Виникнення українського козацтва

Виникнення українського козацтва

Перші згадки

1. Слово “козак” походить з тюркських мов і означає вільна, озброєна людина. У 1489 р. вперше згадується в письмових джерелах про українських козаків у “Польській хроніці” Бєльських, в якій говориться про похід Яна Ольбрахта, сина польського короля Казимира IV, проти татар у Східне Поділля, провідниками в якому були козаки.
2. У 1492 р. у листі великого литовського князя Олександра до кримського хана Манглі - Гирея говориться про козаків, які під Тягинею (сучасні Бендери у Молдові) розбили турецький корабель.

Тобто у 80 - 90ті роки XV ст. українське козацтво вже існувало.

Причини виникнення. Виникнення українського козацтва - це історично-об’єктивний процес. Спричинили до цього:

1. Наявність величезного масиву вільних земель степової зони (Дикого Поля), з багатими природними ресурсами, що потребувало заселення і господарського освоєння.
2. Погіршення становища українського народу, що обумовлювало втечі селян і міської бідноти на окраїни Польсько-Литовської держави в пошуках кращої долі. Також туди їхали авантюристи, злодії , шукачі пригод та ін.
3. Умови існування, оскільки постійною була загроза нападів татар, обумовлювали потребу до появи у козацтва військової організації.

Початки козацтва простежуються у XV ст., коли на вільні прикордонні землі Польсько-Литовської держави приходили найбільш сміливі  і відчайдушні люди, яких самі умови  життя примушували до військової організації. Публіка була різноманітна - від селянина втікача до магната - шукача пригод. Представлені були різні національності, але більшість становили українці.

Селилися козаки понад Дніпром, у верхів’ях Південного Бугу та їх численних притоках. Важливим регіоном формування українського козацтва стали міста Канів і Черкаси. У Росії козаків тривалий час називали черкасами.

Об’єднувалися козаки в  громади, всі питання вирішували на радах, де обирали отаманів та іншу старшину. Займалися козаки хто чим міг, по різному здобували засоби для життя, а саме, мали власне господарство, займалися землеробством, скотарством, різними промислами, ремеслами, торгівлею, або тільки військовою справою, також наймалися, займалися здобичництвом та ін.

Виникнення організованості. До середини XVI ст. козацтво не представляло собою окремої організованої соціальної групи, але вже в першій половині цього ж століття почали з’являтися перші ватажки та організатори українського козацтва, нерідко ними виступали державні урядовці, старости. Вони організовували оборону південного прикордоння від татар, а козаки в цьому регіоні були реальною військовою силою. Серед цих урядовців і старост найбільш відомими були:

• Євстафій Дашкевич
• Прецлав Лянцкоронський
• Бернард Претвич та ін.

Завершення формування. З середини XVI ст., з появою Запорозької Січі і формуванням козацтва як окремого стану феодального суспільства, організація козацтва перейшла на якісно новий рівень розвитку.

Утворення Запорожської Січі

Причини. До утворення Запорозької Січі спричинив комплекс причин.

• Одним з видів діяльності козацтва було уходництво - сезонні походи в місця постійних промислів (уходів) в Дикому Полі з метою здобуття засобів до існування. Це об’єктивно сприяло господарському засвоєнню і вивченню більш глибших районів Дикого Поля. З часом уходництво переросло в постійну колонізацію Дикого Поля. В місцях уходів з’являються укріплені зимівники, городки – "січі" (засіка, сікти). Поступово в козаків сформувалося усвідомлення потреби в об’єднанні своїх сил і створенні єдиного центру, щоб міцно взяти під контроль засвоєні землі
• Виникнення Запорозької Січі було зумовлене колонізацією Середнього Придніпров'я феодалами Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського. За перші десятиріччя XVI ст. панству вдалося підкорити своїй владі значну територію Середнього Придніпров'я й обернути більшу частину українського населення на феодально залежне або напівзалежне. Однак частина козаків, щоб позбутися феодального гноблення, відступила на Південний Схід, у низов'я Дніпра.
• Формування козацтва

За свідченням “Польської хроніки” Бєльських у 30 - 40-х рр. XVI ст. якась Січ існувала на о. Томаківка. Перша ж достовірно відома Січ існувала у 1553 - 1557 рр. на о. Мала Хортиця, засновником якої був Дмитро Вишневецький із знатного магнатського роду, князь, був державним урядовцем, але покозачився. «Собрав казаков на Хортице, он защищал Украину от турецко-татарских нападений» Під час походу 1563 г. до Молдови потрапив у полон, й був вбитий за наказом Турецького султана.

На першому етапі існування  Січі головними джерелами поповнення козацтва були уходники та військові  служилі люди. Вони і православна, переважно українська, шляхта йшли на Подніпров'я в пошуках щастя, багатства і лицарської слави.

Січ стала потужним оплотом  соціального захисту для пригноблених, військовим перешкодою для турецько-татарської агресії, яка загрожувала не тільки українським землям, а й усієї  Східної і Центральній Європі. За своїм характером Запорізька Січ  була незалежною багатонаціональною чоловічим  співтовариством, яке керувалося своїми власними законами і звичаями, мало вигляд самоврядної громади з  окремими ознаками державності, власну територію і військо, що охороняло  її кордони, свій уряд, яке виконувало законодавчі, виконавчі і судові функції, свою символіку (прапор і герб) і скарбницю. Виникнення військово-політичної організації козацтва на «нічийних», прикордонних землях між християнськими (Велике князівство Литовське, Польща, Московське царство) і мусульманськими (Кримське ханство, Османська імперія) державами дало можливість запорожцям самим вибрати для себе суспільно-політичний устрій.

Відомі ЗС. Всього відомо 8 запорозьких січей: Хортицька (1553 - 1557 рр.),

• Томаківська (1560 ті 1593 рр.),
• Базавлуцька (1593 - 1638 рр.),
• Микитинська (1638 - 1652 рр.),
• Чортомлицька (1652 - 1709 рр.),
• Кам’янська і Олешківська (1709 - 1734 рр.),
• Нова (Підпільненська) (1734 - 1775 рр.).

П’ять з цих січей знаходилися на території Дніпропетровської області.

На Січі не було ні феодальної власності на землю, ні кріпосництва. На Запоріжжі панував не феодальний примус, а принцип найму. Панівну верству Запорозької Січі становили не феодали як привілейований стан, а власники рибних промислів, багаті скотарі й торговці, а пізніше, в міру розвитку землеробства та інших галузей господарства

На Січі діяло звичаєве право, перед яким усі були рівні незалежно від соціального походження, національної належності та місця в козацькій ієрархії.

Суд. На Запорозькій Січі діяв козацький військовий суд, який нещадно карав за вбивство товариша, крадіжки у побратимів. Каралися також приведення у Січ жінок, пияцтво під час походів, кривда жінки, зухвалість до начальства тощо.

Культура. На Запоріжжі при церквах діяли школи, де діти козаків навчалися письма, церковного читання, співу та музики. Ще одним показником розвитку культури на Січі було шанобливе ставлення запоріжців до книги

Козацька верхівка походила, як правило, з бояр та шляхти, що вплинуло на формування рис її соціального обличчя. До рядового козацтва, основним джерелом прибутків якого було лицарське ремесло, входили не лише нереєстрові, а й городові, приватні козаки, більшість із тих, що перебували на королівській службі.

Січ була фортецею, всередині  якої - майдан, площа для проведення ради, церква, стовп для покарань, а навколо - великі хати - курені, будинки  для старшини, канцелярії, арсеналу, різні майстерні та ін. Всі козаки, що належали до Запорозької Січі, були приписані до куренів, очолюваними курінними отаманами.

У С Т Р І Й

Традиційно  на Січі було 38 куренів. В основу організації Запорозької Січі були покладені широкі демократичні засади. Всі посади на Січі були виборними на один рік, обирали на Різдво на козацькій військовій раді, якій належала вища влада на Січі.

Вищу  виконавчу владу на Січі мав кошовий отаман, разом з яким обирали військову старшину: суддю, писаря, осавула, які й становили уряд Січі, до них належали і курінні отамани.

Вибирали також й іншу старшину, яка при військовій старшині виконувала допоміжні функції:

• Довбиша, піддовбиша (бив у військові литаври, був при виконанні судових вироків, забезпечував сплату податків, стягнення мита з торгівлі);
• Пушкаря, підпушкаря, гармаша (відповідали за артилерію, здійснювали нагляд за військовою в’язницею);
• Товмача (перекладач, військова розвідка);
• Кантаржія (охоронець мір та ваг, єдиних для торговців на всій Січі);
• Шафарів (збирачі мита з купців за переправу через Дніпро);
• Булавничого, бунчукового,
• Хорунжого (прапороносець),
• Пірначного;
• Чаушів (посли);
• Підосавулія,
• Підписарія, канцеляристів та ін.

Була ще й похідна і паланкова старшина. Похідну становив полковник (сердюк), осавул, писар. Полк складався з 500 козаків, полки об’єднувалися у військову команду, 10 козаків мали 1 віз. Паланкова старшина була представлена полковником, осавулом, писарем та їх помічниками: хорунжим, підосавулом, підписарем.

Січ це була столиця. Під її контролем перебувала значна територія степу. Землі Війська Запорозького поділялися на адміністративно-територіальні одиниці – паланки. Спочатку їх було 5, потім стало 8. Щорічно місця промислів поділялися між куренями.

Чисельність козаків не була постійною, в різні часи коливалася від 3-5 до 15-20 тисяч. Основна маса козаків жила на "уходах" – хуторами, зимівниками, слободами. Серед козаків не було рівності, були заможні і голота. Вони всі разом збиралися на ради, вибирали старшину.

Січ мала широко розвинену систему прикордонних форпостів (50 козаків) із системою попередження про наближення ворога за допомогою вогненно-димової сигналізації (фігури). Козацькі загони охороняли суходольні і водні шляхи, перевози через річки.

Січ мала зовнішньополітичні зв’язки з Кримом, Росією, донськими козаками, Австрією, Молдовою, Польщею, Туреччиною, Венецією та ін. Січ мала й символи влади – клейноди: булаву, бунчук, печатку.

Тобто у Січі був свій уряд, адміністрація, свій адміністративний поділ території, кордони, прикордонна служба, податкова  система, армія, військовий флот, закони, звичаєве козацьке право, зовнішньополітичні зв’язки, тобто важливі елементи, ознаки державності. Сама ж Запорозька Січ, як утворення військово-політичного характеру, виконувала і функції державного утворення. По суті, Запорозька Січ була зародком нової української державності.

Запорозька громада поповнювалася  вихідцями з різних соціальних верств української людності та представників  інших народів. Адекватним її відображенням  постало й реєстрове військо, що перебувало на державній службі. Переважну більшість у перші десятиріччя існування Війська Запорозького становили українці, хоча серед них були й вихідці з Білорусі, Криму та Московії, про що яскраво свідчить реєстр 1581 р..

Розширення козацьких рядів  супроводжувалося зародженням родинних династій майбутньої суспільної еліти  – Байбузів, Волевачів, Гирь, Голубів, Гордієнків, Дорошенків, Кулаг, Сулим, Федоровичів, Хмельницьких. На основі даних демографічних досліджень можна стверджувати, що перед Національно-визвольною війною кожний четвертий мешканець Центральної України належав до козацтва. В процесі його генези реально постало два прошарки: старшина і рядові козаки. їхнє матеріальне, а відповідно й суспільне становище помітно різнилися.

Утворення реєстрового  козацтва

Щоб приборкати Запорозьку Січ, уряд Польщі вирішив розколоти козацтво - заманити знатну і багату частину козаків на державну службу та з іхньоюдопомогою знешкодити решту. Ідея утворення реєстру з’явилась ще на початку XVI ст. У 20 - 30-х рр. XVI ст. робилися перші спроби створення козацького реєстру, тобто частину козаків хотіли взяти на державну службу для захисту кордонів.

1. У 1524 р. король Сигізмунд I (1506 - 1548 рр.) дав дозвіл на утримання 1-2 тисяч козаків, але не було грошей.

2. Тільки у 1572 р. з’являється наказ польського короля Сигізмунда ІІ Августа взяти 300 козаків на державну службу. Записали їх до спеціального списку - реєстру, звідси з’явилась й назва. Реєстровцям надавалися достатньо вагомі привілеї: свій суд і самоврядування, виборність старшини, звільнення від податків і повинностей, права власності на землю, дозвіл вільного промислу і торгівлі. Виплачували їм за службу грошима, одягом і зброєю. Тобто це був близький до шляхти окремий служилий стан, офіційно визнаний законом. Але незабаром загін розформували.

3. У 1578 р. король Стефан Баторій відновив реєстр з 600 козаків. Монастир Терехтемировський став арсеналом, шпиталем для козаків. На старшину обирали шляхтичів. Без дозволу забороняли нападати на татар, доручали оборону кордонів. Також реєстровцям доручався контроль за нереєстровими козаками. До реєстру брали найбільш заможних козаків, більш законослухняних, схильних до компромісу з владою.

Подальші зміни в реєстрі показує динаміка його чисельності: у 1590 р. - 1000 чоловік

1. У 1596 р. - реєстр розпущено через участь у повстаннях
2. У 1599 р. - реєстр відновлено
3. У 1617 р. - 1000 чоловік (Вільшанська угода)
4. У 1619 р. - 3000 чоловік (Роставицька угода)
5. У 1629 р. - 6000 чоловік (Куруківська угода), поділ на полки і сотні (Переяслав, Канів, Черкаси, Чигирин, Корсунь, Біла Церква)
6. У 1630 р. - 8000 чоловік (Переяславська угода)
7. У 1638 р. - 6000 чоловік за “Ординацією Війська Запорозького, що перебуває на службі Речі Посполитої”. За “Ординацією…” реєстровці втратили самоврядування та виборність старшини; гетьмана старшого призначав сейм за рекомендацією коронного гетьмана; осавулів і полковників - призначали з шляхтичів; без дозволу забороняли їздити на Січ, а ослушників карали на смерть; на Січі постійно перебувала залога з 1000 реєстровців.

У 1637 - 1638 рр. писарем  реєстровців був Богдан Хмельницький.

8. Під час визвольної війни українського народу 1648-1654 рр. внаслідок масового покозачення селян і міщан та переходу на сторону повсталого народу реєстрові козаки, збройні сили селянсько-козацького війська досягли понад 100 тис. чол. Спроби шляхетської Польщі обмежити число козаків 40 тис. (Зборівський договір 1649),
9. 20 тис.
10. Народно-визвольна війна 1648-1654 рр. скасувала реєстри як політичні документи польсько-шляхетського уряду, що обмежували чисельність українського козацтва. Замість реєстрів почали складати компути (списки), на підставі яких визначали приналежність до козацького стану.

Йменування. Після 1654 р. назва “реєстрові козаки” поступово вийшла з ужитку і замінилася термінами “городові козаки”, а з 1735 р. – “виборні козаки”.

З другої половини XVI ст. козацтво поділялося на окремі групи: реєстрові та нереєстрові (міські, низові (запорозькі)).

З утворенням реєстру офіційно визнавалися козаками лише ті, котрих вписували в нього. Решта ж козацтва, тобто переважна більшість, опинилася на становищі не визнаної законом, нелегальної маси, якій постійно загрожувало закріпачення.