Загальна характеристика державно правових вчень доби відродження та реформаці

Релігію Макіавеллі розглядав як явище суспільного  життя, підпорядковане законам виникнення, розквіту і загибелі. Суспільство  без релігії немислиме, оскільки вона як необхідна і єдина форма  суспільної свідомості забезпечує духовну  єдність народу та держави. Ставлення  до різноманітних релігій і культів  визначається суто державним інтересом  і суспільною користю. Макіавеллі стверджував, що релігія перебуває у великій  невідповідності з повсякденним життям, а це небезпечно для суспільства  і держави. Самі ж етичні засади християнства він вважав нездійсненними, а тому непридатними для зміцнення держави. Критикуючи християнство, Макіавеллі звертався до поганської релігії  древніх, яка боготворила людей, овіяних земною славою, наприклад, полководців  і правителів держави. Йому імпонували древні обряди, які супроводжувалися жорстокістю і кровопролиттям. Він  доводив, що древня релігія відповідала  інтересам зміцнення держави.

Розглядаючи політику як автономну галузь людської діяльності, Макіавеллі зазначав, що вона має свої цілі і закони, незалежні  не лише від релігії, а й від  моралі. Головним критерієм політичної діяльності, мста якої – зміцнення  держави, є користь і успіх  у досягненні поставлених завдань. Добре все те, що сприяє зміцненню  держави, політичний результат повинен  досягатися будь-якими засобами, в тому числі з допомогою обману і відкритого насильства.

У Макіавеллі головний герой – можновладець, розумний політик, який застосовує на практиці всі засоби політичної боротьби і досягає успіху. Макіавеллі різко  виступав проти гуманістичного трактування  політичного діяча, називав гуманістичні ідеали вигадкою.

Герой політичних трактатів Макіавеллі – не спадковий  монарх-деспот, а політик, що створює  нову державу, яка після смерті монарха  може стати республікою. Порятунок  від феодальної роздробленості, партикуляризму, нобілітату незалежних міст-республік  Макіавеллі вбачав у сильній централізованій  владі, здатній захистити країну від чужоземної навали.

У своїх  міркуваннях Макіавеллі грунтувався  на ідеалістичних уявленнях про  єдину і незмінну природу людини. На його думку, у всі часи і у  всіх народів існували й існують  одні і ті ж прагнення та пристрасті. Владолюбство, користолюбство Макіавеллі проголошував основними рисами людської природи. Він писав, що люди більше схильні  до зла, ніж до добра. Виходячи з уявлень  про людську психологію, побудовану на ницих пристрастях, Макіавеллі пропонував при організації держави використовувати  античний досвід.

Виділяючи дві форми держави – монархію і республіку, вказуючи на велике значення монархії в перехідний період, Макіавеллі все ж надавав перевагу республіці. Кращою він вважав таку республіку, в якій до здійснення владних повноважень  одночасно покликані представники знаті і народу. В республіканській формі Макіавеллі вбачав можливість реалізації політичних свобод (у його розумінні – це міське самоуправління, яке давало владу міським патриціям). Захищаючи рівність як принцип побудови держави, мислитель розумів під  нею скасування всіх феодальних привілеїв, пом'якшення майнових протиріч, які  підривали суспільні устої. Тільки свобода і рівність можуть розвинути  здібності людей, викликати у  них повагу до спільного блага  й інші громадянські чесноти.

Мета, якої прагнув досягти Макіавеллі, була прогресивною, однак він не добирав  засобів, ігнорував мораль, в основу політики ставив цинізм. Така політика дістала назву макіавеллізму. Вона знайшла застосування в пізнішій суспільній практиці ідеологів абсолютизму  і викликала ненависть противників  феодалізму. Концепція Макіавеллі піддавалася  критиці тих кіл, які самі на практиці використовували його теорію – єзуїтів  в Італії та Франції, Фрідріха II в Німеччині, прихильників біронівщини в Росії. Вони прикривали свої наміри релігійними, моральними та ідеологічними аргументами. Реанімацією макіавеллізму в XX ст. був сталінізм, який, прикриваючись комуністичною ідеологією, вступав у таємні змови про перерозподіл світу, проголошував на словах рівність і свободу націй та народів, а насправді організовував геноцид проти них, возвеличував на словах інтелігенцію, а насправді систематично винищував її.

Співвідношення  між власне ученням Макіавеллі та макіавеллізмом досить складне. В соціальній дійсності макіавеллізм дістає грунт  для існування там, де вузька соціальна  база, на яку спирається влада, де політика суперечить загальнонародним інтересам. Засобом проти макіавеллізму  є участь у політичній діяльності представників народу, демократичність  і самої політики, і способу  добору політиків.

Відділивши  політику від релігії і моралі, Макіавеллі цим самим перевернув основи політичної свідомості. Середньовічний принцип «віри», фідеїзму він замінив  на принцип «згоди народу», консенсусу, який вважав засобом ліквідації феодальної анархії, обмеження папської влади, створення сильної національної держави. Мислитель розглядав державу  в динаміці: в ній взаємодіють  різні сили, які беруть участь у  політичному процесі – народні  маси, гранди, суверенний правитель. У  Спарті, в республіканському Римі Макіавеллі вбачав приклади стійкості  державних форм, які грунтуються  на «роз'єднанні» політичної влади, тобто  на дотриманні таких порядків, за яких народні збори є засобом обмеження  влади нобілітету й одночасно  конституційним «виходом» народу до правителя. Поєднання цих трьох  першооснов гарантує республіканський режим та дає змогу користуватися своєю власністю, не тривожитися за безпеку свою чи своїх близьких. Пізніше ці положення були розвинуті Локком та Монтеск'є у знаменитій теорії розподілу влади.

Як уже  зазначалося, ідеалом Макіавеллі була сильна суверенна державна влада, втілена  у «новому принципаті» – першій фазі становлення нового ладу. Особиста диктатура «нового государя»  у Макіавеллі ставиться вище від  законності, права. Сам правитель  ламає старі порядки, пориває  зі становим законодавством та феодальними  привілеями і керується у стосунках  з іншими членами суспільства  правилами поведінки «диких тварин». Водночас поряд із насильством, Макіавеллі виділяє в диктатурі творчий  бік. Щоб реалізувати цю творчість, правитель повинен мати надзвичайні  повноваження. Режим особистої влади  виступає тут не як засіб задоволення  честолюбних прагнень правителя, а  як спосіб розв'язання загальнонаціональних завдань. Сильна диктаторська влада  правителя мусить бути короткочасною  і не передаватися спадкове. Насильство повинно застосовуватися сувереном, як правило, одноразово. Жорстокість  правителя, добре розрахована і  вивірена, є благом; вона повинна  не руйнувати, а виправляти.

Аналізуючи  політичну діяльність Цезаря Борджія, П'єро Содоріні, Н. Макіавеллі прагнув  знайти новий тип політичного  діяча, визначити роль особистості  в політичній історії, виявити межі особистої влади, сформулювати закономірності політичного режиму, закласти основи політичного мистецтва, визначити  межі повноважень верховного суверена в нових умовах.

макіавеллі реформація політичний відродження

3. Політичні погляди Ж. Бодена, Т. Мора і Т. Кампанелла

Феодальна роздрібненість і міжконфесійна  релігійна ворожнеча гальмували становлення в Західній Європі сильних  централізованих держав. У боротьбі за формування такої держави у Франції в останній третині XVI ст. склалося вчення видатного політичного мислителя Жана Бодена (1530–1596). Погляди на державу, на шляхи й методи зміцнення централізованої монархічної влади він виклав головним чином у праці «Шість книг про республіку» (1576), назва якої не суперечить змістові, бо під «республікою» автор мав на увазі державу взагалі.

Ж. Боден визначає державу як управління спільним у множинності сімей, яке здійснюється суверенною державою на основі права. Осередком держави у нього виступає сім'я (домогосподарство). За своїм статусом глава сім'ї є прообразом і відображенням державної влади. Держава як організація виникає в результаті угоди, і вища її мета полягає не в забезпеченні зовнішнього благоденства людей, а в тому, щоб, гарантуючи мир у спільноті й захищаючи її від зовнішнього нападу, піклуватися про істинне щастя індивідів. Не повинно бути жодних причин для виступів проти держави, бо вона суверенна.

Розробка  теорії державного суверенітету є найвагомішим внеском Ж. Бодена у розвиток політичної думки. Суверенітет він розуміє як абсолютну, постійну й неподільну владу. Абсолютність суверенітету буде тоді, коли суверенна влада не знатиме ніяких обмежень для виявів своєї могутності. Постійність суверенітету буде тоді, коли суверенна влада існуватиме незмінно невизначено тривалий час. Неподільність суверенної влади проявляється в тому, що вона ні з ким не ділить своїх прерогатив, не може бути ніяких органів, які стояли б над або поряд з нею. Ж. Боден виокремлює такі п'ять основних ознак суверенітету: видання законів, обов'язкових для всіх; вирішення питань війни і миру; призначення посадових осіб; дія як суду в останній інстанції; помилування.

Проте Ж. Боден не вважає суверенітет державної  влади абсолютно необмеженим. Суверенітет  є абсолютним лише у сфері діяльності державної влади. Він не поширюється  на відносини, зумовлені божественними  і природними законами, приватною  власністю. А тому держава не повинна  втручатися у справи сім'ї, порушувати принцип віротерпимості, особливо збирати податки з підданих без їхньої згоди і всупереч волі власників. Правитель, який посягає на приватну власність, втручається в сім'ю, нехтує природними й божественними законами, є тираном і заслуговує на смерть.

Розглядаючи різні форми державного правління, Ж. Боден віддає перевагу суверенній, тобто абсолютній, монархії. На його думку, вона є найприроднішою з усіх форм. Подібно до того, як у Всесвіті над усім панує Бог, а на небі – Сонце, так і в людської спільноти має бути один правитель. Проте це зовсім не означає категоричного заперечення мислителем окремих елементів аристократичного й демократичного правління за умов монархізму. Аристократичні елементи можливі, зокрема, тоді, коли правитель призначає на посади лише знатних і багатих. Демократичні елементи з'являються в державному управлінні у разі відкриття монархом доступу до посад практично всім вільним і розумним індивідам. Найкращою, за Ж. Боденом, є така держава, в якій суверенітет належить монархові, а управління має аристократичний і демократичний характер. Таку державу він називає королівською монархією.

Таким чином, доводячи необхідність державного суверенітету, сильної монархічної влади, Ж. Боден водночас накреслював межі діяльності державної влади.

На відміну від Ж. Бодена, який захищав абсолютизм і приватну власність, представники так званого утопічного соціалізму Т. Мор і Т. Кампанелла обстоювали ідею соціальної рівності, головним ворогом якої вони вважали приватну власність. До проблематики держави мислителі-соціалісти звертались у пошуках відповіді на питання про те, якою має бути держава, щоб забезпечити рівність і справедливість, покінчити з тиранічними формами правління.

Родоначальником утопічного соціалізму як системи теоретичних уявлень  про справедливий суспільний устрій є видатний англійський мислитель  і політичний діяч Томас Мор (1478–1535). Свої погляди він виклав у праці «Утопія» (1516), в якій різко засудив тогочасні англійські соціальні і політичні порядки – злиденність мас, нерівність і несправедливість, злочинність тощо, головною причиною яких вважав приватну власність. На думку Т. Мора, суспільство є результатом змови багатих проти бідних, а держава виступає лише знаряддям багатих, яке вони використовують з метою пригнічення простого народу й захисту своїх матеріальних інтересів. Багаті підкоряють і знедолюють бідних як силою, хитрістю та обманом, так і з допомогою законів, які нав'язують народу від імені держави.

Існуючим  соціальним і політичним порядкам Т. Мор протиставляє ті порядки, які панують в уявній державі Утопія. Там немає приватної власності, а засоби виробництва та його результати є суспільним надбанням. Праця обов'язкова для всіх, робочий день триває лише 6 годин, населення забезпечується всім необхідним. Панування суспільної і відсутність приватної власності виключають злочини, пов'язані з жадібністю та егоїзмом людей, їхнім прагненням попри все збільшити власне багатство.

Утопія  є державно-організованим суспільством, її політичний устрій, який Т. Мор вважає ідеальним, грунтується на засадах свободи, рівності й демократизму. Всі основні посадові особи держави, у тому числі верховний правитель (принцепс), обираються народом, звітують перед ним і зобов'язані діяти в його інтересах. Правитель обирається пожиттєво, але може бути усунутий з посади у разі прагнення до тиранії. Решта посадових осіб і сенат, який складається зі старших за віком і досвідчених громадян, обираються щорічно. Найважливіші справи в Утопії вирішуються правителем з участю сенату і народних зборів. Як бачимо, симпатії Т. Мора на боці своєрідної змішаної форми державного правління, яка поєднує в собі монархічний, аристократичний і демократичний елементи.

В Італії ідеї утопічного соціалізму розвивав філософ, поет і політичний діяч Томмазо Кампанелла (1568–1639). У  своїй праці «Місто Сонця» (1602 р., надрукована в 1623 р.), наслідуючи Т. Мора, він стверджував, що причиною всіх суспільних бід є приватна власність. Ідеальним суспільним ладом, який відповідає інтересам простого народу, автор вважає такий, що заснований на суспільній власності. Подібний лад встановлено у місті Сонця. Там відсутня приватна власність, праця має обов'язковий характер, громадяни забезпечені всім необхідним. Причому, на відміну від Т. Мора, Т. Кампанелла вводить суспільну власність навіть на предмети особистого вжитку. У місті Сонця все детально регламентується, навіть особисте життя кожного громадянина.

Система публічної влади у місті Сонця  складається з трьох гілок: військової, наукової і відтворення населення (шляхом створення необхідних предметів  споживання і виховання громадян). Кожною з гілок влади керує  окремий правитель. Цих трьох  правителів називають відповідно Сила, Мудрість і Любов. Увінчує управлінську піраміду верховний правитель, якого  іменують Сонцем, або Метафізиком. Він  вирізняється вченістю, досвідом і  вмінням. Посаду верховного правителя  він обіймає не пожиттєво, а лише до того часу, доки серед громадян не з'явиться більш достойний. Тоді верховний правитель зобов'язаний сам відмовитися від влади  на користь достойнішого. Верховний  правитель міста Сонця та його найближчі помічники – Сила, Мудрість і Любов – не можуть бути усунуті  з посад з волі народу, решта  посадових осіб обираються громадянами.

Теоретично  започатковані представниками раннього утопічного соціалізму Т. Мором і Т. Кампанеллою колективістські принципи організації суспільного життя – заперечення приватної власності, суспільна організація виробництва й розподілу, обов'язковість праці, детальна регламентація суспільного та особистого життя, недооцінка прав і свобод індивіда – знайшли подальше теоретичне обґрунтування і в кінцевому підсумку були покладені в основу організації суспільного життя в країнах соціалізму.