Адвокатура в юридичному механізмі захисту прав людини

1. Адвокатура в юридичному механізмі захисту прав людини

 Зміст поняття "права людини"

У слов'янських мовах  словом "право" одночасно позначаються поняття, які відображають принаймні два різних соціальних явища: перше існує до виникнення держави в будь-якому людському суспільстві й тому має загальносоціальну природу, будучи загальносоціальним феноменом; друге — результат власне державної діяльності, прояв волевиявлення держави. Кожному з цих явищ відповідають поняття, які можна розрізнити за допомогою таких термінологічних словосполучень, як "загальносоціальне право" і "спеціально-соціальне право".

Загальносоціальне право — це певні можливості суб'єктів суспільного життя, що об'єктивно зумовлюються досягнутим рівнем розвитку суспільства і мають бути загальними та рівними для всіх однойменних суб'єктів.

Залежно від виду носіїв таких можливостей розрізняються права людини, сім'ї, народу, класу або іншої соціальної спільноти, права громадських об'єднань, трудових та інших колективів тощо.

Основні права  людини — це певні її можливості, необхідні для існування та розвитку в конкретно-історичних умовах. Вони об'єктивно визначаються досягнутим рівнем розвитку людства і мають бути загальними і рівними для всіх людей.

У міжнародно-правових документах і національному законодавстві, науковій та публіцистичній літературі досить часто вживається вислів "права і свободи людини". Проте відмінність між правами і свободами як соціальними явищами, а також між відповідними поняттями (якщо не вважати їх тотожними) дотепер не з'ясовано на загальнотеоретичному рівні. Тому терміни "права" і "свободи" на практиці використовують як синоніми. І якщо зміст поняття прав людини розкривається через філософську категорію "можливість", то така його інтерпретація, очевидно, охоплює й поняття свобод людини.

 

2. Юридичний механізм забезпечення прав людини

Основні права людини закріплені в широковизнаних міжнародно-правових актах. Створені й функціонують спеціальні міжнародні органи з контролю за їх дотриманням та захисту.

Поступове утвердження на міжнародному рівні ідеї про людину як вищу соціальну цінність, процес розвитку міжнародних стандартів з прав людини, підвищення ролі та значущості міжнародних механізмів у їх забезпеченні дають змогу зробити висновок про формування в сучасний період ще одного з прав людини — права на міжнародний захист. Але реальна можливість здійснення основних прав людини конкретною людиною забезпечується насамперед юридичними механізмами відповідної держави. Інакше кажучи, основними гарантами прав людини має бути національне законодавство держави, на території якої проживає особа. Про це, зокрема, свідчать і встановлені процедури міжнародного правозахисту: особа може реалізувати своє право на міжнародний захист лише в тому випадку, якщо вона вичерпала всі внутрішньодержавні засоби правового захисту (до речі, таким правом можуть скористатися громадяни лише тієї держави, яка визнала юрисдикцію від повідних міжнародних органів). Тому, як зазначалося вище, саме держава (відповідно до ч. З ст. 2 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права) зобов'язана забезпечити кожну людину, права якої порушено, ефективними засобами захисту.

Доцільно дати коротку  теоретичну характеристику загальної системи юридичного правозабезпечення, яка в тому чи іншому вигляді існує або може існувати в державі. Ця характеристика включає розкриття змісту таких понять, як юридичний механізм забезпечення, юридичні процедури реалізації, юридичні засоби охорони і захисту прав людини.

Юридичний механізм забезпечення прав людини — це

система ефективних юридичних  засобів реалізації, охорони і захисту прав людини. Він складається з:

• національного законодавства;
• юридичних засобів (процедур) реалізації прав людини;
• юридичних засобів охорони прав людини;
• юридичних засобів захисту прав людини. Розглянемо кожний з елементів юридичного механізму

забезпечення прав людини докладніше.

Національне законодавство є основою юридичного механізму забезпечення. Визначаючи зміст позитивних законів держави, будучи їх соціальним джерелом, права людини, щоб перетворитися з можливості на реальність, мають бути піднесені до рангу юридичних. Тому особливого значення набувають визнання і закріплення в національному законодавстві основних прав людини відповідно до міжнародно-правових актів. Хоч Україна і допускає нині безпосереднє застосування укладених і належним чином ратифікованих нею договорів нарівні з внутрішнім законодавством, домінуюче значення останнього полягає в тому, що воно передбачає і юридичні засоби реалізації, охорони та захисту прав людини. Саме тому національне законодавство є визначальним, головним елементом юридичного механізму забезпечення цих прав.

 

Розглянемо юридичні засоби (процедури) реалізації прав людини.

Будь-яке право людини здійснюється у певному порядку, певній послідовності. Порядок його реалізації визначається лише самою людиною. Але реалізація більшості прав, визнаних і зафіксованих у законодавстві, потребує встановлення відповідних процедур з боку держави, оскільки без них вона взагалі неможлива. За відсутності юридичної процедури приписи законів перетворюються на декларації, обіцянки, наміри.

Юридична процедура  реалізації прав людини — це встановлена в законі і спрямована на здобуття людиною певних особистих чи соціальних цінностей послідовність і узгодженість дій уповноважених суб'єктів, а також зміст, обсяг, форми, способи, методи та строки вчинення таких дій.

Основним критерієм  важливості юридичної процедури  для реалізації прав людини є тип (характер) юридичного обов'язку, яким забезпечується це право. Інакше кажучи, цим критерієм є активність або пасивність зобов'язаної особи. Встановлення юридичних процедур є необхідним тоді, коли реалізація певного права (наприклад, права на освіту) залежить від виконання позитивних зобов'язань інших суб'єктів (тобто від їх обов'язку вчинити активні дії). І навпаки, там, де реалізація права залежить лише від активної поведінки зацікавленої особи, від її волі і бажання (наприклад, у разі захисту права на честь і гідність), а інші суб'єкти зобов'язані лише не вчиняти певних дій, утримуватися від них (у розглянутому прикладі — не посягати на честь і гідність), у встановленні саме юридичної процедури потреби немає.

Є два основні види юридичних процедур реалізації права:

• процедури, пов'язані з правозастосуванням (реалізація права на громадянство, на соціальне забезпечення тощо);
• процедури, не пов'язані з правозастосуванням (наприклад, порядок укладання угод, що не потребують нотаріального посвідчення).

У межах кожного із зазначених видів процедур може існувати стільки їх різновидів, скільки існує прав, але такі процедури  відрізнятимуться  лише  конкретним   змістом. Якщо, встановлюючи перший вид юридичних процедур, законодавець повинен у кожному конкретному випадку точно і детально їх визначити (адже зобов'язаною стороною тут виступає державний орган), то, встановлюючи другий вид, законодавець має прагнути до створення такої процедури, яка б надавала можливість самій особі обирати найдоцільніший для неї у конкретній життєвій ситуації варіант використання свого права. Але, так чи інакше, юридична процедура — це оптимальний засіб реалізації прав людини, здатний забезпечити максимальне задоволення її потреб.

Наступним елементом  юридичного механізму забезпечення є юридичні засоби охорони прав людини.

Права людини потребують не лише гарантій їх належної реалізації, а таких засобів, які б могли захистити людину від можливих посягань на її права. Тому у правовій системі держави є різноманітні юридичні засоби охорони прав людини. До них належать усі юридичні засоби, що виконують превентивну, запобіжну функцію.

Зважаючи на різноманітність  правоохоронних засобів, їх можна поділити за певними критеріями на відповідні групи (види).

За онтологічним статусом у правовій системі юридичні засоби охорони прав людини розрізняються  за: 1) нормами права, які встановлюють:

• заборони (вказівки на неприпустимі, недозволені дії, що порушують права людини);
• завдання і компетенцію відповідних органів щодо охорони цих прав;
• конкретні заходи запобігання порушенням прав, заходи юридичної відповідальності, що застосовуються до правопорушника;
• певний процесуальний порядок здійснення превентивних державних заходів;

2) діяльністю компетентних органів із застосування зазначених юридичних норм, яка має на меті запобігти можливим порушенням прав (наприклад, таку діяльність може здійснювати Конституційний Суд України, оскільки до його компетенції входить розгляд справ про конституційність прийнятих, але не введених у дію законів);

3) правозастосовними актами, спрямованими на запобігання правопорушенням (окремі ухвали суду, подання, приписи прокурора тощо).

Залежно від найближчої мети правоохоронного впливу на суб'єкта розрізняються:

• засоби фізичного впливу, безпосередньо спрямовані на обмеження, недопущення, перешкоджання здійсненню вчинків, які можуть призвести до порушень прав людини (наприклад, безпідставне накладання арешту на майно);
• засоби психічного впливу, тобто такі, які цієї мети не ставлять (наприклад, правове виховання).

Серед різноманітних  правоохоронних засобів слід виділити особливу роль юридичної відповідальності. її застосування щодо правопорушника покликане утримати його від порушень прав людини у майбутньому {спеціальна превенція), а також застерегти (під загрозою державного примусу) інших суб'єктів, схильних до правопорушень, від вчинення протиправних дій (загальна превенція).

Нарешті, четвертим елементом  юридичного механізму забезпечення є юридичні засоби захисту прав людини.

У разі порушення прав або виникнення перешкод на шляху  їх здійснення кожна людина має право  на захист з боку держави. Для цього остання має створити систему відповідних юридичних засобів. Йдеться про засоби, за допомогою яких припиняються порушення прав людини, усуваються перешкоди в їх реалізації і відновлюються порушені права.

Є такі види юридичних  засобів правозахисту:

1) залежно від його суб'єктів:

• судові;
• парламентські;
• адміністративні;
• контрольно-наглядові;
• •адвокатські;

2) залежно від змісту захисту цими засобами:

• припинення порушень прав людини (призупинення небезпечних робіт, заборона експлуатації механізмів тощо);
• усунення перешкод;

3) у здійсненні прав:

• судове рішення про задоволення негаторного позову;
• визнання або підтвердження прав (наприклад, судове визнання права особи на житлову площу);
• поновлення порушених прав (наприклад, поновлення на роботі незаконно звільненої особи);

4) за галузевою належністю юридичними засобами за 
хисту:

• цивільно-правові;
• адміністративно-правові;
• цивільно-процесуальні;
• кримінально-процесуальні;
• господарсько-процесуальні;
• адміністративно-процесуальні.

Зазначені засоби правозахисту використовуються, як правило, у процедурно-процесуальній формі.

 

3. Адвокатура — неодмінний складовий елемент механізму забезпечення прав людини

Серед юридичних засобів  захисту прав людини чільне місце  належить адвокатурі. Свідченням цього  є те, що, як зазначалося, на VIII Конгресі ООН щодо запобігання злочинам 1 серпня 1990 р. було прийнято спеціальний документ — "Основні положення про роль адвокатів".

Забезпеченню належного  рівня захисту покликані сприяти приписи "Основних положень", які стосуються загальних обов'язків адвокатів. У них, зокрема, зазначено, що обов'язками адвокатів є: консультування клієнта про його права й обов'язки; надання допомоги клієнту законним способом і здійснення певних дій для захисту його інтересів; надання клієнту допомоги в судах, трибуналах, адміністративних органах.

Важливі приписи вміщено  в "Основних положеннях" щодо забезпечення доступності юридичної допомоги, яку повинні надавати адвокати, а саме: обов'язок державних органів гарантувати реальний і рівний доступ до адвокатури для всіх осіб, які проживають на її території, зокрема забезпечити фінансування юридичної допомоги незаможним людям.

Особлива увага приділяється проблемам забезпечення адвокатської допомоги у кримінальному провадженні. Зазначається, що держава зобов'язана гарантувати кожній людині право на адвокатську допомогу в разі її арешту, затримання або обвинувачення у кримінальному злочині, зокрема: забезпечити доступ до адвоката не пізніше 48 годин з моменту арешту або затримання; фінансувати послуги адвоката, якщо людина не має необхідних засобів для її оплати; створити умови для зустрічей адвоката з особою, яка затримана, заарештована або перебуває в тюрмі, без перешкод і цензури.

Цілу низку документів, які стосуються ролі адвокатури, прийнято в Європі. Відповідно до цих документів національне законодавство забезпечує належні умови для здійснення адвокатами своїх професійних обов'язків.

Як уже зазначалося, головна соціальна місія, фундаментальне призначення адвокатури — це захист прав людини. Така теза має бути основоположною у вирішенні проблеми досконалого функціонування цього надзвичайно важливого правозабезпечувального інституту.