Перші партизанські загони українських націоналістів  були створені на Поліссі та Волині. Спочатку вони не були пов’язані з ОУН. Коли ж Німеччина напала на СРСР відомий український діяч Тарас Бульба-Боровець, близький до петлюрівського уряду УНР, що перебував у вигнанні у Варшаві, сформував нерегулярну частину під назвою “Поліська Січ” (пізніше перейменовану на “Українську повстанську армію”, щоб воювати як з німцями, так і з більшовиками.

       У 1942 р. члени ОУН-М та ОУН-Б, що переховувались від переслідувань гітлерівців, створили на Волині кілька невеликих  партизанських загонів. Наприкінці 1942 р. ОУН-Б вирішила сформувати великі партизанські сили, поклавши тим самим початок створенню регулярної української армії. Для об’єднання всіх націоналістичних загонів ОУН-Б силоміць включила до своїх формувань підрозділи Т.Боровця та ОУН-М, назвавши їх УПА. Її головнокомандувачем  було призначено Романа Шухевича. Як стверджує відомий історик української діаспори О.Субтельний, найбільшої чисельності УПА досягла в 1943 – на початку 1944 рр., коли в ній налічувалось 30-40 тис. чоловік (Деякі сучасні відомі історики, наприклад, О.Д.Бойко вважає, що чисельність членів УПА становила близько 100 тис. осіб)².

       УПА повинна була вирішувати два завдання: захищати місцеве населення від  німецьких репресій, та готувати себе до ролі “народної армії” після  вигнання німців з України.

       Прихід на початку 1944 року у західні регіони України Червоної армії поставив перед УПА складне питання про доцільність продовження боротьби з переважаючими радянськими військами. У свій час ОУН вважала, що війна виснажить і більшовиків, і нацистів. Саме ці сподівання і спонукали боротьбу ОУН-УПА як проти німців, так і проти Червоної армії. Після вигнання німців з території України (жовтень 1944 р.) дії ОУН-УПА були спрямовані проти НКВС, членів комуністичної партії і тих, хто співпрацював з радянським режимом. Навесні 1944 р.  вояками УПА був смертельно поранений командуючий 1-им Українським фронтом Микола Ватутін. Для ліквідації УПА радянські війська організували блокаду партизанських територій, засилали агентів до УПА, вбивали її командирів. Боротьба виявилась запеклою і довготривалою. Вона закінчилась вже післі війни на початку 50-х років.

       Таким чином, розглядаючи діяльність ОУН-УПА, треба зробити висновок: з одного боку, це світла сторінка  боротьби українського народу проти гітлерівського фашизму і сталінського тоталітарного режиму за створення незалежної української держави; з іншого боку, діяльність УПА принесла немало горя власному народу, зокрема проти тієї його частини, яка не підтримувала поглядів ОУН-УПА. На совісті цього формування також і кров багатьох невинних жертв місцевого польського, єврейського та російського населення. 
 
 

2. Визволення України. Вклад українського народу в розгром фашистської Німеччини.

 Корінний перелом у Великій Вітчизняній війні приніс українським землям визволення від німецько-фашистських загарбників. Початком звільнення території України від окупантів стала Сталінградська битва. Уже 18 грудня 1942 р. в ході контрнаступу радянських військ було звільнено перший український населений пункт – с. Півнівку Ворошиловградської області. До лютого 1943 р. ворога було вигнано із значної частини Донбасу і Харківщини. 23 серпня 1943 року був визволений Харків. Велику роль в очищенні української землі від фашистської скверни відіграло форсування Дніпра (вересень-листопад 1943 р.) 6 листопада 1943 р. радянські війська оволоділи столицею України - Києвом. Правобережна Україна була звільнена від гітлерівців в ході Корсунь-Шевченківської та Рівненсько-Луцької операцій (січень-лютий 1944 р.). В травні 1944 року було визволено Крим, а 27 червня 1944 р. – місто Львів.

   Для звільнення української землі з  січня 1943 по жовтень 1944 року було проведено 11 стратегічних і 28 фронтових операцій.  680 діб тривала безпрецедентна битва  за визволення України. Українська земля  захлиналася кров’ю – і своєю, і  ворожою. Середньодобові  втрати, коли бої досягали найбільшого напруження, становили 68 тис. чоловік.

   На  завершальному етапі визволення України в Корсунь-Шевченківській, Кримській, Ясько-Кишенівській операції подвиг повітряного тарану М.Гастелло повторили 52 льотчики-українці; а подвиг О.Матросова, який під час атаки закрив своїм тілом амбразуру ворожого дзоту і тим вирішив успіх переможного наступу, повторили 25 українських воїнів. Воїни-українці брали активну участь і в боях за визволення інших країн і здійснення повного розгрому фашистської Німеччини. Так, лише при штурмі Берліна звання Героя Радянського Союзу отримали 108 українців із 589 радянських солдат і офіцерів, які були удостоєні цієї награди за Берлінську операцію.

       У звільнених від гітлерівців районах негайно розпочалося відродження економіки, транспорту, утсанов зв’язку. На це була спрямована постанова ЦК ВКП(б) і РНК СРСР від 21 серпня 1943 року “Про невідкладні заходи по відновленню господарства в районах, звільнених від німецької окупації”. Уже в ході визволення перших українських територій військові частини розпочали відбудову і відродження підприємств, транспорту, сільського господарства і закладів культури. Так, наприклад, у Харкові військові підрозділи дорожньої служби, вже за 12 днів після визволення міста відремонтували і побудували 14 мостів. У Києві за два тижні військовими будівельниками був  споруджений низьководний залізничний міст через Дніпро довжиною 1059 м. Лише з грудня 1942 по грудень 1944 року військовими та цивільним населенням в Україні було відновлено 21 тис. км. залізничних шляхів, 615 мостів, 28,5 тис. км.ліній зв’язку, 260 суден піднято з дна Дніпра і 227 з них було відремонтовано; відновлено роботу і побудовано 29 аеропортів і 295 посадкових майданчиків. Все це давало змогу підтримувати наступ Червоної армії та відроджувати економіку звільнених від фашистів районів республіки.

       Основу  відновлення народного господарства України складали промисловість, транспорт  і  зв’язок. За два роки трудящими  України з допомогою братніх республік було введено в експлуатацію 123 великих і 506 середніх та малих шахт, розпочалося будівництво 50 нових шахт по видобутку коксового вугілля. Успішно відроджувалась нафтова і енергетична промисловість. Великих успіхів досягли металурги, машинобудівники, хіміки і будівельники, які протягом 1943-1945 рр. відродили 14 домен, 35 мартенівських печей, 38 прокатних та трубних станів, два  бессемерівські конвертори, 95 великих машинобудівних підприємств і 80 хімічних заводів.У – Харкові  в 1944-1945 рр. було відроджено і збудовано нових 495 промислових підприємств, 30 тис.кв.м. житла, відновили роботу 28 вузів, 33 технікуми, 30 науково-дослідницьких інститутів. Запрацювали водопровід, трамвайний і  тролейбусний транспорти. Прикладом трудової  звитяги в цей час були передовики  промисловості А.Д.Кедя, М.Н.Афонін, Л.Т.Голоколосов, Б.Я.Калюжний, Є.Д.Рубан та інші.

       Значна  увага приділялась відновленню  економіки західної України. В грудні 1944 року для оперативного керівництва  цим процесом була створена Рада допомоги західним областям. В результаті прийнятих заходів тут за короткий термін було відроджено і стало працювати 1700 підприємств і 500  промислових артілей.

       Україна була центральною ділянкою європейського  театру воєнних дій. З нею пов’язані  основні події на 4,5 – тисячному радянсько-німецькому фронті, який був вирішальним у системі фронтів Другої світової війни (у 1941-1945 рр. тут знаходилось від 56 до 76% загальної кількості дивізій вермахту, причому 607 з них було розгромлено саме на цьому фронті, тоді як на інших фронтах зазнали поразки 176 німецьких дивізій).

       Саме  на українській землі більше всього тривали активні бойові дії, велися такі великомаштабні операції 1941 року, як танкова битва в районі Луцьк-Броди-Рівне, Київська та Одеська операції, бої  у 1942 році під Харковом. На території республіки відбулися і найбільш успішні наступальні операції у другій половині 1943 - 1944 роках : Донбаська, форсування Дніпра, Нікопольсько-Криворізька, Кримська, Львовсько-Сандомирська, Корсунь-Шевченківська битви, подолання гірських масивів Карпат.

       Війна на території України не припинялася  ні на годину з 22 червня 1941 року до 28 жовтня 1944 року. З цих 40 місяців 35 припадають на активні бойові дії регулярних військ. Запеклі бої й битви  відбулися в більш ніж у 100 населених пунктах України. На території України була проведена майже половина стратегічних операцій Великої Вітчизняної війни. У бойових операціях на території республіки взяло участь 54 армії збройних Сил СРСР. Дії регулярних військ поєднувались зі збройною підпільно-партизанською боротьбою, яка розпочалась на грунті несприйняття  ідеології фашизму українським народом. В роки війни виділилось три течії цієї боротьби: 1) радянське підпілля та партизанський рух; 2) оунівське підпілля та партизанський рух; 3) саботаж робітників, селян та інтелігенції на підприємствах та в установах.

       Червона Армія з її багатонаціональним складом  вирішувала долю України на полях  битв. А в тилу, поряд з  іншими народами, створювали матеріально-технічний  потенціал перемоги евакуйовані українські підприємства та колективи наукових закладів.

Додаток

Із збірника документів про злочини німецько-фашистських  загарбників на окупованій території  СРСР та інших країн щодо радянських громадян

Наведені  дані свідчать про  трагедію радянських військовополонених, у тому числі на окупованих землях України, де їх загинуло до 1 млн 800 тис. осіб.

Німецькі  імперіалісти керувалися у своїй окупаційній політиці на Сході принципом: "Чим більше загине людей, тим легше буде проводити колонізацію..."

Ця  політика приносила диявольські плоди: до початку 1942 р. з 9,9 млн радянських полонених у живих залишилося за даними чиновника Міністерства праці фашистської Німеччини Е. Мансфельда, 1,1 млн. З 5,75 млн. радянських військополонених до 1 травня 1944 р. у таборах померло 1,981 млн. осіб, 1,030 млн. було "вбито при спробі втечі" або передано гестапо для "ліквідації", 280 тис. загинуло в пересильних пунктах і таборах. Таким чином, за вельми неповними даними, близько 3,3 млн. радянських військовополонених до середини 1944 р. було по-звірячому замордовано і вбито у фашистському табірному пеклі. Точних же відомостей про те, скільки радянського цивільного населення загинуло в період фашистської окупації, немає. Але треба думати, що ці жертви обчислюються не одним мільйоном осіб. Якщо до війни на окупованій ворогом радянській території проживало 88 млн. осіб, то після війни це населення скоротилося до 55 млн. осіб, тобто на 33 млн., в тому числі міське з 25 до 10 млн., сільське з 63 до 45 млн. осіб.

Таким був "Генеральний план "Ост" у дії.

"Совершенно  секретно! Только для командования!".Стратегия фашистской Германии в войне против СССР. Документы и материалы. — М.: Наука, 1967. — С. 102—103. 

2. З виступу письменника В. Астаф'єва на пленумі Спілки письменників СРСР

(16 травня 1988 р.)

Документ  свідчить, що сталінський режим виграв війну ціною надзвичайно великих, часто невиправданих втрат, що і понині намагаються заперечити його апологети.

Ось в "Історії Великої  Вітчизняної війни" опубліковано карти. ...

Ви  подивіться уважно на них і в тексти, які їх супроводжують, і ви побачите повну розбіжність. Ми просто не вміли воювати. Ми і закінчили цю війну, не вміючи воювати. Ми залили своєю кров'ю, завалили ворогів своїми трупами. Ви подивіться на будь-яку з карт 1941 і навіть 1944 року: там обов'язково 9 червоних стріл проти 2—З синіх. Це 9 наших армій воюють проти 2—3 армій противника. І так весь час, впродовж всієї війни. Однією армією Манштейн розгромив на очах у Чорноморського флоту всі наші армії в Криму, пройшов Сиваш. Залишив потім частину військ біля обложеного Севастополя, з двома ранковими корпусами збігав під Керч і скинув у море три наші армії! Я розумію, про це писати в історії дуже важко. Краще, звичайно, коли під барабанний бій оголошується, що ми перемогли. ...Ми нині із зусиллям тільки починаємо підніматися і оглядатися³. 
Висновок 
 

       На  фронтах, піднімаючи бойовий дух, працювали  письменники, поети і митці, журналісти і фотокореспонденти, прославляючи безсмертні подвиги радянських, в  тому числі й українських воїнів.

       Розглядаючи історію України періоду Другої світової війни, слід  відзначити і  такий сумний факт : українське суспільство  ні на початку німецької окупації, ні в кінці її не було єдиним, його розколола незрима ідеологічна  барикада, причому цей розкол поглиблювали різні історичні, соціальні, релігійні умови, в яких розвивались західна та східна гілки української нації. Розділивши гірку долю інших роз’єднаних націй, українці нерідко воювали в збройних силах супротивних країн. Певна їх частина у  формуваннях Української повстанської армії зі зброєю в руках відстоювала ідеали державної незалежності України. Переважна ж більшість синів та дочок України у складі Збройних сил СРСР билася за саме існування України як такої, за врятування українського етносу.

       Намагаючись переосмислити історичне минуле, приходимо до розуміння того, що період Другої світової війни є особливим, переломним у тривалому й суперечливому  процесі формування незалежності України. Активна участь українського народу в антигітлерівській коаліції, його величезні людські жертви, колосальні матеріальні збитки сприяли поглибленню національної свідомості як у радянській, так і в  національно-патріотичній формах, сприяли усвідомленню його місця серед інших народів, а відтак активізували процес поступового реального наповнення державницького потенціалу України, зміцнили її престиж в СРСР та за кордоном. Причому це відбулось в умовах жорсткої централізації унітарної держави.