Внутрішня політика гетьмана мазепи

Розділ IV. ВНУТРІШНЯ ПОЛІТИКА ГЕТЬМАНА МАЗЕПИ 1. Господарство

Отримай у подарунок сучасну usb 3.0 флешку від BR.com.ua!

Поділитися…

Проблема економічного розвитку України-Гетьманщини в кінці XVII -- на початку XVIII ст., а разом з тим і питання про господарчу діяльність гетьмана Мазепи й досі ще залишаються мало розробленими. Щоправда, для цього вже зібрано чимало джерельного матеріялу, та й поодинокі дослідники цікавилися цими питаннями. Але все ще бракує спеціяльних монографічних студій над окремими ділянками українського народнього господарства того часу. До того ще економічні явища, з природи речей, вимагають довшого часу для свого повного розвитку й не можуть бути вміщені в рамцях одного, хоч би й довгого та визначного гетьманування. Деякі факти українського економічного життя доби Мазепи історично і ґенетично пов'язані з часами Самойловича, а чимало наслідків економічних подій мазепинської доби виявилися щойно в наступних десятиліттях. З другого боку, ціле гетьманування Мазепи було заповнене тривалими, майже безперервними війнами, що могли хіба руйнувати народне господарство країни, а ніяк не сприяти йому. За 22 роки гетьманування Мазепи (8081 день) властиво «мирними» було трохи більше як 1 місяць (36 днів), себто менше як 0,5%. Правда, не весь час тривали воєнні дії (були й спокійніші роки), і не всі вони однаково відбивалися на українському господарстві, та й по-різному відчували їх окремі частини української території. Війна з Кримом і Туреччиною, яка руйнувала господарство південної Гетьманщини, значно менше зачіпала центральні й особливо північні полки, а іноді могла навіть іти їм на користь, зокрема форсуючи розвиток тих чи тих галузей промисловости

Але на розвиткові українського господарства відбивалися не самі війни. Дуже докучали різні стихійні лиха -- неврожаї, сарана, пошесті тощо. Останнє десятиліття XVII ст. було багате на неврожаї (зокрема друга половина 1690-х років). Сарана була в 1688 («перша саранча») і в 1690 рр. («великая саранча била на УкраинЂ и коло Стародуба на СЂвери»). Року 1690 в «новому городку» на р. Самарі був «барзо мор великий, же усе вимерло… от которого і по инших мЂстах появился мор». В 1698 р. «усюди дорожнеча била, тилко з СЂвери доставали збожа, хоча и дорого; а у Кие†жита дойниця по 5 золотих била».

Та, незважаючи на всі ці несприятливі умовний, українське господарство в добу Самойловича (другий період гетьманування) і Мазепи переживає часи свого піднесення. Ще за Самойловича відновлюється перервана подіями Хмельниччини і Руїни торгівля України з Західньою Европою як через балтійські порти -- Ґданськ (Данціґ), Кеніґсберг і Ригу, так і суходолом -- через Краків та Вроцлав. Поширюються торговельні зносини також з Кримом і Чорноморсько-Дунайськими країнами. Неабиякого значення набуває торгівля з Московщиною, куди вивозилося горілку, тютюн, салітру, шкіру, віск, скло (посуд), гналося худобу тощо. Українське господарство починає цікавитися й південно-східніми ринками (Кавказ, Персія), не кажучи вже про старі торговельні стосунки з Доном. Росте і внутрішня торгівля, зокрема торговельний обмін між північчю й півднем Гетьманщини, між Гетьманщиною і Запоріжжям та Слобожанщиною, між Лівобережжям і Правобережжям.

Цей зріст української торгівлі продовжувався ще в ширших розмірах за гетьманування Мазепи, виявляючи безперечну тенденцію до дальшого розвитку. Але загальнополітичні обставини, а зокрема економічна політика московського уряду, аж ніяк не сприяли мирному розвиткові українського господарства, насамперед зовнішньої торгівлі. Ще року 1701 Петро І заборонив вивозити українську пеньку до Риги й Кеніґсберґа, наказуючи везти її дуже далеким і незручним шляхом через Архангельськ. Московський уряд робив також різні труднощі для експорту української горілки та тютюну до Росії. Український уряд уживав усіх заходів, щоб усунути перешкоди для нормального ходу української торгівлі як з боку Москви, так і з боку інших чужих чинників -- польського уряду, польсько-литовських маґнатів, Ґданського (Данціґського) маґістрату тощо. Становище особливо погіршало під час Північної війни, яка унеможливила нормальний транспорт українських товарів до Балтики, наражаючи їх на небезпеку конфіскації шведським військом, що окупувало тоді великі простори Речі Посполитої 1. Це ще більше погіршувало позиції української економіки супроти російської конкуренції. Але Україна, навіть за таких умовим, зберігала свою господарчу самостійність. Це дуже яскраво виявилося у зростанні української промисловости за часів Мазепи.

Дуже важливим чинником економічного піднесення Гетьманщини в кінці XVII -- на початку XVIII ст. була могутня хвиля колонізації Лівобережжя в другій половині XVII ст. Маса української людности з усіх суспільних верств кидає Правобережжя, вщент зруйноване подіями Руїни, і переходить на лівий берег Дніпра, залюднюючи і загосподарюючи нові й нові простори багатої природою й ще не займаної людиною землі. Тут, на цій порівняно спокійній території, що давно вже чекала на мирний труд, повіває новий могутній дух підприємництва, який охоплює всіх, не виключаючи жінок, від високого козацького достойника й до звичайного промисловця, і створює нові варстати праці, нові оселі, нові матеріяльні добра.

Це нагромадження господарчої енергії країни знайшло собі доброго керівника в особі гетьмана Мазепи. Мазепа завжди дуже цікавився господарчими справами. По-европейськи освічена людина, вихований у принципах модного тоді меркантилізму, Мазепа добре розумів значення економіки для загального розвитку країни. Сам добрий господар, він умів своїм гострим оком добачити й важливі проблеми народного та державного господарства України, й зовсім нібито дрібні поточні справи свого власного маєтку. Офіційні гетьманські звідомлення цареві, які збереглися в московських архівах, чимало уваги присвячують різним господарським питанням, а іноді (приміром, 1698 р.) дають широкий огляд економічного стану країни та її населення. І, поруч із тим, численні листи -- інструкції старостам та дозорцям гетьманських маєтностей, писані здебільшого власноручно самим Мазепою, що припадково заціліли в різних приватних збірках, малюють нам яскравий образ пильного і ревного господаря, який досконало обізнаний з усіма справами кожного свого маєтку. Ось, наприклад, лист Мазепи 1691 р. почепівському старості Іванові Білозерецькому з наказом старатися «роботником… за их дЂло заплатити подлуг слушности и уваги» й боронити околичні села від неслушних зазіхань ігумена сусіднього Каменського монастиря. Почепівський дозорця Білозерецький згадується ще 1682 р. (Федоренко, [с.] 247). Це, мабуть, та сама особа. Є згадки й в І томі «Описания ст[арой] Малороссии» Лазаревського. Або інструкція 1694 р. дозорці янпільських лісів Струтинському, де Гетьман виявляє особливу турботу про збереження лісів на Янпільщині.

Та найкращим доказом особливої уваги Гетьмана до справ господарських є сотні гетьманських універсалів, виданих Мазепою (їх було, звичайно, значно більше), більшість яких так чи так стосується землеволодіння, сільського господарства, фінансів, торгівлі, промисловости та різних соціяльно-правних питань, з тим пов'язаних.

Наскільки Гетьман надавав великого значення господарчим справам, свідчить добір різних уповноважених для того осіб. Хоч за Мазепи не було окремого уряду генерального підскарбія, і взагалі існування системи оренд певною мірою децентралізувало державне господарство Гетьманщини, все ж справами господарчого характеру під загальним керівництвом самого Гетьмана відали деякі генеральні старшини або з огляду на свій уряд (генеральний обозний, зокрема І. Ломиковський) 2, або внаслідок спеціального доручення та свого персонального авторитету чи довір'я з боку Гетьмана (Д. Максимович 3), В. Кочубей, П. Орлик 4). Але були й спеціяльні урядники, яким Гетьман доручав ті чи ті господарчі справи та комісії. Серед них були такі визначні діячі, як Іван Лисиця, колишній полковник брацлавський, що виконував важливі доручення дипломатичного і господарчого характеру як за Самойловича, так і за Мазепи 5; Юрій Харевич, знатний військовий товариш і гетьманський дворянин 6, Тимофій Радич 7 та інші. Нерідко це були люди з високою освітою, як Олекса Туранський, сотник глухівський і майбутній генеральний суддя, вихованець Київської академії, що своєю культурою й добрим знанням латинської мови (він навіть писав латинські вірші) справив велике враження на датського посла Юста Юля, який познайомився з ним у Глухові 1711 р. 8 Окремі господарчі та фінансові доручення Гетьмана виконували також великі купці -- українські (Максим Васильківський, Спиридон Ширай 9 тощо) і чужоземні (Сава Владиславич-Рагузинський 10).

Мазепа дуже дбайливо добирав урядників гетьманських (ранґових) маєтностей -- різних «господарів», старост, дозорців, шафарів тощо. Більшість їх була шляхетського або старшинського походження, нерідко з Правобережжя, чому декого з них на Гетьманщині називали «поляками». Не один з тих урядників згодом вийшов у перші лави козацької старшини: Василь Чуйкевич, господар гадяцького замку, потім генеральний суддя 11; Степан Трощинський, господар гадяцького замку, згодом полковник гадяцький 12; Іван Чарниш, господар батуринського замку, майбутній генеральний суддя 13; Михайло Турковський, дозорця почепівський, згодом генеральний писар 14; Лук'ян Жоравка, майбутній полковник стародубівський 15. Були серед них і родичі та свояки Мазепи (Іван Бистрицький, довголітній староста шептаківський 16, С. Трощинський, Федір Топольницький 17) або взагалі люди, яких особисто знав і ціпив Гетьман. Досить згадати Івана Рутковського 18 і Федора Третяка 19, дозорців переволоченських, Петра Грипевича, дозорцю терехтемирівського 20, Гордія Носикевича, стародубівського полкового писаря, «дозорцу будних заводов рейментарских» 21, Козьму Заруцького, старосту янпольського 22, Остапа Панкевича, дозорцю ропського (1701) 23 та інших.

Великий практичний досвід і довір'я з боку Гетьмана давали декому з них певну кваліфікацію і для важливих політичних і навіть дипломатичних справ. Таємні політичні доручення Мазепи виконував Рутковський у 1691-1692 рр., в зв'язку з повстанням Петрика. Топольпицький 1696 р. був у складі українського посольства до Москви. Бистрицький, людина з добрим знанням латинської мови, був двічі посланий Гетьманом до Карла XII восени 1708 р., у вирішальний момент українсько-московського зриву. З другого боку, деякі українські дипломати того часу виконували також торговельно-фінансові доручення уряду (приміром, Тимофій Згура) 24.

Мазепа взагалі вмів знаходити потрібних йому і здібних людей, зокрема в царині господарства. Гетьман завжди протеґував підприємливим і тямущим промисловцям, охоче висуваючи їх у лави козацької старшини або забезпечуючи гетьманською «обороною і протекцією». З цього погляду, дуже характеристичний універсал Мазепи 1704 р. гетьманському «слюсару» Олексієві Лопаті. Гетьман писав: «берем его под нашу гетманскую оборону, защищаючи, абы, кромЂ двору Нашого, нЂ до кого з старшини полковой, сотенной и городовой не належал и нЂкому, кромЂ нас, не отдавал повинности и тяглости. Также в приключаючихся справах у Суду Войсковом Єпералном росправлялся, а не перед иншим яким урядом» -- привілей, що належав бунчуковому товариству.

Ця увага й протекція Гетьмана мала неабияке значення для розвитку українського господарства, зокрема промисловости.

Українська промисловість за часів Мазепи широко розгортається як на півночі, так і на півдні Лівобережжя. Можна відзначити два моменти особливого промислового піднесення: перший -- перша половина 1690-х років; другий -- початок XVIII ст. -- був перерваний воєнними діями на території України 1708-1709 рр. Скрізь -- у гетьманських, старшинських, монастирських маєтностях, на козацьких та міщанських хуторах, на вільній заїмці зайшлого промисловця, часто-густо чужинецького походження -- з'являються нові промислові заклади, поширюються старі й навколо них ростуть нові й нові оселі. Український уряд і особисто сам Гетьман сприяють вільному промисловому підприємництву, заохочуючи ініціяторів та організаторів його різними пільгами економічного й правного характеру.

Перше місце, безперечно, належало різним галузям сільськогосподарської промисловости, головне млинарству та ґуральництву. Засипання греблі, будування млина, осада коло нього слободи (чи хутора) -- звичайне явище на Гетьманщині того часу. Оскільки млинарська техніка була пов'язана з різними видами промислового виробництва (млини на збіжжя, круподерні, валюші, тартаки, напірні, порохові млини, рудні та гамарні), зріст млинарства яскраво свідчив про загальний розвиток української промисловости того часу.

Ще більш масовий характер мав розвиток ґуральництва. Практично виробництво горілки (для власного вжитку) здавна існувало майже в кожному козацькому господарстві, становлячи один з основних економічних привілеїв цієї верстви. Але зріст горілчаної промисловости на Гетьманщині в кінці XVII -- на початку XVIII ст. був викликаний, головне, вимогами експорту. Отож, збільшуються кількість і розміри ґуралень по маєтках старшинських та монастирських.

А втім, в кінці XVII ст. дуже розвиваються й інші галузі промисловости, які вимагали й спеціяльного технічного досвіду та устаткування, і більших грошових вкладів. Це стосується насамперед салітряного виробництва на півдні й поташного виробництва на півночі Лівобережної України.

Салітрарництво на території Лівобережжя існувало віддавна, але особливий інтерес до цієї галузі промисловости з'являється саме в кінці XVII ст. Недарма переяславці в 1690 р. скаржилися на свого колишнього полковника Л. Полуботка, що він навіть «продков наших на салЂтру кости, як и першей, з гробов хотЂл варити». Численні гетьманські і старшинські салітряні майдани були на р. Самарі, біля Запоріжжя. Вони не раз зазнавали татарських нападів і запорозьких руйнацій. Салітру виробляли і в інших місцях. Року 1706 знатному військовому товаришеві Федору Жученкові (колишньому Полтавському полковникові) дозволено виробляти салітру по р. Орелі. На початку XVIII ст. майдани лівобережної старшини з'являються й на правому березі Дніпра. Року 1707 Мазепа дозволив прилуцькому полковникові Дмитру Горленкові виробляти салітру під Лебедином. Не дивно, що старшина -- власники салітряних майданів, коли 1700 р. московський уряд зменшив казенну ціну на салітру (здебільшого її постачали до царської казни), просила відновити попередню ціну («пребывают в оскорбленіи, полагая себЂ малую цЂну за великую обиду и убыток»).

На півночі Лівобережної України важливою галуззю промисловости було виробництво поташу й смалчугу (будництво). Хоч воно вже не мало такого значення, як колись перед Хмельниччиною 25, бо змінилися умови міжнародного ринку, та й чимало вже винищено було лісів Сіверщини, але й на межі XVII і XVIII ст. будництво посідає поважне місце в промисловому житті Гетьманщини. Кількість буд (точно визначити її неможливо) була й тоді досить велика. Буди були і в гетьманських володіннях, і в маєтках великої старшини та монастирів; будництвом займалися й представники значного купецтва, і заможні козаки, й дрібці промисловці-будники. Багато буд було в гетьманських волостях -- Почепівській, Ропській, Шептаківській і Янпільській. Цими підприємствами, окрім місцевих старост, відав ще спеціяльний «дозорца будних заводов рейментарских». Вони давали великі прибутки: Сава Владиславич заплатив за поташ з гетьманських маєтків протягом 3 років 100 тис. золотих. Не дивно, що для цієї доби характеристична концентрація промислових закладів в руках окремих підприємців або навіть цілих компаній.