Визвольна війна українського народу під проводом Б.Хмельницького(1648-1654р.р.)

Коротше кажучи, обидві армії  зустрілися 23 вересня в бою під Пилявцями. Хмельницький дуже вдало використав надзвичайну бундючність шляхтичів.

Таким чином, польську армію  згубила власна пиха і гордовитість. Незалежно від цих подій, на Україні  бушувало всенародне повстання. Після  перемоги Хмельницького під Пилявцями  козацька армія рушила на Польщу і  зупинилася під Львовом. Повстання  перекинулася і на Галичину.

Хмельницький обмежився  викупом з мешканців Львова і  рушив під Замостя  де домігся обрання королем Яна Казиміра, після чого повернувся в Київ.

"Для істориків завжди  лишалося загадкою, чому Хмельницький, який на той момент міг знищити  Річ Посполиту, вирішив пристати  на цю пропозицію  й повернутися на Наддніпрянщину. Вочевидь, він усе все сподівався змінити політичну систему Речі Посполитої так, щоб вона могла задовольняти козацтво. До того д голод і чума вже позначилися на його військах, як і на населенні України в цілому. Та й союзникам гетьмана  - кримським татарам - не терпілося повернутися додому. Ці обставини можливо, й, зумовили небажання гетьмана продовжувати військову кампанію взимку."

Однією з можливих причин перемир¢я  що уклав Хмельницький з Польщею була чума, що забрала тої осені життя багатьох козаків, і серед них був заступник, або ще як тоді козаки казали - військовий товариш, Максим Кривоніс.

Хмельницький сподівався на мирне розв¢язання процесу  але війна спалахнула ще з більшою  силою. В червні 1649р. Польські війська, розділені на дві частини почали наступ на Україну. Основними силами (у 25 тисяч)  командував сам король Ян Казимір , а допоміжними (15 тисяч) Ярема Вишневецький.

В червні 1949 року Хмельницький швидким кидком під Збараж  застав зненацька війська Вишневецького, що той ледь встиг сховатися у замку. Король поквапився на поміч магнатові, але гетьман і тут перехитрив поляків: блискавичним маневром він зняв облогу із Збаража і влаштував засідку під Зборовом.

Королівське військо було майже повністю знищено, але татарський хан, побоюючись зміцнення України  зрадив козаків і почав силою  вимагати від них мирного договору з Польщею.

"18 серпня 1649р. було  підписано Зборівський мир. За ним реєстр установлювався в 40 тисяч козаків, польському війську та євреям заборонялося перебувати на Київщині, Чернігівщині та Брацлавщині, де урядові посади дозволялося займати лише козацькій старшині та православній шляхті, а православному митрополитові обіцялося місце в польському сенаті. Хоча всім учасникам повстання дарувалася амністія, більшість селян мали повернутися у кріпацтво. Польській шляхті у свою чергу, навпаки, дозволялося повернутися до своїх володінь. Лише тиск татар змусив Хмельницького піти на цю невигідну угоду, котра викликала широке невдоволення по всій Україні. Але оскільки поляки вважали, що поступилися надто великим, а козаки були переконані, що отримали замало, ця угода так і не була повністю виконана."

Істориків завжди дивувало, чому Хмельницький до останку сподівався на союз із татарами. Одні кажуть, що йому був необхідний союзник. Союзник - це річ добра, але татари були такими союзниками, що іноді кажуть: "За гроші можна знайти кращих ворогів... " Гетьман не зміг (після Пилявців) перемогти в жодній битві де брали  участь татари, кожного разу , у вирішальний  момент вони  зраджували козаків.

На думку Хмельницького, зручним кандидатом на роль покровителя  і захисника України на міжнародній  арені був турецький султан. Він  був достатньо могутнім для того, щоб відбивати у поляків бажання  нападати на Україну, й водночас надто  віддаленним , щоб відкрито втручатися в її внутрішні справи.

Тим часом, Хмельницький задумав  приєднати до України Молдавію, одруживши  свого сина Тимоша на дочці молдавського господаря Василя Лупула Але Тимош  загинув під час бойових дій  в Молдові проти гетьманської опозиції.

У 1651р. Відбулася вирішальна битва під Берестечком. Внаслідок зради татар, козацьке військо отримало значні втрати. Хмельницький був змушений підписати Переяславську угоду.

"Під кінець 1653р. в  Україну вирушило московське  посольство Бутурліна й у січні  1654р. в Переяславі відбулася  рада гетьмана зі старшиною  й полковниками, а потім з народом,  яка вирішила передати Україні  під царську протекцію. Щоправда вже 18 січня виникли перші ускладнення  - Бутурлін відмовився присягати від імені царя в тому, що Москва не порушуватиме вольностей станів і боронитиме Україну від поляків... Відмовилися присягати цареві київський метрополит з духовенством, місто Чорнобиль, Полтавський, Кропивнянський, Уманський  і Брацлавські полки, Іван Богун та Іван Сірко. Але загалом присяга  пройшла без поважних виступів. Сам договір було укладено в Москві в березні 1654р. (Березневі статті), і він був схожим на попередні угоди з Туреччиною й іншими країнами. Україна зберігала широку автономію в галузі адміністрації, судівництва, збору податків , мала велику армію (60 тисяч), затверджувалися давні права всіх станів. Московський цар отримав право тримати в Києві військову залогу з воєводою, гетьман мав сповіщати царя про свої зносини з іншими країнами та про вибори нового гетьмана... "

Пізніше вже було зрозуміло, що обидві сторони не збираються виконувати вказані в договорі умови, бо у  кожного залишався свій погляд, свої плани. Як стало відомим цар вирішив  підкорити собі Україну, у боях українців  проти організованих виступів поляків, на яких в свою чергу давила Москва, цар займав сторонню позицію, намагаючись  послабити позицію Хмельницького, а його козаків та взагалі всю  армію використати на свою користь  для завоювання Литви та Білорусі.

Але Хмельницький знайшов  собі нового  союзника - шведського короля Карла-Густава X.

В останні роки свого життя  Хмельницький намагався приєднати  до України західні землі. В цьому  йому допомагав шведський король, який виконуючи свої зобов¢язання захопив  більшу частину Польщи. Перша половина 1657р. була кульмінацією у розвитку молодої  держави, у цей час роль України  та гетьмана значно зросла, до могутні  європейські монархи намагалися залучити до себе Хмельницького, але  нажаль влітку ситуація різко змінилася.

Захворів Хмельницький, він  вже не міг особисто керувати державою. В цей час польський народ  підняв народну війну. До цього втрутилися європейські країни, вже в стані  козаків були випадків бунтів...

Не витримавши цього Хмельницький помер 6 серпня 16957 р. у Чигирині.

Взагалі, оцінюючи історичні  виступи наших давніх нащадків можна  сказати, що Українська держава відбулася, але в зародковому стані: справжньої державності в неї не було, а  була часткова, сильно обмежена автономія. Умови договорів царська влада  постійно не виконувала і весь час  намагалась переписати їх у власну користь. Наступні гетьмани хоча якось  відстоювали незалежність, але регулярно  згоджувалось на переоформлення міждержавних угод в гірший для нас бік.

Але треба пам¢ятати, що саме Хмельницький підняв свій народ з  вікового занепаду і наклав відбиток свого творчого духа на всю наступну українську історію.

3 Особа Б.Хмельницького: оцінки діяльності

Не зважаючи на те, що нас від  смерті Богдана Хмельницького відділяють три з половиною століття, історична  наука дуже довгий час не могла  прийти до однакової оцінки діла й  особи великого гетьмана. Певною мірою, ще й досі не затихли національні  й політичні пристрасті, які стають на перешкоді спокійній й об'єктивній оцінці його діяльності. Проте найбільшою мірою це стосується перших наукових праць періоду другої половини  XIX - першої половини XX ст. Погляди українських істориків на діяльність Хмельницького дуже часто залежали від тих ідеологічних настанов чи поглядів, які панували в певний час у суспільстві.

Автор першої спеціальної монографії про Хмельницького - Микола Костомарів - не дав ясної оцінки діяльності гетьмана, його постать заслонена образом стихійного народного руху, яким, на думку вченого, вичерпувалася доба "Хмельниччини". Наш славетний історик намагався представити Хмельницького, як діяча "возсоєдіненія" Русі, а коли познайомився з матеріалами про турецьке підданство гетьмана, то змінив свій погляд на нього і визнав, що Хмельницький пішов "кривим шляхом", став зрадником.

Пантелеймон Куліш, однобічно розуміючи й тенденційно освітлюючи великий рух половини XVII cт., писав про Хмельницького, що він "наш квітучий край обернув в пустиню, засипану попелом і засіяну кістками наших предків. Він надовго зупинив успіхи культури <...> і шкільну просвіту, довівши її до того, що вже і полковники <...> не вміли підписати договору власною рукою. Коли ми не маємо другого "Слова о полку Ігоря" й другого "Літопису, откуда пошла єсть земля руськая", то без усякого сумніву, цим ми найбільше завдячуємо Хмельницькому".

Антонович, хоч і зазначав, що в Хмельницького не було "ніякого політичного виховання, і що він був сином свого часу і свого народу, а народ український, хоч мав змогу скинути з себе пута, але не знав, що робити далі", визнавав проте за ним великі заслуги: "залишаючись на історичному ґрунті", писав він, "треба віддати честь великому діячеві нашого краю, що в своїй особі скупчив громадські змагання мільйонної маси й зробив на її користь усе, що в умовах його часу і культури могла зробити людина талановита, щиро віддана інтересам народу, з крайнім напруженням духовних і інтелектуальних сил, що довело його до перевтоми і прискорило кінець великого патріота".

Але в ті часи, коли писали вищезгадані  історики, політична й особливо дипломатична діяльність Хмельницького була ще мало досліджена. Лише в новіші часи, коли були знайдені досі невідомі матеріали  в іноземних архівах, діяльність гетьмана відкрилася в зовсім новому світлі. На основі цих документальних даних особливо яскраво висвітлив  постать Хмельницького Вячеслав Липинський. У вчинках гетьмана та його планах він угледів не вагання між різними політичними орієнтаціями, а свідоме намагання відновити українську державність в усій її широті. Політичні союзи Хмельницького грали для нього чисто службову роль, а роблячи свою справу, виявляв він глибокий державний розум, організаторський талант і щирий український патріотизм.

У своєму ентузіазмі, який Липинський зумів прищепити цілому поколінню  українських істориків, він сходився з думкою польського історика Людвика Кубалі, котрий, глибоко простудіювавши життя і діяльність Хмельницького, прийшов до переконання, що в особі українського гетьмана стара Річ Посполита мала противника геніального. "Чужинці, писав Кубаля, порівнювали Хмельницького з Кромвелем, - порівняння само насувалося, особливо в той час, коли вони обидва звертали на себе увагу сходу й заходу Європи... Обидва вони, відірвавши руки від плуга, стали на чолі повстання й здобували успіхи, сміючись із науки і досвіду найвправніших стратегів і політиків, створили сильні армії й за їх допомогою майже одночасно здобули найвищу владу й задержали її до смерті, переказавши синам... Але треба сказати, що Хмельницький мав при тому набагато важчі завдання: його край мав майже звідусіль відкриті кордони. Він не мав, як Кромвель, вишколеної інтелігенції й засобів старої, сильної держави. Військо, фінанси, державне господарство, адміністрація, зносини з сусідніми державами - все це треба було створити, все це лежало на ньому...".

М.Грушевський у своїй праці "Історія України-Русі" дав ревізію не тільки взагалі дотеперешніх оцінок Хмельницького, але й власних на нього поглядів. Дослідивши діяльність гетьмана так докладно, як іще ніхто перед ним, вчений прийшов до висновку, що Хмельницький був "великим діячем, людиною дійсно великою своїми індивідуальними здібностями і можливостями. Але цих здібностей не вистачило йому для розв'язання історичного вузла українського життя. Як провідник, двигач і насильник мас він показав себе дуже яскраво, але політиком був невеликим і, поскільки керував політикою своєї козацької держави, виходила вона не дуже мудро". Всупереч Липинському, Грушевський не бачить у Хмельницькому ані сліду послідовної розбудови української державної ідеї, а його політику щодо Москви вважає за незручну і  нерозважну . А вже особливо закидає йому вперте дотримання союзу з татарами, які стали завдяки йому вирішальним чинником української політики. Цей союз, із його страшними наслідками для українського народу, вважає Грушевський за найганебнішу сторону Хмельниччини. Взагалі, в діяльності Хмельницького не було, на думку Грушевського, якогось політичного плану, державної ідеї: «різні настрої і орієнтації зустрічались в ній і перехрещувались, боролись і взаємно нейтралізовувались». Визнаючи за Хмельницьким великі таланти керівника військовими масами, Грушевський не бачить у нього великої конструктивності. Навіть у сфері національно-релігійній у Хмельницького було лише «механічне повторення старих пережитих ідей - і нічого нового, ніякого будівництва у повному значенні цього слова». Підкреслюючи вади діяльності Хмельницького, Грушевський хоче цим запобігти «нездоровій ідеалізації доби й індивідуальності Хмельницького», виступаючи, загалом, проти поглядів Липинського. Але він кінець-кінцем вважав добу Хмельницького «великим етапом у поході українського народу до своїх соціальних, політичних, культурних і національних ідеалів... Від Хмельниччини веде свій початок нове українське життя, і Хмельницький, як головний потрясатель, залишиться героєм української історії».

Коли ми бачимо таку розбіжність  у оцінці Хмельницького в новіших  істориків, які освітлюють його діяльність та її значення із погляду своєї  власної суспільно-політичної ідеології, то зовсім інакше дивились на славетного гетьмана його сучасники й ближчі до нього покоління. Для них він  був справжнім національним героєм, про якого складалися пісні та думи. Йому присвячено цілий цикл величавих  дум, в яких прославлено найважливіші моменти його діяльності: «Хмельницький  і Барабаш», «Корсунська битва», «Жидівські утиски й козацьке повстання 1648 р.», «Похід у Молдавію в 1650 р.», «Повстання після Білоцерківського миру» й нарешті прекрасна дума «Смерть Богдана й вибір Юрія Хмельницького». Для сучасників він був «Богом даним вождем», «новим Мойсеєм». Йому присвячувано оди й  панегірики, де порівнювали його з античними героями - Леонідом і Ганібалом. Козацький літописець Величко (1720) вкладає в уста секретареві гетьмана Самійлові Зорці прекрасну промову над гробом гетьмана, в якій виливає ввесь сум і розпуку козаків по смерті улюбленого вождя. Інший козацький літописець, Гребінка (1710), починає свій твір віршованою похвалою Хмельницькому, через котрого «Україна на ноги повстала» і котрий покрив себе безсмертною славою; і самий літопис, загалом, присвячений змалюванню подвигів Хмельницького. Для автора це був «муж, поістині гетьманського імені достоїн». У 1728 році складено патріотичну драму «Милость Божія Україну од неудобь носимих обид лядських через Богдана-Зиновія Хмельницького свободившая». Для українського філософа XVIII ст. Григорія Сковороди був Хмельницький "героєм і батьком вольності". Таким був він узагалі для цілого старого письменства українського. Воно яскраво відбило в собі пошану й любов, з яким ставилася до великого гетьмана Україна. І як би критично не ставилася до нього новітня історіографія, прикладаючи до нього мірило сучасних поглядів і понять, скільки б вад не знаходила в його діяльності, не можна заперечити факт, що це саме він зв'язав перервану ще в середні віки нитку української державності, і створена ним нова українська козацька держава знову ввела український народ у сім'ю самостійних народів із своїм власним національним життям.