Втягнений козаків до імперського соціального організму

Втягнений козаків до імперського  соціального організму

У процесі приведення української соціальної структури  до відповідності з імперською моделлю  найбільш невизначеним було становище  козаків. У серці імперії не існувало жодної подібної групи населення, і  тому — принаймні на короткий час  — імперська влада була змушена  дозволити існування місцевих особливостей, але навіть саме визначення приналежності  до козацького стану було не легкою справою. Тих, хто претендував на козацький статус, але 1782 р. був зареєстрований як селянин приватного маєтку, автоматично  закріпачили; козаки коронних земель стали  державними селянами; багато козаків, особливо з категорії козацьких  підпомічників, з господарської  й податкової точки зору не відрізнялися від селян, тому їхні претензії на козацький статус були дуже сумнівними. Крім того, поміщики іноді навіть визнаних козаків трактували як своїх селян. Межа між селянином і козаком  була дуже розпливчастою, але вона все  ж таки існувала, бо тепер вона визначала  різницю між вільною людиною  та кріпаком.

Імперське узаконення панщини спричинило різке зростання  кількості шукачів козацтва. Розв’язуючи  цю проблему, імперська влада повинна  була взяти до уваги вимоги землевласників і, водночас, упередити можливості масштабних соціальних заворушень. Загалом, влада  дуже акуратно ставилася до реєстрації козаків, і сумнівні випадки, якщо вони не викликали протестів поміщика, вирішувалися на користь шукачів  козацтва. Найкраще це продемонструвала ревізія 1782 р., яка виявила 428 442 козаки чоловічої статі ¹.   

¹ Стороженко H. K истории малороссийских козаков... // КС.— № 4.— 1897.— С. 155.  

Оскільки 1764 p. було 176886 виборних козаків і 198296 підпомічників ¹, очевидно, що більшість козацьких підпомічників, претензії яких не обов’язково було визнавати, переходили у «козацьку» категорію. Але багатьох осіб, чиї претензії на козацтво викликали сумніви або протести з боку їхніх владних господарів, зареєстрували як селян. Реєстрація претендентів на козацтво як селян призвела до соціального вибуху в селі Турбаях ².

Статус місцевих селян був предметом суперечки  від початку XVIII ст. 1783 р. всіх селян  зареєстрували як кріпаків місцевих землевласників — родини Базилевських. Селяни, однак, відмовились відробляти панщину, продовжували скаржитися до сенату, і останній переглянув їхній статус. Спроби виявилися вдалими, і 1788 р. сенат  вирішив, що 76 чоловік зареєстрованих козаками 1738 р., а також їх нащадки  не могли вважатися кріпаками. Місцева  влада, під впливом Базилевських, зволікала з виконанням розпорядження  й вимагала від селян додаткових документів про реєстр 1738 р. 1789 р. процес остаточно погруз у бюрократичному болоті, і селяни, втративши надію  на волю, повстали. Бунтівники спалили  поміщицький фільварок, вбили трьох  місцевих чиновників і захопили Турбаї разом з кількома навколишніми селами.

Повстанців негайно  оточили, але за браком військ не наважилися атакувати. Міжнародне становище тоді було досить непевним, й імперська  влада боялася спровокувати значне повстання. Замість того, щоб надіслати  в Турбаї додаткові сили, уряд вислав свого представника, який виробив  компромісне рішення, що, однак, не було реалізоване. Селяни відмовилися віддати  будь-кого із запідозрених у вбивстві Базилевських або повернути їхні дорогоцінності й документи. 1793 р. до Турбаїв прибули регулярні війська  та донські козаки, і селяни змушені  були здатися. Турбаї завдали урядові  клопотів на чотири роки, й імперська  влада вирішила використати це як науку для інших. Селяни були жорстоко покарані: 15 замучили на смерть у в’язниці; 13 фізично покалічили і засудили на довічну каторгу в Тобольську; 155 засудили на тілесні покарання; 2300 селян виселили в Таврію й за Дністер ³.    

¹ Шафонский А. Черниговского наместничества...— С. 85. 

² Повстання в с. Турбаях було предметом ряду досліджень: Ефименко А.Турбаевская катастрофа // КС.— 1891.— № 3.— С. 373 — 401; Повстання селян в Турбаях 1789 — 1793 / Під ред. К.Гуслистого.— Харків, 1932; Гуслистий К.Турбаївське повстання.— К., 1950. В радянських дослідженнях досить рідко розрізняють козаків і селян, а Турбаївське повстання трактується як частина загальних селянських заворушень. Без сумніву, селяни брали участь у повстанні, але іскрою, від якого воно запалилося, було питання про козацький статус. 

³ Гуслистий К. Турбаївське...— С. 25 — 29.  

Після придушення Турбаївського повстання уряд почав  ставитися до шукачів козацтва з  більшою підозрою. Він не хотів  провокувати дальші заворушення, просто відкидаючи претензії, з іншого боку, не бажав масово заохочувати подібні  петиції. На початку XIX ст. ця нестійка рівновага була порушена. Під час  правління Павла українська судочинна  система була частково реставрована, що підсилило претензії шукачів  козацтва на основі Литовського статуту (який як діючий кодекс не був скасований до 1840-х рр.). Згідно з імперськими  законами, існував статут, що обмежував  розгляд таких справ, як визнання козацького статусу; у Литовському  статуті, однак, таких положень не було. В липні 1803 р. сенат підтвердив, що, згідно з місцевим законодавством, «шукачі козацтва» не підпадали  під обмеження вищезгаданого  статуту ¹. Стривожений цим рішенням, губернатор А.В.Куракін доносив, що «цЂлыми селеніями поднялся на подачу просьбъ объ отысканіи козачества, и многіе изъ нихъ вообразили, что подавъ просьбу, можно уже и не слушаться помЂщиковъ» ².

Сенат відреагував  негайно і видав щодо шукачів  козацтва чіткі інструкції. За грудневим  указом 1803 р., право на реєстрацію розповсюджувалося  лише на тих, хто міг підтвердити, що 1782 р. він був виборним козаком (підпомічників тепер вважали селянами) ³.   

¹ Стороженко H. K истории малороссийских козаков... // КС.— 1897.— № 6.— С. 462.  

Таким чином, намагатися відновити козацький статус могли  лише ті, хто втратив його з певних причин після скасування автономії. Це значно спростило процедуру та зменшило кількість можливих претендентів. Тепер козаками могла стати дуже обмежена кількість осіб, і практично  доступ до козацького стану був закритий.

Хоча імперська  влада вирішила питання приналежності  до козацького стану, більші труднощі вона мала з визначенням місця  козаків в імперському устрої. Традиційно вони діяли як нерегулярні  війська, що захищали порубіжні землі. Гетьманщина, однак, вже не була порубіжжям, а заселеним і глибоким тилом  імперії. Отже, численні нерегулярні  війська не відігравали значної  ролі, а лише створювали сприятливі умови для соціального неспокою. Інтеграція козаків у невійськову  імперську структуру гальмувалася через відсутність відповідної  соціальної групи в самій імперії. Сільське суспільство імперії майже  повсюди складалося з поміщика, кріпака  або державного селянина. Відхилення від цієї моделі створювали труднощі й непорозуміння і, наскільки  це було можливим, їх уникали.

Єдиним заходом  уряду для пом’якшення козацької  проблеми було заохочення еміграції  на порубіжні землі, де козаки могли  здійснювати свою традиційну роль. За указом від 28 червня 1803 р. їм дозволялося  переселятися на Південь та в інші малозаселені регіони ⁴.   

² Там же. 

³ Там же.— С. 463 — 464. 

⁴ ПСЗ.— № 20823.— 28 июня 1803 г.— Т. 27.— С. 714.  

Спокушені обіцянками землі та «козацького способу  життя», переселенці хлинули з  Гетьманщини до Чорноморського козацького кошу на Кубані. 1803 і 1809 рр. загальна кількість  чоловіків, що виїхали на Кубань, становила 22 206 осіб; між 1820—1825 рр. вона зросла до 25 620, а в 1845—1850 рр. становила 8500 ^і. Враховуючи те, що до цієї статистики потрапляли лише дорослі чоловіки, еміграція першої половини XIX ст. була, напевне, набагато більшою — понад 100 тис. осіб. Проте це вирішило проблему лише наполовину. Якщо завдяки еміграції вдалося переселити найзавзятіших, незадоволених й охочих до землі козаків, то нічого не вдалося вдіяти з тією більшістю, яка залишилася у Чернігівській і Полтавській губерніях.

Від часу скасування автономії до 1830-х рр. імперський уряд все ще коливався у виборі цілей і політики щодо козаків  Гетьманщини. З одного боку, він прагнув  зменшити число козаків й обернути їх на покірних державних селян. З  іншого — існувала думка, що будьяке  подальше ослаблення козацького стану  буде передчасним, оскільки «войовничий  дух» козаків міг ще пригодитися  імперії. Крім того, між центральною  та місцевою адміністраціями з приводу  козацької політики нерідко виникали суперечки. Місцева адміністрація, як правило, захищала залишки козацьких  прав і просувала або підтримувала різноманітні проекти відновлення  козацьких військових загонів. Центральна адміністрація — зі свого боку — часто виказувала стремління ці козацькі права обмежити і дуже обережно поводилася, коли мова заходила про  формування козацьких військових загонів.

Козаки зберегли своє право на землеволодіння і необмежений  продаж алкогольних напоїв ². Із вторгненням Наполеона та поновленням 15 козацьких полків позиції козаків значно покращилися. Оскільки вони постачали до війська людську силу та забезпечували утримання 15 полків, їх звільнили від військового призову та різних податків ³. Але з серпня 1818 р. козаків знову почали призивати до регулярної армії, а з грудня 1819 р.— скасували звільнення від податків ⁴.    

¹ Щербина Ф. Колонизация Кубанской области // КС.— 1883.— № 7.— С. 529 — 545. 

² Право на виробництво і продаж алкогольних напоїв було знову підтверджено 1791 і 1811 рр. Див.: ПСЗ.— № 16981.— 7 августа 1791 г.— Т. 23.— С. 246-247; № 24832.— 26 октября 1811 г.— Т. 31.— С. 880-881. 

³ Стороженко H, K истории малороссийских козаков... // КС.— 1897.— № 6.— С. 470-480. 

⁴ ПСЗ.— № 27505.— 25 августа 1818 г.— Т. 36.— С. 410.  

У 1820-х рр. становище  козаків погіршилося ще більше, бо тепер під сумнів ставилося їхнє право володіти землею.

Попри сенатське  підтвердження 1803 р., у 1820-х рр. Міністерство фінансів поставило питання про  законність повного володіння козаками своєю землею. Справу передали до Державної  ради, яка 14 квітня 1823 р. постановила, що козаки володіють землею на персональних засадах — подібно до шляхти, і що козацьке землеволодіння не має  нічого спільного з володінням землею державними селянами ¹. Проти цього рішення виступив міністр фінансів, граф Дмитро Олександрович Гур’єв, який твердив, що козацькі землі — це звичайні спільні або державні землі. На доказ цього він посилався на прийняті раніше закони, які забороняли козакам продавати землі, і на той факт, що козаки, як і державні селяни, повинні були сплачувати державі «оброк». Отже, твердив Гур’єв, Міністерство фінансів повинно взяти козацькі землі під свій повний контроль ².

Зусилля Гур’єва  блокував поборник козацьких прав, малоросійський генерал-губернатор, князь  Микола Григорович Рєпнін ³. У меморандумі сенату Рєпнін подав докладну історію козацьких прав і спростував усі закиди Гур’єва. Генерал-губернатор вказував, що козаки завжди володіли своєю землею і що оброк, який вони сплачували, був державним податком, а не рентою за користування державними землями. Рєпнін пояснював, що колишні заборони на продаж козацьких земель були запроваджені з метою запобігти зубожінню козаків, особливо, коли до продажу земель козаків змушувала старшина. Твердячи, що клас вільних господарів збагатить імперію, Рєпнін просив, щоб усі обмеження на козацькі землеволодіння, переміщення та права на торгівлю й промислове виробництво були скасовані.

Польське повстання 1830 р. надало генерал-губернаторові  Рєпніну можливість продемонструвати, що імперія все ще потребує військової вправності козаків. Коли кампанія проти  поляків захлиснулася, Рєпнін запропонував знову — як це вже було 1812 р.—  ввести в дію українських козаків. У меморандумі царю Миколі генералгубернатор  посилався на неприязнь козаків  до поляків, їх відданість цареві та імперії  та їхні можливості зібратися, не гаючи  часу ⁴. Микола, якому набридла некомпетентність його штабу, віддав розпорядження про мобілізацію козаків. Були сформовані 8 козацьких полків кінноти по 1200 осіб в кожному ⁵, а шляхта знову оплатила озброєння полків.   

¹ Краткая записка о малороссийских козаках // ЧОИДР.— Т. 2.— 1864.— С. 114. 

² Погляди Гур’єва були підсумовані та спростовані в офіційному меморандумі генерал-губернатора Рєпніна сенатові. Див.: Краткая записка о малороссийских козаках.— С. 85 — 135. 

³ Рєпніна вважали ліберальним генерал-губернатором, який симпатизував справі української автономії, і навіть звинувачували в тому, що він захищає «український сепаратизм». Див.: Дорошенко Д. Нарис...— Т. 2.— С. 283. 

⁴ Меморандум генерал-губернатора Рєпніна царю Миколі 1831 р. був опубл.: ЧОИДР.— 1863.— Т. 1.— С. 176-177.  

⁵ Павловский И. Малороссийские козачьи полки в борьбе c поляками в 1831 г. // Труды Полтавской губернской ученой архивной комиссии.— 1910.— Т. 7.— С. 108 — 114.  

Однак, коли козаки вже були готові виступити, польське повстання було розгромлене, і козацькі загони, в яких уже не було потреби, розпустили.

Засвідчивши лояльність козаків і той факт, що вони ще можуть бути корисними, генерал-губернатор Рєпнін запропонував царю Миколі, щоб  козаків повернули до їхнього  «колишнього військового статусу» ¹. Він підготував проект, за яким не тільки відновлювалися військові формування, але й дозволялася обмежена форма козацького самоврядування. У наступних листах до царя Рєпнін намагався здобути підтримку для свого проекту тим, що вихваляв козаків, які сторіччями служили за «віру, царя й Русь» ². Цар Микола передав плани Рєпніна у спеціальний комітет, який мав вивчити козацьку проблему. 13 квітня 1832 р. комітет оголосив, що «для блага Имперіи, сохраняющей цЂлость и могущественное величіе свое подъ благотворною сЂнію Самодержавія, не должны бытъ терпимы въ оныхъ отдЂльныя части, или федеральныя соединенія провинцій на особыхъ правах» ³. Обпікшися з Польщею, імперська влада знову прагнула унітарної Росії.