму домі раба-утікача або допомагав  рабові втекти, теж страчували (ст. 16). Людина, яка затримала раба-утікача, повинна повернути його власникові. їй за це належала винагорода у розмірі 2 сиклі срібла (ст. 17).

Злодія, що викрав майно богів (храмів) чи царя, чекав  смертний вирок, як і того, хто приймав  з його рук вкрадене (ст. 6). Якщо ж  вкрадено вола, вівцю, осла, свиню чи човен, що належали храмам чи цареві, то винний повинен повернути вартість вкраденого у 30-кратно-му розмірі; якщо ж вкрадене належало мушкену — то в 10-кратному. За несплату вартості вкраденого злодія страчували (ст. 8).

Згідно зі ст. 9 власнику надавали можливість вимагати повернення втраченої речі у будь-якої людини, якщо ця річ у неї перебувала незаконно. Посилання на те, що річ куплена, повинно бути підтверджене продавцем і свідками купівлі. Власник речі, в свою чергу, повинен був мати свідків, які б підтвердили, що спірна річ справді належить йому. Якщо допит свідків і їх присяга в присутності жерця або у храмі доводили правдивість позивача, то власнику повертали його річ, а продавця карали як злодія. Покупець мав право одержати назад свою платню від продавця. Якщо покупець не міг назвати продавця і привести свідків, то його вважали злодієм і засуджували до страти. Власника речі, який не мав свідків для підтвердження своїх прав на дану річ, за брехню і наклеп страчували (ст. 11).

Коли людина купувала або принаймні брала  на зберігання що-не-будь у дитини чи раба, до того ж без свідків і  договору, то її вважали злодієм  і засуджували до страти (ст. 7).