Основи конституційно-правового статусу особи в Україні

 

Правовий захист. Особливості  правового захисту людини в Україні, відносно її правового стану 

 

Основні права людини закріплені у міжнародно-правових актах, що дістали  широке визнання. Утворені і функціонують спеціальні міжнародні органи, які  здійснюють захист цих прав та контроль за їх дотриманням.

 

Поступове утвердження на міжнародному рівні ідеї про людину як найвищу соціальну цінність, процес розвитку міжнародних стандартів з  прав людини, підвищення ролі та значущості міжнародних механзмів у їх забезпеченні дають можливість зробити висновок про формування в сучасний період ще одного права людини - права на міжнародний захист.

 

Однак реальна можливість здійснення та захисту основних прав людини конкретною особою забезпечується насамперед юридичними механізмами  тієї або іншої держави. Іншими словами, основними гарантами прав людини є національне законодавство  і сама держава, на території якої проживає дана особа. Про це, зокрема  свідчать і встановлені процедури  міжнародного правозахисту: особа може реалізувати своє право на міжнародний захист лише в тому разі, якщо вона вичерпала всі внутрідержавні засоби правового захисту (до речі, слід вказати й на те, що скористатися таким правом можуть громадяни не кожної держави, а лише такої, яка визнала юрисдикцію відповідних міжнародних органів). Тому саме держава (відповідно до ст. 2. Міжнародного пакту про громадянські і політичні права) зобов'язана забезпечити кожну людину, якщо її права порушені, ефективними засобами правового захисту.

 

Звідси й випливає необхідність вдатися до короткої характеристики системи правового захисту людини, який утому чи іншому вигляді повинен  існувати у будь-якій сучасній державі.

 

В Конституції України  закріплений увесь комплекс основних прав людини, кожне з яких має  бути забезпечене відповідним юридичним  механізмом.

 

Що ж являє собою  такий механізм, з яких елементів  він складається? Правовий механізм забезпечення прав людини - це система  ефективних юридичних зсобів реалізації, охорони і захисту прав людини. Він складається з наведених нижче елементів.

 

Національне законодавство,  що є основою усього юридичного механізму  забезпечення прав людини. Визначаючи зміст позитивних законів, будучи їх соціальним джерелом, права людини, щоб перетворитись з можливості в реальність, повинні бути опосередковані ними, піднесені до рангу юридичних. Тому особливого значення набуває визнання і закріплення в національному  законодавстві основних прав людини відповідно до міжнародно-правових актів. Хоч правова система України  і допускає безпосередню дію укладених  і належним чином ратифікованих  нею договорів поряд і нарівні  з внутрідержавним законодавством, відповідно до Закону України "Про  дію міжнародних договорів на території України" від 10 грудня 1991 року, важливість останнього полягає  також і в тому, воно передбачає й всі інші юридичні засоби реалізації, охорони і захисту прав людини. Тому національне законодавство  є визначальним, головним елементом  юридичного механізму забезпечення прав людини.

 

Кожне право людини здійснюється у певному порядку, певній послідовності. Порядок реалізації деяких з них  визначається тільки самою людиною. Але значна більшість прав, визнаних і зафіксованих у законодавстві, потребує встановлення відповідних  процедур з боку держави, тому що без  їх допомоги взагалі не може бути реалізована. В таких випадках відсутність  належної юридичної процедури передворює приписи законів про права людини на формальні, декларативні положення.

 

Юридична процедура реалізації прав людини - це встановлена в законі і спрямована на здобуття людиною  певних особистісних і соціальних цінностей  послідовність і узгодженість дій  уповноваженого і зобов'язального  суб'єктів, а також обсяг, зміст, форми, способи, методи та строки їх вчинення.

 

Слід зазначити, що головним критерієм необхідності юридичної  процедури для реалізації прав людини є тип юридичного обов'язку, яким забезпечується це право. Інакше кажучи, таким критерієм виступає активність або пасивність дій зобов'язальної особи (тобто активний чи пасивний юридичний  обов'язок). Отже, встановлення юридичних  процедур потрібно там, де реалізація того чи іншого права (наприклад, права  на освіту) залежить від виконання  позитивних зобов'язань - обов'язку вчиняти  активні дії - іншими суб'єктами.І навпаки, там, де реалізація права залежить від власної активної поведінки особи, її волі і бажання (наприклад, права на честь, гідність та ділову репутацію), а інші суб'єкти зобов'язані лише не вчинювати певних дій, утриматись від них (в наведеномі прикладі - не посягати на честь гідність та ділову репутацію особи), у встановленні саме юридичної процедури нема потреби.

 

Існують, як відомо, два основні  види юридичних процедур реалізації прав: процедури пов'язані з правозастосуванням (наприклад, порядок реалізації права  на громадянство, соціальний захист), і  процедури, не пов'язані з ними (наприклад, порядок укладання угод які не потребують нотаріального посвідчення). Проте слід зауважити, що в межах  кожного з зазначених видів процедур може існувати стільки їх різновидів, скільки існує прав. Вони відрізнятимуться один від одного лише конкретноим змістом, Якщо при встановленні першого виду юридичних процедур законодавець повинен в кожному конкретному випадку точно і детально їх визначити (зокрема тому, що зобов'язальною стороною тут виступає відповідний орган держави), то при встановленні другого він має прагнути до створення такої процедури, яка надавала б особі можливість обирати найбільш доцільний для неї у даній життєвій ситуації варіант використання свого права. Але так чи інакше юридична процедура повинна являти собою оптимальний засіб реалізації прав людини, здатний забезпечити максимальне задоволення її потреб.

 

Права людини потребують не лише гарантій їх належної реалізації, а й таких засобів, які могли  б "відгородити" людину від можливих посягань на них. Тому в правовій системі  кожної держави існують різноманітні засоби охорони прав людини. До них  належать всі юридичні засоби, що виконують  привентивну функцію, спрямовані на запобігання порушення прав людини.

 

За наявності різноманітних  правоохороних засобів їх можна за певними критеріями поділити на відповідні групи, види.

 

За місцем існування у  правовій системі юридичні засоби охорони  прав людини поділяються на такі види. По-перше, це норми права, які встановлюють: 1) заборони (вказівки про недопустимість певної поведінки, що порушує права  людини); 2) завдання і компетенцію  відповідних органів по охороні  прав людини; 3) конкретні заходи запобігання  порушення прав людини; 4) заходи юридичної  відповідальності; 5) певний процесуальний  порядок застосування запобіжних заходів.

 

По-друге, компетентних органів  по застосуванню зазначених вище юридичних  норм, яка має на меті запобігання  можливим порушенням прав людини. Наприклад, таку діяльність в Україні здійснює Конституційний Суд України, оскільки в його повноваження входить розгляд  справ про конституційність прийнятих, але не введених в дію законів (п. 1 ст. 14 Закону України "Про Конституційний Суд України"). Така його діяльність є заходом привентивного впливу і спрямована на запобігання неконституційності законів, в тому числі й тих, що безпосередньо торкаються прав людини. По-третє, це правозастосовчі акти, які приймаються для для запобігання правопорушенням (наприклад, окремі ухвали суду, подання, приписи прокурора).

 

Залежно від найближчої мети правоохоронного впливу на суб'єкта розрізняють: 1) засоби фізичного впливу, безпосередньо спрямовані на обмеження, недопущення, перешкодження здійснення таких вчинків, які можуть призвести до порушення прав людини; 2) засоби психічного впливу, тобто такі, що такої безпосередньої мети не переслідують (наприклад, правове виховання).

 

В разі порушення прав або  виникнення перешкод на шляху до їх здійснення кожна людина має право  на захист з боку держави і суспільства, З цією метою існує система  відповідних юридичних засобів. Йдеться про засоби, за допомогою  яких припиняються порушення прав людини, усуваються перепони для їх реалізації, відновлюються порушені права.

 

Існують різні юридичні засоби захисту. За формами захисту це судові, парламентскі, адміністративні, контрольно-наглядові, адвокатські засоби. Залежно від заходів захисту слід розрізняти засоби: 1) припинення порушень прав людини (заборона експлуатації механізмів, припиненя робіт тощо); 2) усунення перепон для їх здійснення (наприклад, судове рішення про задоволення негаторського позову); 3) визначення або підтвердження права; 4) відновлення порушених прав. За галузевою належністю можна виділити цивільно-правові, адміністративно-правові, сімейно-правові, цивільно- і кримінально-процесуальні та інші юридичні засоби захисту прав людини. Слід підкреслити, що вказані засоби використовуються, як правило, у процедурно-процесуальній формі.

 

Теоретичний аналіз правового  захисту людини дозволить, на думку  автора, більш чітко передбачити  у законодавстві механізми їх реалізації. Адже визнання і закріплення  в законах кожного права людини (або групи однойменних прав) повинно  одночасно супроводжуватись встановленням  усіх елементів юридичного механізму  їх забезпечення: юридичних процедур реалізації, юридичних засобів охорони  і захисту.

 

Однією з характерних  особливостей розвитку співробітництва  держав в області прав людини на сучасному етапі є створення  системи міжнародного контролю за втіленям у життя взятих ними на себе юридичних зобов'язань. Його заснування і функціонування як на універсальному, так і на регіональному рівні є одним з найбільших досягнень в міжнародному регулюванні прав людини в другій половині XX століття.

 

Роль контрольних органів  в сучасних умовах постійно зростає. Все більше уваги приділяється їх функціям і повноваженням в діяльності ООН і в різноманітних універсальних  і регіональних угодах. Як відомо, в  міжнородних відносинах немає наддержавної влади, яка б могла контролювати здійснення принципів і норм міжнародного права, в необхідних випадках застосовуючи санкції за порушення звзятих на себе зобов'язань. Тому держави і передбачили створення міжнародного контрольного механізму, який виник в результаті міжнародної правотворчості, ускладнення міждержавних зв'язків, появи глобальних проблем, що визначають долю всього людства.

 

Мета контрольного механізму  полягає не в примушенні чи застосуванні санкцій до держав за невиконання  взятих ними на себе зобов'язаннями, а  тільки в контролі за втіленням у  життя міжнародних угод.

 

Інститут контролю за останні  роки отримав широке розповсюдження в різноманнітних сферах міжнародних відносин і особливо в сфері прав людини. Держави, погоджуючись на на міжнародно-правове регулювання основних прав і свобод людини, беруть на себе відповідні обов'язки. Об'єкти таких обов'язків - права людини - втілюються в життя самими державами. Однак їх здіснення підлягає контролю з боку міжнародного співтовариства. В цьому полягає одна з принципових рис міжнародно-правового регулювання прав людини.

 

В сучасних міждержавних відносинах імплементація прав людини здійснюється законодавчими, адміністративними, та іншими засобами, що є в розпорядженні  кожної держави, а міжнародні органи тільки контролюють цей процес. В  даний час ряд контрольних  органів створено у відповідності  з Статутом ООН, інші створені на основі міжнародних угод по правам людини як універсального так і регіонального характеру.

 

Висновки 

 

Отже, правове становище  громадянина в повному обсязі - це сукупність прав, свобод і обов•язків, якими він наділяється як суб•єкт правовідносин. Кожна із галузей права закріплює деяку частину прав і свобод у певній сфері суспільних відносин: трудових, сімейних, фінансових тощо. Конституційне право закріплює основи правового статусу особи; в цілому ж права і свободи людини не є вичерпними.

 

Конституційно-правовий статус громадянина - поняття, яке відображає тільки те, що властиве усім і кожному  члену суспільства, і "залишає" за своїми рамками все приватне, індивідуальне, яке стосується конкретних осіб або груп осіб. Тому в конституційний статус громадянина входять лише загальні для всіх суб'єктивні права  та обов•язки, які постійно у суб•ктів виникають і припиняються залежно від виконання ними тих чи інших професійних функцій, громадського становища, характеру правовідносин, в які вони вступають, інших обставин.

 

Конституційний статус громадянина - єдиний, неподільний і однаковий  для всіх.

 

Основними принципами конституційно-правового  інституту прав і свобод людини є  закріплення в національному  законодавстві прав і свобод, встановлених нормами міжнародного права. Україна  як повноправний член світової співдружності, визнає і гарантує права і свободи  особи, притаманні цивілізованому суспільству.

 

Отже, під правовими принципами, що визначають конституційно-правовий статус особи розуміють загальні, основоположні начала, за допомогою  яких у Конституції визначаються основні права, свободи і обов•язки людини й громадянина, а також гарантії їх здійснення, тобто можливість мати, володіти, користуватися і розпоряджатися економічними, політичними, культурними та іншими соціальними цінностями, благами, користуватися свободою дій і поведінки в межах конституції та інших законів. Зокрема це: принцип невідчужуваності та непорушності основних природних прав і свобод людини та належність їх їй від народження; принцип рівноправності прав і свобод осіб; права і свободи людини і громадянина визнаються за всіма однаково, незалежно від статі, раси, національності, мови, походження, місця проживання, ставлення до релігії, ці права і свободи та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає за свою діяльність; принцип єдності прав та обов•язків людини і громадянина тощо.

 

Теоретичний аналіз конситуційно-правового статусу особи в Україні дозволить, на думку автора, більш чітко передбачити у законодавстві механізми їх реалізації. Адже визнання і закріплення в законах кожного права людини (або групи однойменних прав) повинно одночасно супроводжуватись встановленням усіх елементів юридичного механізму їх забезпечення: юридичних процедур реалізації, юридичних засобів охорони і захисту.