Внутрішня та зовнішня політика І. Мазепи

НАЦІОНАЛЬНИЙ  ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ  УКРАЇНИ

«КИЇВСЬКИЙ  ПОЛІТЕХНІЧНИЙ ІНСТИТУТ»

ІНСТИТУТ  СПЕЦІАЛЬНОГО ЗВ’ЯЗКУ ТА ЗАХИСТУ ІНФОРМАЦІЇ

Спеціальна  кафедра №4

«Теоретичних  основ експлуатації засобів

спеціальних телекомунікаційних систем» 
 
 
 
 

Реферат з історії на тему:

Внутрішня та зовнішня політика І. Мазепи 
 
 
 
 
 
 

Виконав

Студент С-06 навчальної групи

Дученко Б. О. 
 
 
 

м. Київ 2011 р.

Зміст

     Вступ.

1. Внутрішня політика.
2. Зовнішня політика.

     Список використаної  літератури. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Вступ

     Актуальність теми. В історії України особливе місце належить гетьману Іванові Мазепі (1687— 1709 рр.). Державний діяч і політик найвищого ґатунку, найвправніший дипломат тодішньої Європи, полководець і водночас поет, у поезії якого найсильнішими були патріотичні мотиви, уболівання за долю України. Різноманітна природна обдарованість поєднувалася в ньому з високою освіченістю.

     Гетьман Іван Мазепа намагався зробити з  України європейську державу, підняти  й зміцнити значення й престиж  гетьманської влади, яка за десятиріччя руїни зазнала страшної девальвації. Жодний із гетьманів не зробив так багато, як Мазепа для розвитку культури та духовності українського народу.

     Роки  його гетьманування припадають на царювання  Петра І, роль якого в Росії  останнім часом занадто ідеалізується. Ряд вчених при цьому ігнорує той факт, що Петро І свої реформи   здійснював   злочинними,  терористичними   методами.

     Він пройшов вишкіл у німецькій пуританській церкві. Він власноручно закатував  свого сина Олексія. Він зробив Росію, а разом з нею і український народ заложниками пройдисвітів і політичних авантюристів, починаючи з Меньшикова, цариці Анни, Бірона і кінчаючи Катериною II та її оточенням, які зробили Україну кріпосницькою.

     Спроба  цього гетьмана вирвати Україну  з-під московського ярма, реалізувати велику ідею незалежної самостійної Української держави зазнала поразку. Але протягом трьох століть ця ідея жевріла в серцях найкращих синів і дочок українського народу.

     Корені  сучасної незалежної України повною мірою лежать у великій ідеї Мазепи.

     Після проголошення 1991 року незалежності України  розпочалася реінтерпретація І.Мазепи, пошуки об’єктивних критеріїв в  трактуванні цієї трагічної постаті  здобули новий імпульс. 

1.Внутрішня  політика. 

      Іван  Мазепа походив із значного шляхетського роду, волинського чи подільського походження. Предки його в 16 ст. оселилися на Білоцерківщині в селі Мазепинці. Він народився (за різними джерелами)  в період з 1629 по 1640 рік. Батько гетьмана, Степан-Адам Мазепа, належав до партії Виговського і брав участь в укладенні Гадяцького договору. Мати його, Марина-Магдалина, зі старого шляхетського роду Мокієвських, належала до видатних жінок. Втративши чоловіка, вона віддалася громадським та церковним справам. З 1686 року була ігуменією Києво-Печерського Вознесенського монастиря. До смерті, в 1707 році, була дорадницею сина-гетьмана.

      Іван  Мазепа вчився в Києво-Могилянський колегії, потім  в Єзуїтський колегії  у Варшаві, продовжив освіту  в  Західній Європі, де навчався артилерійській справі. Змолоду служив при дворі Яна Казимира, виконував дипломатичні доручення. Це надавало йому можливість багато подорожувати країнами Західної Європи, а також виконувати обов’язки  королівського посланця в Козацькій Україні. У 1669  році, повернувшись на Правобережжя, Мазепа вступає на службу до гетьмана Правобережної України  Петра Дорошенка. Виконуючи свою першу дипломатичну місію, він потрапляє в полон до запорожців, які видають його гетьманові Лівобережної України Іванові Самойловичу. Тонкий політик, Мазепа намагається перетворити потенційно катастрофічну для себе ситуацію на особистий тріумф. Своєю досвідченістю в міжнародних справах і бездоганними манерами він переконує Самойловича зробити його довіреною особою. Він був обраний воєнним осавулом.

      Іван  Мазепа був найпопулярнішою особою на раді під Колмаком. Він мав тоді вже 50 років і був людиною з величезним життєвим та політичним досвідом, здобутим довголітньою участю в управлінні  країною під булавою двох видатних гетьманів: Дорошенка та Самойловича.

      Але який би не був цей досвід, становище, в якому опинився Мазепа, як гетьман, було дуже складне, треба було мати також надзвичайний дипломатичний хист, щоб протягом  понад 20 років вести корабель України по розбурханому морю анархії та руїни.

      Обрання Мазепи пов’язане було з підписанням нових, "Колмацьких статтей". В основу яких покладено "Глухівські статті" Многогрішного 1669 року, але з деякими додатками на користь Москви. Так, було застережено, що Україна не сміє порушувати вічний мир з Польщею і повинна підтримувати добросусідські стосунки з Кримом. Знову заборонено Україні мати  дипломатичні стосунки з іншими державами. Крім залог та воєводів, що були в Києві, Чернігові, Ніжені, Переяславі та Острі, московська залога мала стати в гетьманський резиденції - Батурині - для постійного контролю над гетьманським урядом. Заборонялось "голосов испущать", що "Малороссийский край гетманского регименту", а тільки казати, що він належить до єдиної держави з Великоросійським краєм. Тому мусить бути вільний перехід з Москви на Україну. Гетьман і старшина повинні дбати про зміцнення зв’язків між двома народами.

      Коломацькі  статті вперше заперечували  державний  характер гетьманської влади, а разом  з тим і державність України. Але цей пакт не був реалізований.

      Після великого Богдана Мазепа вперше поставив особу гетьмана на рівень  державного володаря, монарха. Недарма в народі побутувала приказка: "від Богдана до Івана не було гетьмана". Свою владу він ототожнював з могутністю держави. Мазепа якнайрішуче захищався від будь-яких посягань з боку запорожців, що боролися за свою автономність, і від старшини, яка посилала донос за доносом цареві.

      У своїй зовнішній політиці гетьман  відмовився від орієнтації на Польщу, Крим  і Туреччину. Боротьба з із Росією видавалась на той час безнадійною, тому тривалий час Мазепа просто продовжував  лінію Самойловича, спрямовану на забезпечення максимально можливої автономії.

      Та  найбільш вражаюча риса  Мазепи  як політика полягала в умінні  захищати як власні, так і загальноукраїнські інтереси, зберігаючи водночас добрі  стосунки з Московією. Коли в 1689 році на трон зійшов молодий і енергійний Петро 1, гетьман уже вкотре застосував свій незбагненний дар чарувати можновладців. Він надавав царю активну допомогу в грандіозних походах на турків і татар, кульмінацією яких стало у 1696 році здобуття Азова. Старіючий гетьман також постійно давав недосвідченному молодому монархові поради у польських справах; згодом між ними виникла тісна особиста дружба. Козацькі полковники із сарказмом зауважували, що "цар скоріше не повіреть ангелові, ніж Мазепі".

      Щойно вступивши на гетьманство, Іван Мазепа мусив взяти участь у війні  Росії з Кримом. Вже 1688 року було збудовано  "городки" на Самарі, які мали бути базою подальшої  війни, навесні 1689 року почався новий  похід на Крим. До 112-тисячного московського війська Голіцина долучився Мазепа  з українськими козаками, протягом травня  війська підійшли до Перекопа, мали бій з ханом, але у Крим не зважились йти. 1695 року Петро 1 почав нову агресію проти Криму й Туреччини, скерував головні сили на Азов. Мазепа разом з московитами рушив на пониззя Дніпра, здобув Кизикермен, Тавань, збудував там нові укріплення й поставив козацьку залогу. Але під Азовом Петро 1 початково зазнав невдачі. Тому похід було повторено 1696 року. На цей раз у ньому взяв участь і 15-тисячний корпус полковника Лизогуба, якій і відіграв вирішальну роль у здобутті Азова. Героїчною сторінкою в цій кампанії (а вона тривала ще чотири роки) була оборона казаками Тавані від переважаючих сил турків і татар. Наслідки російсько-турецького миру, укладеного у Стамбулі влітку 1700 року для України були не найсприятливіші: за Росією залишився здобутий козаками Азов і Приазов’я, натомість козацькі укріплення на Низу Дніпра мали бути зруйновані, що позбавляло Україну надійного доступу до Чорного моря.

      Року 1699 Мазепа писав до царя, що за 12 років  гетьманування відбув він одинадцять походів. Однак наслідки  не відповідали  жертвам. Дійсно, "Священна ліга" мало чого добилась, і 1699 року Австрія та Польща підписали з Туреччиною мирний договір  в Карловицях, а 1700 року Москва з Туреччиною в Константинополі: на тридцять років Москва дістала Азов та інші укріплення на північному березі Азовського моря; військовий престиж Московщини піднісся.

      Україна нічого не досягла. Навпаки, вона багато втратила: зобов’язана колмацькою угодою брати участь в зовнішній політиці Москви, вона мусила давати людей не лише для військових справ, але й суднобудівництва, копання окопів, тощо. Головне ж було те, що Україна втрачала незалежність і втягувалась у політику Москви, як її власна  територія.

      Таке  становище дуже шкодило Мазепі, якого  сучасники вважали за прихильника  Москви, не здаючи справи з тяжкої ситуації, в якій він опинився внаслідок  Колмацької угоди і не розуміючи, де кінчався примус, а де починалася добра воля гетьмана.

      На  тлі зовнішніх воєн зростало в  Україні соціальне та економічне становище. Люди прирівнювали сучасне  життя з тим, що було "під ляхом", називали Мазепу "вітчимом" України. До того ж не припинялися повстання, що почалися з розрухів  у війську  під Колмаком, якими зустріло козацтво обрання Мазепи. Повстання жорстоко придушували. Війни вимагали грошей і тому треба було  збільшувати податки.

      Ще  більше місце у внутрішній політиці займала опозиція різних груп старшини. Вже була мова про сильну опозицію проти антитурецької політики Москви, а разом з нею й України. Особливо сильна вона була серед старшини та купецтва південних полків; невдалі війни 1687та 1689 років розпалювали почуття незадоволення політикою гетьмана.

      У внутрішній політиці Іван Мазепа спирався на старшину, низкою законів відособивши козацтво як окремий клас. Становище козацької старшини особливо зміцнилось на початку 18 ст., зросла кількість так званих бунчукових товаришів - старшинської молоді. Всі ці заходи гетьмана, як і реформи в галузі судочинства й податків, свідчили про намагання гетьмана  створити в Україні національну аристократію і з її допомогою вести боротьбу за повну автономію України. Водночас Мазепа всіляко дбав і про захист інтересів народних мас, обмежував апетити старшини, встановив максимальну панщину у два дні на тиждень, дозволив селянам винокуріння на власні потреби, намагався скасувати "оранди". Загалом гетьман дбав про інтереси всього народу, всієї країни.

      Осередком опозиції до політики гетьмана залишалось Запоріжжя, куди стікалися з Гетьманщини всі невдоволенні і знедолені. Посилення експлуатації низів призводило до щораз більшого розриву між старшиною і народом і зумовило кінцеву невдачу Мазепиного зриву 1708 р.

      Становище Мазепи, що стояв між місцевою опозицією  і вимогами Москви, погіршувало те, що серед старшини було багато свояків і приятелів Самойловича. Мазепа їх по змозі усував, призначаючи полковниками своїх родичів, людей, відданих йому.

      1692 року почалося заворушення у  південних полках, яке очолив  Петро Іванович, або Петрик Іваненко. Петрик був канцеляристом генеральної канцелярії, досить освіченою людиною, добрим оратором і дипломатом, палким українським патріотом, який намагався визволити батьківщину від московського ярма й приєднати до Гетьманщини Правобережну Україну, Слобожанщину (про це йшлося в його договорі з Кримом 1692 року.) Попри досить значну допомогу татар, в Україні плани Петрика не зустріли широкого схвалення, до того ж проти нього виступив гетьман, який у закликах Петрика бити "чортів-панів" "дуків, що їм царі маєтності понадавали" побачив загрозу існуючому ладові. Щоправда, деякі історики висловлювали припущення, що вся справа Петрика була інспірована самим Мазепою, який за допомогою договору з татарами хотів вирватися з-під зверхності Москви, поширити впливи України на південь і утворити самостійну державу. Так чи інакше, справа Петрика свідчила про живучість самостійницької концепції серед козацької старшини.

      Акція Петрика не мала успіху, бо її не підтримало Запоріжжя, з якого вийшло  лише кількасот  "голоти". Проти Петрика, якого обрано на гетьмана, виступило кілька полків, сам гетьман і московські війська. Петрикові союзники, татари, почали грабувати населення, виводити ясир, викликаючи обурення людності. Петрик відступив до Перекопу. Старшинська опозиція була розгромлена. Декого заслано, інших - позбавлено урядів.

      Ще  складнішою була справа з Правобережною  Україною. Польський уряд вживав заходи, щоб залюднити Правобережну Україну, що залишалась пусткою після кровопролитних воєн та втечі населення.

      Завдяки близьким стосункам з Петром 1 Мазепа зміг скористатися великим козацьким  повстанням, що вибухнуло на Правобережній  Україні у 1702 році. Після того, як цей район знову було заселено, польська шляхта спробувала вигнати  звідси козаків. Правобережне козацтво на чолі з популярним в народі полковником Семеном Палієм підняло повстання;  перелякані польські урядники повідомляли, що Палій "хоче піти слідами Хмельницького". Сили повстанців вже налічували 12 тисяч, коли до них приєдналися інші козацькі ватажки - Самійло Самусь, Захар Іскра, Андрій Абазин. Назабаром перед повстанцями впали такі польські твердині, як Немирів, Бердичів та Біла Церква. Однак у 1703 році полякам вдалось відвоювати значну частину втрачених земель і взяти Палія в облогу в його "столиці" Фастові. Саме в цей час у Польщу вторгається найбільший ворог Петра 1 - король Швеції Карл XII. Скориставшись замішанням, Мазепа переконує царя дозволити йому окупувати Правобережжя. Знову обидві частини Наддніпрянської України були об’єднанні, і заслугу здійснення цього міг приписати собі Мазепа. Щоб гарантувати  себе від загрози з боку популярного в народі Палія, Мазепа за згодою Петра 1 наказує заарештувати того й заслати до Сибіру.