4. Законодавче закріплення і
реальне забезпечення основних
прав людини — наявність налагодженого
правового механізму їх охорони
і захисту (включаючи рівень прямого конституційного
захисту).
5. Побудова відносин особи та
держава на основі взаємної
відповідальності: як особа є відповідальною
перед державою, так і держава відповідає
перед особою за невиконання обов'язків.
6. Поділ державної влади між
законодавчими, виконавчими і
судовими органами: їх незалежність
і єдність; недопустимість підміни
функцій один одного; дійовість механізму
«стримувань і противаг».
7. Законний (легальний) шлях прийняття
законів та їх змін — шлях
виявлення волі народу безпосередньо
(референдум) або опосередковано (через
представницький орган). Уся повнота
законодавчої влади в представницькому
органі здійснюється представниками
народу, обраними з його осередку.
8. Наявність ефективних форм
контролю і нагляду за здійсненням
законів та інших нормативно-правових
актів — налагоджена робота прокуратури,
міліції, служби безпеки, податкової адміністрації
та інших правоохоронних і контрольно-наглядових
органів.
9. Можливість особи домагатися
конкретного мінімуму соціальних
благ завдяки гарантуванню державою її
соціальної безпеки— мінімальний (достатній)
рівень життя кожному громадянину та його
підвищення.
10. Можливість громадян домагатися
забезпечення державою їх соціального
захисту, підняття рівня соціально-економічних
прав громадян до рівня основних
прав — формування соціального
середовища, яке створює умови для сприятливого
індивідуального розвитку особи, рівності
стартових можливостей (а не матеріальної
рівності) за допомогою державної системи
просвітництва та освіти, податкової політики,
регулювання ринку праці та контролю за
умовами праці та ін.
11. Здійснення державою соціальної
допомоги громадянам, не спроможним
(не зі своєї вини) відповідати
за свій добробут — йдеться
про забезпечення гарантованого
життєвого рівня соціальне ранимих
верств населення — старих, непрацездатних
(хворих), безробітних з не залежних від
них причин. Це право гарантується загальнообов'язковим
державним соціальним страхуванням.
12. Забезпечення державою соціальної
функції власності — власність
не повинна використовуватися
на шкоду людині і суспільству:
завдавати шкоди правам, свободам і гідності
громадян, інтересам суспільства, погіршувати
екологічну ситуацію і природні якості
землі (ст.ст. 13, 41 Конституції України).
13. Проведення державою політики
соціальної поступки — вирішення
всіх питань на шляхах згоди і порозуміння
різноманітних соціальних груп, глибокої
поваги до особи незалежно від її соціального
стану, захисту від усякого посягання
на її життя, здоров'я і особисту гідність.
Таким чином, будучи обмеженою правом,
соціальна держава виявляє активність
у регулюванні соціально-економічних
процесів, соціального аспекту основних
прав громадян, їх соціальної захищеності
відповідно до закону.
Держава є соціальною, правовою остільки,
оскільки вона гарантує людині свободу
вияву:
— як індивіду, який відрізняється
від інших фізичними і психічними
якостями, тобто має індивідуальність;
— як члену соціального організму,
яким є громадянське суспільство, тобто
індивіду, який входить до складу громадських
і професійних груп і організацій;
— як громадянину, який є підданим
держави.
Особа і держава
Відносини особи і держави будуються
на встановленні такого балансу, при якому:
— особа мала б можливість безперешкодно
розвивати здібності, задовольняти
права, свободи і законні інтереси;
— держава одержувала б визнання
і підтримку своєї діяльності
з боку особи, яка виконує свої обов'язки
і несе відповідальність за їх невиконання.
Вся величезна кількість теорій
і поглядів, що існували в історії
політико-правової думки і стосуються
співвідношення «держава — особа», можна
звести до двох підходів:
1) індивідуалістичний, особистий,
гуманістичний (природно-правовий підхід).
Цей підхід випливає із розуміння особи
як цілі, держави — як засобу для досягнення
мети. Його зміст — права належать людині
від природи. Вона має їх незалежно від
держави. Ці права є невід'ємними. Завдання
держави і суспільства полягає в тому,
щоб додержуватися цих прав, не допускати
їх порушення; створювати умови для їхньої
реалізації. Конкретні зміст і обсяг прав
змінюються і розширюються в міру розвитку
суспільства, самі ж фундаментальні права
залишаються незмінними;
2) державний, статичний (юридико-позитивістський).
Цей підхід випливає із розуміння держави
як мети, а особи — як засобу для досягнення
мети. Його зміст — свої права людина одержує
від суспільства і держави, природа цих
прав патерналістична; держава — джерело
і гарант прав людини завдяки закріпленню
їх у законі; право і закон не мають істотних
відмінностей; права особи змінюються
залежно від державної доцільності і можливості.
З юридико-позитивістським підходом
багато в чому схожа марксистська
теорія, яка схильна підкоряти
права людини державній доцільності.
Відмінність між ними полягає у тому, що
марксизм орієнтований на соціально-економічну,
класову детермінацію права (право — зведена
в закон воля пануючого класу), а не на
його раціональну самоцінність. При марксистському
підході ставлення питання про права особи
стає зайвим внаслідок розуміння особи
як виразника сукупності суспільних відносин.
Реферат
«Моє праворозуміння
і розуміння держави»