Поняття праворозуміння та його основні напрями

Поняття праворозуміння та його основні напрями  

 Питання праворозуміння належать  до основних у теорії держави  і права. У світі існує безліч  наукових ідей і поглядів з  приводу того, що є право, в  чому його суть. Праворозуміння  — це процес і результат  розумової діяльності людини, спрямованої  на пізнання права, його сприйняття (оцінку) і відношення до нього  як до цілісного соціального  явища. 
   При вивченні різних теорій і поглядів на право потрібно враховувати наступні обставини: по-перше, історичні умови існування права, у яких жив дослідник; по-друге, те, що результат праворозуміння завжди залежить від його релігійної, ідеологічної, моральної позиції; по-третє, яка сторона права береться в основу тієї чи іншої концепції. 
   Залежно від того, що розглядається як джерело правоутворення — держава чи природа людини, розрізняють природно-правову і позитивістську теорії права. 
   Природно-правова теорія. Ідея природного права виникла в Давній Греції і Давньому Римі й пов’язана з іменами Сократа, Аристотеля, грецьких і римських стоїків, Цицерона, Ульпіана й інших римських юристів. В епоху середньовіччя вона одержала поширення в богословських творах Фоми Аквінського. Однак, як один з основних напрямів праворозуміння і самостійної наукової школи, природно-правова доктрина склалася в період буржуазних революцій XVII–XVIII ст. у працях таких мислителів, як Г. Гроцій, Т. Гоббс, Дж. Локк, Вольтер, Ш. Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо та ін. Природно-правова школа у своїх поглядах виходила з існування двох систем права — природного і позитивного. Позитивне — це право, в якому виражається державна воля. Піддаючи критиці феодальне право в умовах абсолютизму, представники природно-правової школи вказували на його несправедливість, на те, що закони закріплюють пригноблення людей.  
   На відміну від позитивного природне право виникає з природи суспільства і людини, людського розуму, загальних моральних принципів. Тому воно розумне і справедливе. Основні ідеї пов’язані з не-відчужуваними правами людини, свободою, рівністю, безпекою, опором насильству тощо. Тому позитивне право, що суперечить вимогам природного, повинне бути замінене на таке позитивне право, яке б ґрунтувалося на ідеях і принципах природного права. 
   Безперечно, ця теорія володіє значним гуманістичним потенціалом. Проте не можна відкидати роль держави у забезпеченні дієвості правових норм, у наданні їм загальнообов’язкового значення. 
   Позитивістська теорія права (К. Бергбом, Г. Шершеневич) виникла як опозиційна “природному праву”. На відміну від природно-правової теорії, для якої основні права і свободи первинні відносно законодавства, позитивізм вводить поняття “суб’єктивне право” як похідне від об’єктивного права, установленого державою. Держава делегує суб’єктивні права і встановлює юридичні обов’язки в нормах права. Позитивізм ототожнює право і закон.  
   Позитивним тут потрібно визнати можливість установлення стабільного правопорядку, детального вивчення структури правової норми, підстав юридичної відповідальності, класифікації норм права і нормативних актів, видів інтерпретації. До негативних моментів цієї теорії варто віднести обмеженість розуміння права, неврахуван-ня його природно-правового аспекту. 
   Залежно від того, у чому вбачалася основа (базовий елемент) права — норма права, правосвідомість або правовідносини — сформувалися нормативістська, психологічна і соціологічна теорії. 
  

 Нормативістська теорія заснована  на уявленні про те, що право  — це сукупність норм, виражених  зовні у законах й інших  нормативних актах. 
   Розуміючи під правом юридичні норми, представники цієї теорії розглядали їх у відриві від економіки, політики, соціальної структури суспільства, досягнутого рівня цивілізації та ін. Вони виходили з того, що правові норми зобов’язані своїм виникненням і розвитком не реальним суспільним відносинам, а формальним установленням держави.Сучасне розуміння права в рамках цієї теорії можна виразити наступною схемою: а) право — це система взаємозалежних і взаємодіючих норм, викладених у нормативних актах (текстах); б) норми права видаються державою, в них виражається державна воля, зведена в закон; в) норми права регулюють найважливіші суспільні відносини; г) саме право і його реалізація забезпечуються в необхідних випадках  примусовою силою держави; ґ) від норм залежить виникнення правовідносин, формування правосвідомості, правове регулювання. 
   Позитивне значення нормативізму полягає в тому, що такий підхід, по-перше, дозволяє створювати й удосконалювати систему законодавства; по-друге, забезпечує режим законності, однакове застосування норм права; по-третє, сприяє формуванню “нормативного” уявлення про право як формально-логічну основу правосвідомості громадян; по-четверте, забезпечує формальну визначеність права, що дозволяє чітко визначати права й обов’язки суб’єктів, чітко фіксувати міру і засоби державного примусу; по-п’яте, дозволяє абстрагуватися від класово-політичних характеристик права, що особливо важливо при правозастосуванні.  
   Недолік нормативістського підходу вбачається в запереченні обумовленості права потребами суспільного розвитку, ігноруванні природних і моральних начал у праві й ролі правосвідомості в реалізації юридичних норм, абсолютизації державного впливу на правову систему. 
 

  Психологічна  теорія права. Найбільш ґрунтовно  ця теорія була розроблена  в дореволюційній Росії Л. Петражицьким. Суть його концепції в тому, що він розрізняє позитивне  право, яке офіційно діє в  державі, та інтуїтивне право,  джерела якого містяться у  психіці як результат “переживання”  юридично значимих ситуацій. На  перший план висуваються емоції  — імпульсивні переживання, що  спонукують людину зробити певну  дію. Такі емоції Л. Петражицький  поділив на: 1) імперативні, чи  моральні; 2) імперативно-атрибутивні,  чи правові.  
   Імперативна емоція припускає однобічне переживання обов’язку вчинити дію щодо іншої особи, однак це не супроводжується переживанням іншою стороною права зажадати виконання цього обов’язку. Наприклад, переживання перехожим обов’язку подати милостиню жебраку. Це особиста справа перехожого. У свою чергу, жебрак не переживає при цьому права зажадати від перехожого виконання цього обов’язку. 
  

 Імперативно-атрибутивна —  двостороння емоція, при якій  переживання однією особою обов’язку  відносно іншої сполучається  з переживанням останньою права  зажадати виконання цього обов’язку.  Наприклад, відносини боржника  і кредитора, продавця і покупця  тощо. З таких двосторонніх імперативно-атрибутивних  емоцій і складається інтуїтивне, психічне право, якому, на думку  Л. Петражицького, належить головне  місце. Неважко помітити, що під  правом розуміється правосвідомість.  
   Позитивним тут є те, що ця теорія звертає увагу на одну з важливих сторін правової системи — психологічну. Не можна проектувати і приймати закони, не вивчаючи рівень правової культури і правосвідомості в суспільстві, не можна і застосовувати закони, не беручи до уваги психологічні особливості індивідів. Законодавча і правоза-стосовча практика могла б більш плідно використовувати деякі висновки цієї теорії. Психологічні процеси різних рівнів — така ж реальність, як і економічні чи політичні процеси. Право опосередковує їх, виявляє через них свою ефективність. 
   Недоліками цієї теорії можна вважати її однобічний характер, відрив від об’єктивної реальності, неможливість у її рамках структурувати право і відрізняти його від інших соціально-регулятивних явищ (наприклад, моралі). 
  

 Марксистська теорія права.  На відміну від розглянутих  вчень, більшість яких заснована  на різних течіях філософського  ідеалізму, марксистська теорія  права, як і вчення марксизму  в цілому, ґрунтується на матеріалістичній  філософії. Відповідно до поглядів  К. Маркса і Ф. Енгельса право  розглядається як частина надбудови  над економічним базисом суспільства.  Викликане до життя матеріальними  умовами життя суспільства, воно  справляє на нього зворотний  вплив. Головне в праві основоположники  марксизму бачили в його класовій  природі. Для марксистської теорії  характерний розгляд права в  тісному зв’язку з державою, яка  не тільки формує, але й забезпечує реалізацію права. Марксистська теорія права, безсумнівно, вплинула на матеріалістичне розуміння права. Незважаючи на те, що в наш час марксистська теорія зазнає справедливої критики і переосмислення, багато висновків марксистського вчення про право, як і про державу, і в сучасних умовах зберігають своє значення.  
   Можна сперечатися про те, що є право, яку реальність воно відбиває, можна по-різному осмислювати походження права, розходитися в думках на сутність і призначення права, але якщо питання ставиться в практичній площині, варто шукати єдину точку відліку, єдиний погляд, єдину позицію. Право втратило б свою цінність, перестало б виконувати свою роль по стабілізації й упорядкуванню суспільних зв’язків, якби розумілося всіма по-різному. Визначеність у понятті права — вихідна точка визначеності і порядку в суспільних відносинах. 
   Кожна з названих теорій має свої переваги і недоліки, їхня поява і розвиток обумовлені природним розвитком людського суспільства і свідчать про необхідність і соціальну цінність права в житті людей. У наукових цілях і в інтересах ефективної правотворчості варто вітати різні підходи до права, різні визначення права і прагнення до їхнього синтезу в рамках єдиного поняття, у рамках інтегративного підходу до права. 
   Сучасний інтегративний підхід до права містить у собі сукупність різних підходів, що забезпечує всебічне й об’єктивне вивчення права. Але в його основі лежить нормативний підхід, що, однак, не виключає й інших підходів, які разом з тим не повинні суперечити нормативному розумінню права. 
   Останнім часом розвивається широке розуміння права. Воно орієнтується на розгляд права в правовідносинах, правосвідомості, правозастосовчих актах, суб’єктивних правах. Однак за основу сутності права цей підхід брати не можна. Прихильники цього напряму виходять з того, що поняття права містить у собі не тільки норми, але й інші правові явища: правосвідомість, правовідносини, суб’єктивні права, акти застосування права та ін. Таке розуміння права неминуче веде до розчинення його в інших правових явищах. Не можна не погодитись з російським ученим В. Кудрявцевим, який писав: “…професійному юристу повинна бути притаманна чітка і визначена позиція: ніяке побажання, переконання чи думка не можуть розглядатися як правова норма, коли вони не виражені в юридичному акті, прийнятому належним чином”. На жаль, прихильники широкого право-розуміння не враховують того, що сучасне нормативне розуміння права принципово відрізняється від традиційного вузького “нормативізму”.

  Соціологічний  підхід сформувався у другій  половині XIX ст., у рамках школи  “вільного права”. Цей підхід  відкидає всі інші аспекти  права, за основу беруться реальні  правові відносини, розвиток яких  набагато випереджає розвиток  законодавства. Тому законотворчість  визнавалась другорядною порівняно  з правозастосуванням, спрямованим  на індивідуальне регулювання суспільних відносин. Звідси теза: “Право варто шукати не в нормах, а в самому житті”. Закон розглядався як “порожня посудина”, яку необхідно наповнювати реальним змістом рішеннями суддівської влади.Серед основних недоліків цього підходу можна виділити відсутність міцної юридичної основи для дій суб’єктів і впевненості в їхніх кінцевих результатах; вирішення юридичних справ на користь економічно і політично сильного, на шкоду слабким, малозабезпеченим; небезпеку некомпетентного рішення і відвертої сваволі з боку деяких посадових осіб; заперечення нормативності як найважливішої властивості права, недооцінці в праві морально-гуманістичних начал, змішуванню одного з факторів утворення права — інтересу — із самим правом. 
   Позитивними в цьому разі можна визнати наступні положення:

а) суспільство і право розглядаються  як цілісні, взаємозалежні явища;

 б) теорія доводить, що вивчати  потрібно не тільки норми права,  установлені державою, але й всю  сукупність сформованих на їх  основі у суспільстві правових  відносин;

 в) підкреслюється роль права  як засобу соціального контролю  і досягнення соціальної рівноваги,  підвищується роль судової влади. 
 

Моє  розуміння  держави  відбувається  саме  через  соціологічний  підхід.

Ідея про орієнтацію України  на соціальну державу міститься  у Конституційному договорі між  Верховною Радою і Президентом України (від 8 липня 1995 р.) «Про основні засади організації і функціонування державної влади і місцевого самоврядування на період до прийняття Конституції України». Тут, зокрема, підкреслюється, що Договір гарантує соціальну спрямованість ринкової економіки. Чітке текстуальне вираження ідея соціальної правової держави знайшла у ст. 1 Конституції України.

Було б помилковим вважати, що правова  держава і соціальна держава  добре поєднуються і в змозі  цілком злитися в один тип держави. Принцип соціальної безпеки населення  і вимога не лише юридичної, а й  матеріальної рівності (властивості  соціальної держави} суперечать ідеї свободи особи, взаємної відповідальності держави і громадянина {властивості правової держави).

Однак було б неслушним протиставляти  правову державу і соціальну  державу, їх зближення — найсприятливіший результат для громадянського суспільства, оптимальний варіант його розвитку без класове ворожих конфліктів і соціальних потрясінь.

Соціальна і правова держави  сумісні між собою доти, доки функціонування державної влади буде обмежуватися, врівноважуватися, контролюватися і поширюватися в межах додержання основних прав людини. І навпаки соціальна держава суперечуватиме з правовій державі завжди, коли «людський добробут», «соціальна безпека», «соціальна справедливість» вважатимуться вищими цінностями. Розвиток держави як соціальної має грунтуватися на такому фундаменті, як «правова» держава.

Зрозуміло, що до фактичного втілення в життя ідеї соціальної правової держави українському суспільству треба ще багато чого зробити.

Прогнозувати перспективу успішного  розвитку України можна тільки на шляхах оптимального поєднання принципів  правової державності, демократизму, соціальної державності. Ідея соціальної правової держави є надбанням усього людства. Ця раціональна ідея у разі успішній реалізації в змозі вивести Україну до числа цивілізованих держав світу.

Поняття і ознаки соціальної правової держави

Соціальна правова держава —  це політична організація суспільства, у якому право пов'язує і підкоряє собі державну владу, а основні права особи та її соціальна безпека складають зміст свободи, заснованої на законах, які приймаються і піддаються зміні законним шляхом.

Крім звичайних ознак, характерних  для будь-якої держави, соціальна  правова держава, як вища форма політичного  буття, яку виробило людство, має  низку специфічних ознак (рис).

1. Пов'язаність державної влади  правом і його панування у  всіх сферах суспільного життя:  свобода може бути досягнута  лише у тому разі, якщо державна  влада обмежується (переборюється)  правом, ставиться під контроль  права, функціонує у поєднанні  та у взаємодії з громадянським  суспільством у рамках права;  у Конституції України (ст. 8) записано: «В Україні визнається і діє  принцип верховенства права».

2. Відповідність закону праву  (правовий закон) і його верховенство, тобто право як міра свободи і справедливості набуває відпрацьований в законі зміст; конституційний закон має пряму дію.

3. Пов'язаність законом рівною  мірою як громадян та їх  об'єднань (комерційних і некомерційних), так і державних органів, посадових осіб. Стосовно громадян та їх об'єднань діє загально дозвільний принцип: «дозволено все, крім прямо забороненого законом».

Стосовно владних державних  органів і посадових осіб діє  спеціально-дозвільний принцип: «Дозволено лише те, що прямо передбачено законом». Ще давньогрецький мислитель Платон зазначав: «Я бачу близьку загибель тієї держави, де закон не має сили і перебуває під чієюсь владою. А там, де закон — владика над правителями, а вони його раби, я вбачаю порятунок держави...»