Форма держави, її поняття, структура

Форма держави, її поняття, структура

Зміст

1. Форма державного устрою

2. Форма державного правління 

3. Форма державного (політичного) режиму.

Висновки

Використана література

                                                      Вступ 
 
Розглянута тема “Форми держави” дуже важлива для розуміння права, державно-правових явищ, підвищення рівня розвитку правової культури і правосвідомості, адже завдяки знанням в цій галузі стає зрозуміло,як будується держава, як формується система державного правління і яким методами здійснюється влада. 
Під формою розуміється структура змісту, спосіб організації держави. 
Форму можна розуміти як організацію змісту. Поняття організація означає з’ясування специфіки внутрішніх аспектів з точки зору принципів об’єднання взаємодіючих елементів цілого в системі, а також зовнішнього вираження цих принципів у діяльності як елементів системи, так і всієї системи в цілому. 
Форму держави можна розглядати у різних аспектах. 
З одного боку, під формою держави можна розуміти систему органів, „механізм” за допомогою якого здійснюється управління верствами. Державна влада виявляється в її органах, судах, армії, адміністраціях. 
З іншого боку, в самій формі проявляється зовнішня форма держави. Залежно від організації верховної влади розрізняють монархію і республіку. 
Зазвичай під формою держави розуміють її організацію, що проявляється у єдності форми державного правління (способи організації державної влади), політичного режиму (методи здійснення державної влади) і форми державного устрою (її устрій). Тобто іншими словами як і з чого створюється держава,як правильно організувати її діяльність, в яке русло направити роботу державних органів (форма державного правління); з яких частин скласти внутрішню структуру держави і як між ними побудувати відносини (форма державного устрою); як здійснювати владу в державі, якими методами, за допомогою чого забезпечувати права і свободи громадян, як якомога більше розширювати ці права (форма політичного режиму).

1. Форма державного устрою

Форма держави як сукупність найбільш значущих її характеристик  тісно пов’язана не тільки з публічною  владою, а й ще з однією істотною властивістю держави — територіальною організацією населення. 
Форма державного устрою являє собою внутрішню будову держави, її розподіл на складові — адміністративно-територіальні одиниці, автономні чи політичні утворення та їх співвідношення з центральною владою. 
Теорія держави і права виділяє кілька видів територіального (національно-державного й адміністративно-територіального) устрою держави. Основним є унітарний і федеративний державний устрій. 
Крім того, розрізняють також міждержавні об’єднання (союзи держав, у рамках яких існують державні і наддержавні органи, але держави, що поєднуються, зберігають свій суверенітет у повному обсязі). До них належать особиста і реальна унія, протекторат і асоційовані держави, конфедерація, співдружність, співтовариство. 
Унітарна форма державного устрою має місце в багатьох країнах (Англія, Франція, Італія, Угорщина, Монголія та ін.). Унітарна (від лат. unitas — єдність) держава відрізняється політичною єдністю, неподільністю. Окремі адміністративно-територіальні одиниці та області не мають власного законодавства, свого особливого судоустрою вищих органів державної влади. Кожна із складових єдиної держави має однакові права і представництво в органах держави. Парламент, глава держави, уряд поширюють свою владу на територію всієї країни. Їх компетенція не обмежується повноваженнями будь-яких місцевих органів. 
Всі адміністративно-територіальні одиниці мають однаковий юридичний статус, не володіють політичною самостійністю. В унітарній державі єдине громадянство. 
Для унітарної держави характерна єдина система законодавства. Найвищою за юридичною силою є Конституція — Основний Закон, норми якого застосовуються на всій території країни без будь-яких вилучень і обмежень. Місцеві органи влади зобов’язані застосовувати й усі інші нормативні акти, прийняті центральними органами влади. Їх власна нормотворча діяльність має суто підлеглий характер, поширюється на відповідну локальну територію. В унітарній державі діє єдина судова система. Судові органи, як і всі інші правоохоронні органи, являють собою ланки єдиної централізованої системи. 
Таким чином, форма державного устрою в унітарній державі характеризується централізацією. 
Розрізняють централізовані й децентралізовані унітарні держави. В централізованих унітарних державах не існує автономних утворень. В деяких унітарних державах використовується надання особливого правового статусу одній чи кільком адміністративно-територіальним одиницям, що утворює децентралізовану унітарну державу. Така унітарна держава характеризується наявністю адміністративної автономії для деяких структурних територіальних підрозділів. Зазначена форма державного устрою знаходить застосування там, де потрібне врахування специфічних інтересів територіальних одиниць (національних, етнічних, географічних, історичних та ін.). Права самоврядування в автономних утворень ширші, ніж у звичайних адміністративно-територіальних одиниць. Однак самостійність автономій допускається тільки в межах, установлених законом. Найяскравішим прикладом є Автономна Республіка Крим у складі унітарної держави Україна. 
Федеративна форма державного устрою є значно складнішою, ніж унітарна. Кожна федерація має унікальні, специфічні особливості. І все-таки можна при цьому виділити риси, що характеризують усі федеративні держави. Федерація — це форма державного устрою, яка характеризується наявністю у складі держави утворень, що мають певні ознаки державного суверенітету. На відміну від унітарної держави, федеративна держава заснована за принципом децентралізації. Але державні утворення, що входять до складу федеративної держави, не мають повного суверенітету, не відрізняються самостійністю і незалежністю з усіх питань внутрішнього і зовнішнього політичного життя. Ступінь їх суверенності може бути різним. Існує коло питань, що не можуть бути вирішені без участі центральної влади. Але в усякому разі суб’єкти федерації поряд з господарською і соціально-культурною самостійністю здобувають і певну політичну самостійність, і це відрізняє їх від адміністративно-територіальних утворень унітарної держави. 
У федерації існує два рівні державного апарату: федеральний (союзний) і республіканський (рівень штату, республіки, землі та ін.). На вищому рівні федеративний характер держави виявляється у створенні двопалатного союзного парламенту, одна з палат якого (верхня) відбиває інтереси суб’єктів федерації. Інша палата парламенту виражає інтереси всього населення федеративної держави, усіх її регіонів. 
Однією з формальних ознак федерації є подвійне громадянство. Кожен громадянин вважається громадянином федерації і громадянином відповідного державного утворення, і це закріплюється конституціями держав. 
У федеративній державі функціонує система законодавства, побудована за принципом централізації, єдності. Але суб’єкти федерації можуть створювати і свою систему законодавства. Як правило, їм надається право прийняття власної конституції, законів. Однак завжди при цьому встановлюється принцип субординації, ієрархії законів, відповідно до якого конституції суб’єктів федерації повинні відповідати союзній конституції і їй не суперечити, а республіканські закони не повинні суперечити федеральним законам. Суб’єкти федерації можуть мати власну судову систему. 
Одним із найскладніших питань федерації є питання про право націй на самовизначення і вихід зі складу федерації. Зрозуміло, вступ до федерації має бути добровільним. Але чи може на основі цього принципу здійснюватися вихід з її складу? Аналіз конституцій існуючих федерацій показує, що вихід зі складу федерації, як правило, не закріплюється в конституції. Винятком був колишній СРСР, у конституції якого республікам таке право було надано, однак воно було суто декларативним. Право виходу за суб’єктами федерацій не визнається в жодній з буржуазних конституцій, так само, як і право брати участь в міжнародних відносинах. 
Федерації поділяються на два види: національно-державні і адміністративно-територіальні. В основі національно-державної федерації лежать національні фактори, і тому вони мають місце в багатонаціональній державі. В основу адміністративно-територіальної федерації, як правило, покладені економічні, географічні, транспортні й інші територіальні фактори. Велику роль відіграють історичні традиції, мовні, культурні та інші.

2. Форма державного правління 

Форма державного правління - це спосіб організації державної влади, зумовлений принципами взаємовідносин вищих органів держави.Характер форми державного правління співвіднесений з конституційно-правовим статусом кожного з відповідних органів. Зовні форма правління зумовлена насамперед тією юридичною і фактичною роллю, яку відіграє в державному механізмі глава держави, а також порядком формування цього інституту. Однак по суті визначальними тут є взаємовідносини ор-ганів законодавчої і виконавчої влади.

Характер взаємовідносин вищих органів держави є визначальним і з точки зору теорії поділу влад. Ідея поділу влад у найбільш чіткому і послідовному викладі була запропонована вже згадуваним Ш. Монтеск'є. Він розрізняв три влади - законодавчу, виконавчу і судову. Кожна з них мала здійснюватися відповідними органами (органом). Усі три влади ви-значалися як рівнозначущі і взаємно зрівноважені. Ш. Монтеск'є розгля-дав поділ влад не як простий поділ функцій між різними державними ор-ганами, а як розмежування політичних сил, що здійснюється в ім'я політичних свобод. На його думку, зосередження всіх названих влад у ру-ках однієї особи чи групи осіб було б неприпустимим. Як альтернативу деспотизму і гарантію додержання прав і свобод особи розглядали поділ влад і всі наступні прихильники цієї ідеї.

Концепція Ш. Монтеск'є  справила великий вплив на розвиток кон-ституційної теорії і практики і, зокрема, знайшла пряме відображення в конституційних актах періоду французької революції XVIII ст. Одне з по-ложень Декларації прав людини і громадянина 1789 p. визначало, що «суспільство, в якому не забезпечене користування правами і не здійсне-ний поділ влад, не має конституції». Характерно, що Декларація у тій чи іншій формі була інкорпорована до змісту багатьох прийнятих за два століття конституцій Франції, включаючи і чинну.

Принцип поділу влад є підґрунтям Конституції США 1787 p., хоча прямо в її тексті він  і не згадується. Цей принцип знайшов пряме відобра-ження в структурі американської конституції. Так, перші три з семи статей її головного тексту присвячені організації і повноваженням органів законо-давчої, виконавчої і судової влад. Юридична форма закріплення принципу поділу влад тут має вигляд структурно-функціонального визначення кожно-го з вищих органів держави у нормах основного закону.

Саме така форма  закріплення поділу влад довгий час  була загаль-ноприйнятою в конституційному  праві зарубіжних країн, які реально  або номінальне сприйняли названий принцип. У багатьох новітніх конституціях, прийнятих на початку 90-х років XX ст., відповідний принцип до того ж прямо задекларований. Декларуючи на конституційному рівні поділ влад, правлячі кола застерігають необхідність відповідними засоба-ми створити умови для переходу до нових форм державно-політичного життя. З іншого боку, це означає проголошення відмови від раніше прий-нятих принципів організації влади і побудови державного механізму.

Що ж до сучасного  розуміння принципу поділу влад, то його зміст, по суті, має два тлумачення, які знаходять втілення в різних формах правління і водночас відбивають власне факт їхнього існування.

Перше тлумачення поділу влад передбачає формальну ізольованість  кожної з них, відсутність між  ними тісних функціональних відносин. Таке тлумачення поділу влад асоціюється з президентською республікою. Кла-сичним є варіант поділу влад за Конституцією США. Президентсько-рес-публіканська форма правління тут грунтується на жорсткому поділі влад, який, проте, реально означає лише загальне розмежування функціональної компетенції між сферами влади, а точніше - між трьома вищими органа-ми держави,

Особливістю практичної реалізації принципу поділу влад є  її зви-чайне доповнення у вигляді  так званої системи стримувань і противаг. Ще Ш. Монтеск'є писав, що розподілені влади повинні взаємно врівнова-жуватись. Пізніше ідея стримувань і противаг набула широкого визнан-ня в конституційній теорії багатьох країн. Ця ідея пов'язувалася з не-обхідністю не тільки запобігти надмірній концентрації влади, а й забез-печити стабільність і сталість у діяльності державних інститутів.

Сама ж система  стримувань і противаг, покладена  в основу ор-ганізації і функціонування вищих органів держави, втілена  в багатьох по-ложеннях Конституції США. Зокрема, остання визначає різні способи формування органів усіх трьох влад: конгрес обирається виборчим корпу-сом, президент - непрямими виборами, колегією вибірників, які, в свою чергу, обираються народом, верховний суд формується спільно президен-том і верхньою палатою конгресу - сенатом. Ідея стримувань і противаг у її конституційному оформленні пов'язується також з різними строками повноважень вищих органів. Усе це покликане забезпечити самостійність відповідних сфер влади.

Найголовнішим є те, що в межах системи стримувань і противаг, відповідно до конституційних норм, створено структуру взаємодій і взаємообмежень вищих органів держави, а звідси - трьох поділених влад. Так, у США конгрес може притягати президента до відповідаль-ності, використовуючи процедуру імпічменту, а сенат - відхиляти кан-дидатури на зайняття урядових або ряду інших федеральних посад, запропоновані президентом. У свою чергу, президент може перешкодити введенню в дію прийнятого конгресом закону, застосувавши вето. Члени верховного суду призначаються президентом з «поради і згоди» сенату, тобто спільно законодавчою і виконавчою владою. З іншого боку, верхов-ний суд здійснює функцію конституційного контролю законодавчої діяль-ності конгресу і правотворчості президента.

Принцип поділу влад є своєрідним постулатом. У зарубіжній кон-ституційній теорії і практиці до нього звертаються майже кожного разу, коли виникають різні кризові ситуації у сфері державно-політичних відносин владарювання. Все це свідчить про значущість і життєвість цьо-го принципу. Нерідко принципу поділу влад надають суто політичного значення і не фокусують увагу на його юридичному змісті. Такий підхід грунтується на визнанні того, що навіть за умови наявності у державних інститутів різних повноважень і функцій їхні дії спрямовані на досягнен-ня спільної мети. Тим самим принцип поділу влад, по суті, замінюється принципом розподілу державних функцій.

Еволюція ідеї поділу влад супроводжується зміною відповідної прак-тики. Однією з  таких змін є тяжіння до розширення функцій виконавчої влади. Таке явище має місце за будь-якої форми правління. Воно є об'єктивним за своїм характером, хоча його і не слід абсолютизувати.

Ніде практична  реалізація відповідних теоретичних  концепцій не призвела до абсолютного  поділу влад. Навіть у президентських рес-публіках окремі законодавчі та виконавчі функції розподіляються між різними за формальним призначенням державними органами. До деякої міри це стосується і судових функцій (окремі судові повноваження парла-ментів, адміністративна юстиція тощо).

Згідно з іншим  тлумаченням відповідного принципу, незважаючи на їх формальний поділ, влади  повинні тісно співпрацювати  і взаємодіяти. Подібне тлумачення поділу влад найбільшою мірою відповідає природі пар-ламентарних форм правління. У країнах з такими формами правління принцип поділу влад нерідко зазнає суттєвих коректив або навіть взагалі заперечується. Багато теоретиків, виходячи з особливостей організації та діяльності державного механізму, не бачить тут необхідності в чіткому поділі влад. Вони посилаються при цьому на нібито властиве парламентар-ним за формою правління країнам явище - часткову збіжність, або част-ковий розподіл функцій органів законодавчої і виконавчої влади, що інко-ли призводить до «змішування влад». Подекуди в межах цих і подібних концепцій поділ влад визначається тільки як незалежність суду.

Широкого визнання в країнах з парламентарними  формами правління набули концепції  дифузії, дисперсії влади. Їхні автори фактично заперечують жорсткий поділ  влад. На їхню думку, владні повноваження здійснюють-ся різними державними органами та посадовими особами. Між цими органа-ми далеко не завжди можна провести чітку грань за інституціональним і функціональним принципом, що не виключає ієрархії між ними. Як вважа-ють ці автори, чим більше органів здійснюють владні повноваження, тим меншою є ймовірність монополізації влади, тим менше можливостей для свавільного і деспотичного правління, яке обмежує свободу особи.

Поняття поділу влад відоме і конституційній теорії країн з так зва-ною змішаною республіканською формою правління, зокрема Франції. Французькі конституціоналісти нерідко висловлюються на користь жор-сткого поділу влад. Проте, намагаючись пристосувати цей принцип до існуючих державно-політичних реалій, деякі з них пропонують уточнити поняття законодавчої і виконавчої влади. Вони вважають, що термін «ви-конавча влада» є вузьким і в цілому невдалим. Функції уряду не зводять-ся тільки до виконання законів. Урядова, або управлінська, функція, на їхню думку, вбирає в себе законодавчу функцію, а це призводить до того, що остання більше не ототожнюється з діяльністю парламенту.

Дещо інший  підхід запропонував відомий французький  учений Моріс Дюверже. Він вважав, що різниця між законодавчою і  виконавчою владою не має значення, адже лідер партії парламентської більшості во-лодіє тією й іншою, оскільки керує урядом і контролює цю більшість. То-му, писав М. Дюверже, говорити, що обидві ці влади розмежовані - фікція, а справжній поділ влади має місце між урядом і опозицією.

Подібні теоретичні концепції певною мірою пов'язані із змістом Кон-ституції Франції 1958 p., яка грунтується на одному з варіантів поділу влад. Цей варіант сполучає елементи жорсткого поділу з класичними інститутами парламентаризму. Так, ст. 23 закріпила принцип несумісності функцій чле-на уряду з депутатським мандатом, що властиве президентським рес-публікам. Водночас у ст. ст. 20, 49 і 50 зафіксований принцип політичної відповідальності уряду, який характеризує парламентарні форми правління.

Сама ж форма  державного правління має кілька сучасних різно-видів. Кожен з них в умовах конкретної країни має свої особливості, що не заважає визначенню загальних характеристик.

Однією з сучасних форм державного правління в розвинутих країнах є президентська республіка. Класичною президентською республікою вва-жаються США. Президентсько-республіканська форма правління прийнята в цілому ряді країн Латинської Америки, а також у деяких інших за-рубіжних країнах.

Головними ознаками президентської республіки є: 1) дотримання формальних вимог жорсткого поділу влад і запровадження збалансованої системи стримувань і противаг; 2) обрання президента на загальних вибо-рах; 3) поєднання повноважень глави держави і глави уряду в особі прези-дента; 4) формування уряду президентом лише за обмеженою участю парла-менту; 5) відсутність політичної відповідальності уряду перед парламентом;

6) відсутність  права глави держави на розпуск  парламенту; 7) відсутність інституту  контрасигнування, тобто скріплення  актів президента підписами міністрів,  які б і несли за них відповідальність.

Характеризуючи  президентську республіку, слід зазначити, що її кла-сичному варіанту притаманна наявність двох центрів влади - президента і парламенту. У США це найбільш наочно виявляється у періоди  так званого розділеного правління, коли президент і парламентська більшість репрезен-тують різні партійно-політичні сили. Одним з наслідків практичної ре-алізації принципу поділу влад у класичній президентській республіці є і те, що виконавча влада має порівняно невеликі можливості для втручання у сферу компетенції законодавчої влади, а остання зберігає певні засоби конт-ролю за діяльністю першої. При цьому обидві влади залишаються незалеж-ними одна від одної, що, будучи поєднаним із взаємними стримуваннями і противагами, забезпечує демократичне управління державними справами.