Форма держави, її поняття, структура

Певні відмінності  характеризують президентсько-республіканську  форму державного правління, що існує  в країнах Латинської Америки. Тут, за умови формального проголошення жорсткого поділу влад, вирішальну роль у державному механізмі відіграють органи виконавчої влади, а саме президент. Останній наділений такими повноваженнями, які дозволяють йому активно втручатись у сферу законодавчої і впливати на функціонуван-ня судової влади. До того ж свої повноваження президент здійснює нерідко в умовах, коли відсутні розвинута партійна система і відповідні політичні засоби контролю за діяльністю державного механізму. Характерно, що прийнята в латиноамериканських країнах форма державного правління іноді визначається як «суперпрезидентська» республіка.

Запроваджений у названих країнах варіант президентської рес-публіки за деякими ознаками навіть формально відрізняється  від свого класичного прототипу, яким є президентська республіка в США. На відміну від США, де президент  обирається непрямими виборами, тут відповідні вибори мають, як правило, прямий характер. Конституції ба-гатьох держав Латинської Америки не припускають переобрання прези-дента на наступний строк, хоч у практиці відповідних країн таке обме-ження далеко не завжди має реальне значення. Нарешті, у деяких з них відсутня посада віце-президента, що, без сумніву, сприяє посиленню осо-бистої влади самого фактичного глави виконавчої влади.

Різновидами сучасних форм державного правління є парламентарніреспубліка і монархія. Головна відмінність між ними полягає у тому, що в монархіях глава держави визначається в порядку престолонаслідування, в республіках - шляхом виборів.

Парламентарні форми правління  досить поширені в розвинутих країнах. Їхніми ознаками є: 1) здійснення повноважень  глави держави (пре-зидента, монарха) і глави уряду різними особами; 2) обмеженість владних повноважень глави держави і водночас віднесеність реальної компетенції у сфері виконавчої влади до уряду та його глави; 3) формування уряду парла-ментом за участю глави держави, яка в багатьох випадках є майже номіналь-ною; 4) формальна політична відповідальність уряду (колективна та індивіду-альна) перед парламентом; 5) право глави держави розпустити парламент, яке, як правило, ефективно контролює уряд; 6) контрасигнування актів гла-ви держави главою уряду та (або) відповідним міністром. Ознакою парламен-тарно-республіканської форми є також те, що глава держави - президент - обирається не на загальних виборах, а парламентом або спеціальною ко-легією, яка в основному складається з депутатів того ж парламенту.

Фактичним центром здійснення державної влади в парламентарних за формами правління країнах  завжди виступає не представницький  орган, а уряд. Усі важелі реальної влади знаходяться тут у керівників політичних партій, яким належить більшість місць у парламенті. Сам же парламент ви-ступає в ролі своєрідного механізму, за допомогою якого політика правля-чої партії або партій офіційно оформляється. Суто партійний характер має тут звичайно і уряд, глава якого очолює партію парламентської більшості або, у випадках утворення коаліційного уряду, є лідером чи входить до складу керівництва однієї з партій правлячої коаліції.

Тому не дивно, що в зарубіжній політологічній літературі парламен-тарні  форми правління нерідко визначаються як «правління партій». У будь-якому випадку ефективне функціонування державного механізму за умови сприйняття парламентарних форм правління здійснюється лише тоді, коли суспільство має досить високий рівень політичної організації і, зокрема, ха-рактеризується наявністю розвинутої партійно-політичної структури.

Історично першою парламентарною формою правління була парламен-тарна монархія. Парламентарна  республіка є, по суті, її пізнішим варіантом. Сама ж парламентарно-монархічна форма  сформувалася шляхом еволюції феодальної монархії, яка відбувалася протягом кількох століть під впливом загальних соціально-економічних і політичних факторів. У процесі цієї еволюції абсолютна монархія поступилася місцем конституційній монархії та її різновидам - послідовно дуалістичній і парламентарній.

Парламентарно-монархічна форма правління зафіксована в консти-туціях, прийнятих у багатьох розвинутих країнах, серед яких насамперед слід назвати Бельгію, Великобританію, Данію, Іспанію, Люксембург, Нідерланди, Норвегію, Швецію та Японію. Наявність у більшості з цих країн такої форми державного правління пояснюється еволюційним харак-тером суспільно-політичного розвитку, гнучкістю відповідних державних інститутів. Не останню роль у збереженні тут монархічної форми відіграє й те, що сам монарх сприймається не тільки як державний інститут, а й як символ єдності народу.

Своєрідністю  відзначається парламентарно-монархічна форма правління, прийнята в ряді країн - колишніх колоніальних володіннях Великобританії. Ці країни за традицією  іноді називають домініонами. Се-ред  них насамперед слід назвати Австралію, Канаду і Нову Зеландію. В останні десятиліття внаслідок проведених конституційних реформ кількість домініонів серед країн, що розвиваються, помітно зменшилася.

Домініони не тільки сприйняли головні засади британської  консти-туційної моделі, а й зберегли певні, що існували ще за колоніальних часів, державно-правові зв'язки з колишньою метрополією. Зокрема, всі вони вважаються парламентарними монархіями, але власних монархів не мають. Британський монарх є номінальним главою держави, а його функції в кожному з домініонів здійснює генерал-губернатор. Генерал-гу-бернатор формально призначається британським монархом за поданням уряду домініону, хоча такий порядок узвичаївся не відразу. Наприклад, у Канаді лише в другій половині 20-х років XX ст. відповідні призначен-ня стали робити за попередньою згодою місцевого уряду, а з 50-х років - тільки за поданням останнього. Вирішальну роль у процедурі призначен-ня генерал-губернатора відіграє прем'єр-міністр, який фактично і визна-чає її результати. Строк повноважень генерал-губернаторів - 5-6 років.

Порівняно менш поширеною є парламентарно-республіканська  форма державного правління. На європейському  континенті до неї без будь-яких за-стережень можна віднести Албанію, Грецію, Естонію, Італію, Латвію, Словач-чину, Угорщину, Чехію, ФРН та Югославію, хоч і названі країни мають помітні відмінності. Майже винятком є форма парламентарної республіки для конституційної практики країн, що розвиваються (наприклад Індія).

Що ж до порядку  заміщення посади президента в парламентарних республіках, то він також має відмінності. У Греції, Ізраїлі, Латвії, Мальті, Словаччині, Туреччині, Угорщині, Чехії та Югославії президентів обирають самі парламенти. В Естонії президента обирає парламент, а в разі його не-вдачі - колегія вибірників. До складу цієї колегії входять депутати парла-менту і представники рад місцевого самоврядування. Кожна рада місцевого самоврядування (представницький орган) обирає до колегії вибірників не менше одного представника. Для виборів президентів у парламентарних республіках звичайно потрібна кваліфікована більшість у першому турі й абсо-лютна або навіть проста більшість в усіх наступних турах голосування.

У Німечинні президента обирає спеціальна колегія (федеральні збори), до складу якої входять у рівній кількості члени нижньої палати парла-менту і делегати, обрані законодавчими органами суб'єктів федерації - земель. В Індії до складу колегії, що обирає президента, входять виборні члени обох палат парламенту і виборні члени законодавчих органів штатів. В Італії президент обирається на спільному засіданні членів пар-ламенту. У виборах також беруть участь по три делегати від кожної з об-ластей, які, в свою чергу, обираються обласними радами. Від однієї з об-ластей обирається один делегат. Існують і інші варіанти заміщення політичної посади президента в парламентарних республіках, але у будь-якому випадку відповідні вибори проводяться за участю парламенту.

Значними особливостями  характеризується республіканська  форма правління, прийнята в Швейцарії. Нерідко цю країну ідентифікують як парламентарну республіку. Але це не точно. Відповідну форму можна ви-значити як директоріальну республіку.

На рівні федерації  органом виконавчої влади в Швейцарії  є союзна рада (уряд), яка обирається строком на чотири роки на об'єднаному засіданні палат парламенту. Кожний з членів союзної ради очолює окремий департамент (міністерство). Зі складу союзної ради парламент щорічно оби-рає президента союзу і віце-президента. Останні на цих посадах здійснюють окремі представницькі й почесні функції, зокрема, президент веде засідан-ня союзної ради. Водночас президент і віце-президент виконують функції керівників окремих департаментів, включених до структури уряду.

За Конституцією Швейцарії встановлена несумісність депутатського мандата і членства у складі союзної ради, хоч усі без винятку члени ради мо-жуть брати участь у парламентських дебатах без права вирішального голосу.

Члени союзної  ради (міністри) не йдуть у відставку  у випадках, ко-ли їхні пропозиції не знаходять підтримки в депутатів  представницького органу. Більше того, швейцарська конституція не знає інституту політич-ної відповідальності уряду перед парламентом, хоча союзна рада повинна звітувати на кожній сесії представницького органу. Уряд функціонує про-тягом усього періоду парламентських повноважень. Такий консенсус між законодавчою і виконавчою владою зумовлений тим, що до складу союз-ної ради звичайно обираються представники всіх основних політичних партій. Характерно, що ні союзна рада, ні президент не мають права ве-то на рішення парламенту. Не наділені вони і правом його розпуску.

У цілому прийнята в Швейцарії форма державного правління є унікальною. Її особливості  пов'язані з відмінним від інших  розвинутих країн балансом між законодавчою і виконавчою владою. Юридичні перед-умови  існування цієї форми правління доповнюються широким спектром політичних передумов. До останніх у першу чергу належать глибокі демо-кратичні традиції у сфері державно-політичного життя країни, зумовлені загальними економічними і соціальними факторами її розвитку. За слова-ми відомого державознавця XIX ст. А. Есмена, незважаючи на захоплен-ня, яке швейцарська система державного управління викликає у багатьох, вона не придатна для пересадження на інший грунт. На сьогодні форма директоріальної республіки залишається однією з головних індивідуаль-них ознак державного ладу саме Швейцарії.

Однією з сучасних форм державного правління в розвинутих країнах є так звана змішана  республіканська форма, або, враховуючи різноманітність конкретних форм, змішані республіканські форми правління, які нерідко на-зивають парламентарно-президентськими (президентсько-парламентарними) або, що не зовсім вдало, напівпрезидентськими республіками.

Типовою ознакою  змішаних форм правління є сполучення рис пре-зидентської і парламентарної республік. Як і в президентській республіці, тут главу держави обирають на загальних виборах. Іноді він наділений значними повноваженнями у сфері виконавчої влади або навіть очолює її. З іншого боку, як і в парламентарній республіці, суб'єктами виконавчої влади є прем'єр-міністр і уряд в цілому, які несуть відповідальність пе-ред представницьким органом. У наші дні змішані республіканські фор-ми правління є досить поширеними: тільки в Європі їх мають Австрія, Болгарія, Ірландія, Ісландія, Македонія, Польща, Румунія, Словенія, Фінляндія, Франція і Хорватія. До змішаної форми тяжіє і більшість країн, що утворилися на терені колишнього СРСР.

Сутність тієї чи іншої змішаної форми правління  визначається не арифметичними підрахунками якостей, що відрізняють її від інших  су-часних форм. Найважливішим є співвідношення конституційних і реаль-них повноважень у сфері виконавчої влади, якими володіють президент і прем'єр-міністр. За таким критерієм окремі країни зі змішаною рес-публіканською формою правління мало чим відрізняються від парламен-тарних (Австрія, Ісландія, Словенія) чи президентських (Польща, Ру-мунія, Франція) республік.

Конституції більшості  відповідних держав припускають  можливість своєрідного дрейфу форми  правління в межах зміни співвідношення повно-важень між президентом і прем'єр-міністром. Це пов'язано з невизначеністю і надмірною узагальненістю окремих конституційних положень щодо вико-навчої влади. Подібна якість основних законів не може сприйматися одно-значно. Як результат, статус президента і прем'єр-міністра може змінювати-ся залежно від суспільно-політичних обставин, що склалися на даний мо-мент, і навіть від авторитету політиків, які займають відповідні посади.

Розглянуті форми  державного правління не є характерними для пе-реважної більшості країн, що розвиваються. Пояснення полягає  в тому, що форма правління, як і  будь-яка інша загальна ознака державного ла-ду, має відповідати реаліям  суспільно-політичного життя кожної кон-кретної країни, потребам її розвитку, традиціям тощо.

На сьогодні в країнах, що розвиваються, існують  як монархічні, так і республіканські  форми правління, хоча домінують  останні. Найбільш поширеною в молодих  незалежних країнах є форма так  званої монократичної республіки. Президентська посада тут заміщується (за не-численними винятками) шляхом загальних виборів. При цьому президент звичайно сам призначає віце-президента. Як правило, президент концен-трує в своїх руках усю виконавчу владу, а уряд вважається допоміжним органом. У ряді країн запроваджено посаду адміністративного прем'єр-міністра, який виступає в ролі не глави уряду, а помічника президента. Адміністративний прем'єр-міністр здійснює функції з координації діяль-ності міністерств і діє лише в межах повноважень, делегованих йому пре-зидентом. У більшості країн, що розвиваються, уряд формується прези-дентом і несе перед ним відповідальність. У переважній більшості країн президент має право розпуску представницького органу.

Монократична  республіка практично повністю відкидає принцип поділу влад. Тут відсутні функціональний розподіл між вищими органами держави та більш-менш збалансована система стримувань і противаг. Вод-ночас для монократичної республіки характерною є також відмова від ба-гатьох засад парламентаризму, зокрема від участі парламенту у формуванні уряду та від інституту відповідальності уряду перед представницьким орга-ном. Президент концентрує в своїх руках усі основні владні повноваження. Його конституційний статус посилюється тим, що він, як правило, очолює правлячу партію, яка е єдиною в країні. В умовах юридичне або фактично встановленого однопартійного режиму відбувається зрощення партійного апарату з державним механізмом. Це також відбивається на позиціях пре-зидента і може сприйматись як характерна ознака значної частини моно-кратичних республік.