Втягнений козаків до імперського соціального організму

Хоча відновлення  козацької автономії було неможливе, цар Микола, задоволений діями  козаків, виявив бажання подарувати їм якісь привілеї. 25 червня 1832 р. він  видав указ про козацькі землі, податки  і рекрутів ⁴. Землі навічно передавалися козакам і їхнім нащадкам: це означало, що козаки могли продавати своє майно тільки іншим козакам, проте їм дозволялося викуповувати маєтки у шляхти й різночинців, а вже цю землю продавати кому завгодно. Указ гарантував збереження цілого ряду місцевих судових норм і козацьке право продажу спиртних напоїв. Податок, який накладався на козаків, приблизно дорівнював податкові від державних селян (за винятком земельної ренти), тоді як квота набору до війська становила 5 чоловік від 1000, а служба обмежувалася 15 роками.

Князь Рєпнін, однак, вважав ці заходи недостатніми і неодноразово звертався з проханнями про створення  окремого департаменту з козацьких  справ. Його зусилля не були даремними: 17 січня 1834 р. була створена Головна  господарська контора для малоросійських козаків (Главная хозяйственная  контора для малороссийских козаков) ⁵.    

¹ Цей меморандум опубл.: ЧОИДР.— 1863.— T. l.— C. 182-191. 

² Стороженко H. K истории малороссийских козаков... // КС.— 1897.— № 10.— С. 128. 

³ Там же.— С. 128. 

⁴ ПСЗ.— 2-е изд.— № 5458.— 25 июля 1832 г.— Т. 7.— С. 398-402.  

⁵ ПСЗ.— 2-е изд.— № 6727.— 17 января 1834 г.— Т. 9.— С. 46-52.   

Вона займалася  справами козацьких землеволодінь, оподаткування, призову до війська  та еміграції. На місцевому рівні  козаки могли навіть обирати деяких чиновників того департаменту. Отже, передбачалося, що буде створений спеціальний чиновницький апарат, який захищатиме козаків від  утисків з боку поміщиків і  контрольованої шляхтою місцевої адміністрації, але департамент проіснував недовго. Відразу після створення Міністерства державного майна (Министерства государственных  имуществ) 1837 р. козаків перевели під  його юрисдикцію, і вони залишилися під владою цього міністерства до 1860-х рр. ¹.

Ніщо не могло  зупинити економічний занепад козаків  — ні скупі поступки з боку Миколи, ні перетрушування місцевої адміністрації. Він корінився у двох взаємозв’язаних  проблемах: зростанні населення  та занепаді козацьких господарств. Незважаючи на постійну еміграцію, козацьке населення Чернігівської та Полтавської  губерній постійно збільшувалося. За даними перепису, 1782 р. тут було 428442 особи  чоловічої статі; 1819 р.—450365; 1837—1839 рр.— 533 778; 1851 р.— 549 198; і 1860 р.— 595 989 осіб ². Але землеволодіння не збільшувалися, відтак козаки змушені були ділити свою землю на все менші й менші клаптики, а багато з них залишилися взагалі без землі: 1839 р., коли козаки відійшли під юрисдикцію Міністерства державного майна, безземельними були 39 тис. сімей (105 тис. козаків чоловічої статі) ³. Одні подалися на роботи до шляхетських маєтків або до інших козаків, інші емігрували до Новоросії, на Дон, Кавказ і Крим.

Зміна юрисдикції над козаками на користь Міністерства державного майна мала, проте, один далекосяжний наслідок. Вона перекреслила всі питання особливого козацького статусу. Хоча козаки зберігали всі  привілеї, отримані 1832 і 1834 рр., вони залишалися під юрисдикцією установи, що займалася  передусім державними селянами. Для  імперської влади козаки були всього-на-всього особливою групою державних селян. Це не було новиною, бо ще 1802 р. проголошувалося  в указі сенату ⁴.   

¹ Историческое обозрение пятидесятилетней деятельности Министерства государственных имуществ 1837—1887.— Ч. 2.— СП6., 1888.— С. 18. 

² Відомості за 1782 р. знаходимо в Стороженка: Стороженко H. K истории малороссийских козаков... // КС.— 1897.— № 4.— С. 155. За 1819 р.— з доповідної записки генерал-губернатора Рєпніна: Краткая записка о малороссийских козаках.— С. 128. За 1837—1839 рр. див.: Историческое обозрение пятидесятилетней деятельности Министерства государственных имуществ 1837 — 1887.— Ч. 2.— С. 18. За 1851 і 1860 рр.— з: Материалы государственных имуществ.— СПб., 1861.— Т. 3.— С. 188-189. 

³ Теплицький В.П. Реформа 1861 року і аграрні відносини на Україні.— К., 1959.— С. 25. 

⁴ ПСЗ.— № 20823.— 28 июня 1803 г.— Т. 27.— С. 712-715.  

Але формування козацьких полків 1812 і 1831 рр., а також  підтримка козацької справи генерал-губернатором Рєпніним порушили питання про їхній  статус. Будь-які плани відродити  козаків як вільних вояків старої України наштовхувалися на імперську  опозицію (зникала лише з виникненням  надзвичайних потреб під час воєн) і гинули під тягарем економічного занепаду козаків. Продовжуючи вважати  себе козаками, вони майже не відрізнялися від державних селян — ні з  точки зору адміністративного підпорядкування, ні своїм достатком. Із скасуванням  панщини, внаслідок чого державні селяни отримали землю, ця ледь помітна відмінність  ще більше згладилася. Таким чином, через 60— 80 років після ліквідації Гетьманщини козаки перетворилися  у спеціальну групу державних  селян й інтегрувалися в імперську  соціальну структуру. 

 Вступ

 Повстання селян  в с. Турбаях. Боротьба поневолених трудящих мас Лівобережної України проти феодально-кріпосницького гноблення добре прослідковується на прикладі повстання в с.Турбаях (1789-1793 pp.). Історія цього села була типовою для багатьох сіл Лівобережжя. У Турбаях наочно проявились ті заходи, за допомогою яких українська старшина збільшувала своє землеволодіння, закріпачувала селян і козаків.

 Село до 1711 р. не було покріпаченим. Серед його жителів залишилось чимало колишніх реєстрових козаків і тому всі селяни вважали себе вільними козаками. В 1711 р. миргородський полковник, а пізніше гетьман, Д. Апостол виписав турбаївців з козацького реєстру і перетворив у залежних селян. Особливо відчутною ця феодальна залежність для турбаївців стала з 1776 p., коли їх село купили поміщики Базилевські. Вони відразу ж почали посилено експлуатувати селян, чинити свавілля і жорстоко розправлятися з непокірними.

 Все це прискорило виступ селян проти поміщиків. Спочатку вони добивалися відновлення козацьких прав, а з ними і волі від кріпосного ярма. Коли прийшла звістка, що Сенат визнав за частиною турбаївців козацькі права і вольності, в боротьбу включилося все село. Обурившись на Базилевських, селяни 5 січня 1789 р. відмовилися йти до них на панщину. Спроби панів Базилевських за допомогою Голтвянського суду, який у повному складі приїхав до села під охороною військової команди, примусити селян коритися поміщикам, привели до спалаху 8 червня 1789 р. збройного повстання.

 Під проводом обраних керівників повстанці проникли в маєток, розібрали майно, зруйнували маєток і підприємства, на яких їх експлуатували, а поміщиків Базилевських забили на смерть. Озброєні киями, косами та іншим селянським реманентом, повстанці розігнали воєнну команду, а урядовців і суддів захопили і примусили дати підписку про те, що всіх турбаївців "добровільно переведено в козаки". Звільнившись від влади поміщиків і урядовців, турбаївці протягом чотирьох років жили вільно, обираючи для управління отамана, суддю і писаря. Це був яскравий приклад боротьби українських селян за свободу.

 Уряд Катерини II, зважаючи на складні внутрішні  і зовнішні обставини, довго не придушував цього повстання. Лише в 1793 р. в село прибула значна військова частина  та загони козаків з артилерією і придушила повстання. Керівників повстання заслали до Сибіру на каторгу, а всіх решту селян переселили в Херсонську губернію.

 Повстання в  с.Турбаях стало визначною подією того часу і залишилось в народній пам'яті як одна з яскравих сторінок боротьби проти кріпацтва. В народній пісні "Задумали Базилевці" підкреслюється, що турбаївське повстання викликало переполох серед панів:

 Ой, на горі огонь  горить, А в Турбаях димно, —  Як побили Базилевців — То всім стало дивно.

 Задунайська Січ. В 1775 р. після ліквідації Січі запорожці розділилися. Частина їх залишилась на місці, при цьому біля 70 представників старшини стали офіцерами російської армії в званнях від прапорщика до капітана, а рядовим козакам було запропоновано записатись або в купці, або в міщани, або отримати земельний наділ і стати державними селянами.

 Друга частина (до 10 тисяч осіб) козаків втекла на турецьку територію і була розселена  султаном в межиріччі Південного Бугу, Дністра і Дунаю. Отже, запорожці "посідали на лодочки ma й махнули за Дунай", вважаючи, що "добре буде запорожцям і під турком жити". Є підстави думати, що переселення здійснилось не зразу, як описують народні пісні і перекази, а за декілька разів. Незабаром запорожці почали конфліктувати з нащадками донських козаків, нєкрасовцями, які після поразки повстання Кондратія Булавіна оселилися спочатку на Кубані, а потім переселились за Дунай. Тому запорожці за наказом султана перейшли на лінію Сілістрія-Рущук, що викликало серед них невдоволення. Через це біля 8 тисяч козаків перейшли на австрійську територію, та згодом знову повернулись, тому що їм не сподобалась бюрократична система господарювання австрійців, прискіпливий облік і контроль в урядуванні. Козаки оселилися на притоці Дунаю — Дунаївці. Розбивши з допомогою місцевих січовиків нєкрасовців, козаки оформилися на зразок Запорізької Січі. В спрощеній формі існувало 38 куренів, влада виборного кошового, своя православна церква тощо.

 В 1778 р. козаки були прийняті в турецьке підданство (старшина присяглася на вірність султанові).

 Тим часом  російський уряд давно вже тривожився з приводу існування поза Росією такого вільного військового формування, уламка Запорізької Січі. Тому росіяни  почали закликати задунайських козаків  перейти під юрисдикцію російського царя. В 1828 p., під час російсько-турецької війни, росіяни змогли переманити до себе кошового отамана Йосипа Гладкого, який, забравши клейноди і військовий скарб, перейшов на російський бік з невеликою групою прихильників (з 500 козаків). Внаслідок зради Й. Гладкого турки зруйнували Задунайську Січ, частину козаків вирізали, дві тисячі решти ув'язнили. Як війна скінчилась, останніх відпустили за Дунай, та про козаччину не було вже й мови. Розбиті козаки вже не змогли відновити організоване життя. Та їх нащадки ще й досі живуть в Добруджі.

     Загострення класової боротьби. Селянські повстання. 
Посилення феодально-кріпосницького гноблення викликало загострення незадоволення широких народних мас, які активно виступали проти погіршення свого соціально-економічного становища. Форми їх протесту були різноманітними. Насамперед, наївно вірячи в справедливість царя й царської адміністрації, селяни подавали цареві і в урядові установи скарги, в яких просили перевести їх у розряд державних селян або повернути в козацтво. Сенат у Петербурзі був завалений справами «об ищущих казачества крестьянах». Масового характеру набули селянські втечі на південь, у Новоросію, на Дон, на Правобережжя і в інші місця. Часто селяни спалювали поміщицькі садиби, розправлялися з поміщиками, управителями, орендарям!» маєтків, відмовлялися виконувати повинності й платити податки. 
Але найбільш гострими формами селянського протесту були масові селянські рухи, повстання проти поміщиків. Лише на Лівобережній Україні протягом 80- 90-х років XVIII ст. відбулося близько 50 значних селянських виступів, при цьому половина з них супроводжувалася сутичками повсталих з царськими військами. На розгортання селянських рухів в Україні значний вплив мала антикріпосницька боротьба російського селянства. У масових виступах проти поміщицького утиску часто спільно боролися російські, українські селяни й пригнобленій інших національностей. 
Повстання в с Кліщинцях. 
Одним з найзначніших був виступ селян і козаків с Кліщинці Жовнинської сотні Лубенського полку (тепер Чорнобаївського р-ну Черкаської обл.), який тривав з 1767 по 1770 р Генеральний суддя Лисенко при підтримці свого родича генерального писаря Туманського перетворив кліщинецьких козаків на своїх підданих, примушував їх відбувати панщину й намагався привласнити їхні землі. Козаки скаржилися лубенському полковникові, Малоросійській колегії та її президентові Румянцеву, але всі інстанції приймали рішення на користь поміщика. Тоді у травні 1767 р. на чолі з Опанасом Вороною та Григорієм Білимом козаки й селяни, які до них приєдналися, перестали коритися поміщикові, озброїлись і напали на будинок Туманського. Протягом 1767—1768 рр. вони відбили шість нападів військових команд. Тільки в 1769 р. властям вдалося придушити повстання. 120 повстанців було засуджено до ув'язнення і довічного заслання, 185 — до покарання канчуками. Коли в 1770 р. у Клітинці прибув каральний загін для здійснення вироку, кліщинці напали на нього. Але сили були нерівні, і повстанці зазнали поразки. Це повстання мало великий відгук серед народних мас України. 
Тяжкі умови життя, які ще погіршились з початком російсько-турецької війни 1768—1774 pp., викликали незадоволення серед пікінерів, які відмовлялися відбувати військову службу. У 1769 р. повстали Донецький і Дніпровський шкінерські полки. Повстання поширилося на Соколинці, Китай-город, Нехворощу, Маячку, Царичанку й Орлик. У 1770 р. царизм жорстоко придушив це повстання. 
Селянська війна під проводом Омеляна Пугачева та її вплив на Україну. 
Значні народні повстання прокотилися по Лівобережній і Слобідській Україні в роки селянської війни 1773—1775 pp. в Росії під проводом донського козака О. Пугачова, який оголосив себе «імператором Петром III». Пугачов кілька разів бував в Україні. Під час Семилітньої війни 1756—1763 pp., будучи в армії, він проходив через Київ, у період російсько-турецької війни 1768—1774 pp. був у Бахмуті, потім стояв з полком під Бендерами в Молдові. Повстання, що переросло у велику селянську війну і стало серйозною загрозою пануванню поміщиків, почалося у 1.773 р. з виступу козаків на р. Яїку. Воно швидко охопило Приуралля та Поволжя і стало поширюватися на інші райони. Проти жорстокого феодально-кріпосницького гніту піднялися російські селяни й робітні люди, козаки, солдати-втікачі, трудящі башкири, татари, марійці, калмики. 
Добре знаючи тяжке життя українських селян і козаків, Пугачов після початку селянської війни посилав листи и маніфести. Він закликав поневолені маси селян знищувати панів і обіцяв їм «вольность», «свободу», землі, лісові и сінокісні угіддя, козацьке звання. Під впливом цих закликів народні маси Лівобережжя й Слобожанщини виступили проти своїх поміщиків (у селах Груні, Василівці, Катеринівці на Слобожанщині та в інших місцях). 
Активізувалися й гайдамацькі загони. Багато українців (запорожців, гайдамаків з Правобережжя, селян-утікачів та засланих поміщиками селян) було і серед повстанців Пугачова. Наприклад, на Волзі, біля Камишина, до Пугачова пристав загін кінних українських козаків чисельністю 600 чол. 
У той час як українські селяни й козаки вели боротьбу разом із повстанцями Пугачова, українські поміщики виступили на боці російських поміщиків і царизму. На допомогу генералові Бібікову, який придушував повстання, вони посилали свої війська. 
Видатним ватажком повстанських загонів, які в 1776—1784 pp. вчинили багато нападів на поміщицькі маєтки, будинки купців і багатіїв на Лівобережжі й Правобережжі, був син кріпака, потім запорізький козак, учасник Коліївщини С І. Гаркуша. У судових справах називаються 74 населених пункти, де побували загони Гаркуші. Відібрані у панів і багатіїв гроші й майно Гаркуша та його побратими роздавали бідним і знедоленим. 
Повстання в с. Турбаях. 
Одним з найбільших антикріпосннцьких виступів другої половини XVIII ст. на Лівобережжі було повстання в селі Турбаях на Полтавщині (тепер Глобинського р-ну Полтавської обл.) 1789—1793 pp. 
Після визвольної війни 1648—1654 pp. с. Турбаї, населене козаками й посполитими, вважалося вільним військовим селом. Але в 1711 р. миргородський полковник Данило Апостол, виписавши турбаївців з козацького компуту, «велів по ревізіях писати їх своїми підданими». З 1776 р. Турбаї належали поміщикам Базилевським, і вони експлуатували турбаївців як своїх підданих. 
Борючись проти покріпачення, турбаївці подали позов у сенат. У червні 1788 р. сенат ухвалив рішення, за яким козаками визнавалися лише 76 родин турбаївців. 5 січня 1789 p., коли турбаївцям було офіційно оголошено ухвалу сенату, вони негайно відмовилися працювати на панщині, перестали коритися Базилевським і створили самоврядування за козацьким зразком: обрали отаманом Назара Олефіра, суддею Григорія Яструбенка й писарем Трохима Довженка. Усі найважливіші справи вирішувалися на загальному сході. 
Через деякий час у Турбаї для виконання указу сенату й визначення, хто з турбаївців належить до 76 козацьких родин, прибув Говтвянський нижній земський суд з військовою командою. Під впливом Базилевських він визнав козацькими лише 29 родин. 
8 червня 1789 p., коли суд мав оголосити своє рішення, турбаївці, очолювані Степаном та Леонтієм Рогачками і Семеном Помазаном, озброївшись косами, списами, кочергами, обеззброїли військову команду, побили членів суду, напали на панський будинок, вибили вікна й виламали двері, стали розбирати майно, а самих поміщиків — Івана, Степана та Марію Базилевських — забили до смерті. У народній пісні співається: 
Од Турбаїв до Вергунів покопані шанці — Як побили Базилевців у п'ятницю вранці. Ой на горі вогонь горить, а в долині димно, — Як побили Базилевців — усім панам дивно. 
Через складне становище (французька буржуазна революція, війни з Швецією й Туреччиною) царський уряд якийсь час намагався покінчити з повстанням без застосування військової сили. Але турбаївці не корилися. У І793 р. в Турбаї були уведені війська з гарматами, які й розправилися з повстанням. Найбільш активних учасників побили канчуками, вирвали ніздрі, зробили на щоках і лобі тавро «вор» і відправили на каторжні роботи в Тобольськ, інших — покарали канчуками. Було вирішено знищити село, «щоб про нього й згадки не лишилось». Мешканців села вигнали з Турбаїв і під конвоєм переселили в Таврію і до Дністра. Турбаї були знесені з лиця землі, а село, яке виникло на цьому місці, пізніше називалося Скорбним. 
Повстання в Турбаях було локальним, але значення його вийшло далеко за межі одного села. Воно, як у фокусі увібрало в себе гнів і ненависть селянських мас до експлуататорів, їх багатовіковий досвід боротьби за визволення з-під кріпосного гніту. Тверда воля не коритися більше поміщикам, рішучість і непохитність у намаганні покінчити з їхнім пануванням, добитися волі свідчили про те, що народні маси дедалі більше усвідомлювали, що вони жити по-старому не можуть і що змінити їхнє життя на краще може тільки збройна боротьба. Пам'ять про Турбаївське повстання живе у народній пам'яті. 
У цілому селянські повстання, всі антикріпосницькі Рухи, що охоплювали селянські маси різних національностей, незважаючи на свою стихійність, розхитували кріпосницький лад і згуртовували маси на боротьбу з їхніми класовими ворогами.  

     Висновки

     Повстання в с. Турбаях. 
Одним з найбільших антикріпосннцьких виступів другої половини XVIII ст. на Лівобережжі було повстання в селі Турбаях на Полтавщині (тепер Глобинського р-ну Полтавської обл.) 1789—1793 pp. 
Після визвольної війни 1648—1654 pp. с. Турбаї, населене козаками й посполитими, вважалося вільним військовим селом. Але в 1711 р. миргородський полковник Данило Апостол, виписавши турбаївців з козацького компуту, «велів по ревізіях писати їх своїми підданими». З 1776 р. Турбаї належали поміщикам Базилевським, і вони експлуатували турбаївців як своїх підданих. 
Борючись проти покріпачення, турбаївці подали позов у сенат. У червні 1788 р. сенат ухвалив рішення, за яким козаками визнавалися лише 76 родин турбаївців. 5 січня 1789 p., коли турбаївцям було офіційно оголошено ухвалу сенату, вони негайно відмовилися працювати на панщині, перестали коритися Базилевським і створили самоврядування за козацьким зразком: обрали отаманом Назара Олефіра, суддею Григорія Яструбенка й писарем Трохима Довженка. Усі найважливіші справи вирішувалися на загальному сході. 
Через деякий час у Турбаї для виконання указу сенату й визначення, хто з турбаївців належить до 76 козацьких родин, прибув Говтвянський нижній земський суд з військовою командою. Під впливом Базилевських він визнав козацькими лише 29 родин. 
8 червня 1789 p., коли суд мав оголосити своє рішення, турбаївці, очолювані Степаном та Леонтієм Рогачками і Семеном Помазаном, озброївшись косами, списами, кочергами, обеззброїли військову команду, побили членів суду, напали на панський будинок, вибили вікна й виламали двері, стали розбирати майно, а самих поміщиків — Івана, Степана та Марію Базилевських — забили до смерті. У народній пісні співається: 
Од Турбаїв до Вергунів покопані шанці — Як побили Базилевців у п'ятницю вранці. Ой на горі вогонь горить, а в долині димно, — Як побили Базилевців — усім панам дивно. 
Через складне становище (французька буржуазна революція, війни з Швецією й Туреччиною) царський уряд якийсь час намагався покінчити з повстанням без застосування військової сили. Але турбаївці не корилися. У І793 р. в Турбаї були уведені війська з гарматами, які й розправилися з повстанням. Найбільш активних учасників побили канчуками, вирвали ніздрі, зробили на щоках і лобі тавро «вор» і відправили на каторжні роботи в Тобольськ, інших — покарали канчуками. Було вирішено знищити село, «щоб про нього й згадки не лишилось». Мешканців села вигнали з Турбаїв і під конвоєм переселили в Таврію і до Дністра. Турбаї були знесені з лиця землі, а село, яке виникло на цьому місці, пізніше називалося Скорбним. 
Повстання в Турбаях було локальним, але значення його вийшло далеко за межі одного села. Воно, як у фокусі увібрало в себе гнів і ненависть селянських мас до експлуататорів, їх багатовіковий досвід боротьби за визволення з-під кріпосного гніту. Тверда воля не коритися більше поміщикам, рішучість і непохитність у намаганні покінчити з їхнім пануванням, добитися волі свідчили про те, що народні маси дедалі більше усвідомлювали, що вони жити по-старому не можуть і що змінити їхнє життя на краще може тільки збройна боротьба. Пам'ять про Турбаївське повстання живе у народній пам'яті. 
У цілому селянські повстання, всі антикріпосницькі Рухи, що охоплювали селянські маси різних національностей, незважаючи на свою стихійність, розхитували кріпосницький лад і згуртовували маси на боротьбу з їхніми класовими ворогами.