Смежные права

    - публічне виконання фонограми  або її примірника чи публічну  демонстрацію відеограми або  її примірника;

    - публічне сповіщення виконання,  зафіксованого у фонограмі чи  відеограмі та їх примірниках, в ефір;

    - публічне сповіщення виконання,  зафіксованого у фонограмі чи  відеограмі та їх примірниках,  по проводах (через кабель).

    Організації мовлення, до яких належать телерадіоорганізації, мають виключні права щодо використання своїх програм у будь-якій формі, дозволяти чи забороняти публічне сповіщення своїх програм шляхом їх ретрансляції, фіксації на матеріальному носії, відтворення своїх передач, сповіщення в ефір і по проводах, публічного сповіщення передач у місцях з платним входом, а також забороняти поширення на території України чи з території України сигналу, що несе програми, органом, який поширював цей сигнал і для якого він не призначався. Організаціям мовлення належить право на одержання винагороди за використання їх передач.

    Законом передбачено виключні права виробників фонограм, а саме: виробники відеограм та фонограм мають право дозволяти чи забороняти їх відтворення, розповсюдження примірників способом першого продажу, іншого відчуження, а також шляхом здачі в найм, в оренду, прокат та іншої передачі незалежно від першого продажу, а також на переробку, імпорт фонограм.

    Зазначені права виробники відеограм і  фонограм можуть передавати іншим особам на підставі договору, в якому визначаються спосіб використання відеограм і  фонограм, розмір і порядок виплати винагороди, термін дії договору, використання відеограм і фонограм. Організації мовлення мають виключні права щодо використання своїх програм у будь-якій формі, дозволяти чи забороняти публічне сповіщення своїх програм шляхом їх ретрансляції, фіксації на матеріальному носії, відтворення своїх передач, сповіщення в ефір і по проводах, публічного сповіщення передач у місцях з платним входом, а також забороняти поширення на території України чи з території України сигналу, що несе програми, органом, який поширював його і для якого цей сигнал із супутника не призначався. Організаціям мовлення належить право на одержання винагороди за будь-яке використання їх передач.

2.Еволюція  суміжних прав. 

    Ключовим  моментом у розвитку авторського права послужив винахід друкувального верстата винахідником Гуттенбергом у XV столітті, що уможливило копіювання літератури механічним способом, а не переписуванням від руки. Однак це вимагало великих додаткових витрат. У цих умовах знадобився захист від конкуренції з боку виготовлювачів і продавців незаконних копій. Королі в Англії і Франції і курфюрсти в Німеччині стали надавати підприємцям привілею у вигляді виключних прав на відтворення друкованих копій і їхнє поширення протягом обмеженого терміну. У випадку порушення цих прав здійснювалися примусові міри захисту через накладення штрафів, арешти, конфіскації незаконних копій і вимоги відшкодувати можливий збиток.

    Із  впровадженням друкарства різко  виріс обсяг продажів, а отже і  доход друкарів і продавців. Тому автори книг поруш питання про захист своїх прав. Унаслідок цього в Англії в 1709 році парламентом було прийнято відомий Статут королеви Анни - перший закон про авторське право (копірайт¹): "Про заохочення утворення шляхом закріплення за авторами чи набувачами копій друкованих книг прав на останній на час, що встановлюється відтепер". Закон забезпечував автору виключне право друкувати і публікувати книгу протягом 14 років від дати першої публікації, а також передавати це право торговцю. Законом передбачалося подвоєння цього терміну ще на 14 років, якщо автор був живий.

    У 1791 і в 1793 роках був закладений фундамент французької системи  авторського права. На відміну від англійської системи, у французькій права автора інтерпретуються як авторські права, якими автор користується все життя. Однак і в Англії і у Франції авторські права розглядалися, по суті, як права власності, що мають економічну цінність, тобто як матеріальні права.

    Наступний імпульс розвитку авторського права  додали філософи Німеччини, зокрема Еммануїл Кант. Вони бач в копірайті не просто форму власності, що забезпечує економічну вигоду для автора, а щось більше - як частину своєї особистості. Зрештою ця ідея привела до вироблення системи неекономічних або моральних прав.

    Пріоритетне значення інтелектуальної власності серед інших об'єктів власності було втілене в законодавстві деяких штатів США. Наприклад, у законі штату Масачусетс від 17 березня 1789 p. відзначено, що "немає власності, яка належить людині більше, ніж та, котра є результатом її розумової праці".

    Сучасна форма закону про копірайт закріплена в законі Сполучених Штатів Америки 1976 року, що передбачає захист здобутків  протягом усього життя автора і 50 років  після його смерті.

    Зазначимо, що існує концептуальне розходження  у відношенні до копірайту в країнах загального права і країнах з кодифікованим цивільним законодавством. У перших відносяться до копірайту як до форми власності, що може бути створена індивідуальним чи колективним автором і, будучи створеною, підлягає комерційній експлуатації, так само як будь-яка інша власність. При цьому складові права копірайту спрямовані винятково на здобуття економічної вигоди. У країнах з кодифікованим цивільним законодавством авторське право також має характеристики власності й закон спрямований на захист економічного змісту цієї власності. Однак у цьому випадку авторське право втілює також ідею про те, що твір автора є вираженням його особистості, що вимагає такого ж захисту, як і економічний потенціал твору.

    Правове регулювання відносин у цій сфері забезпечувалося в основному підзаконними актами. Виключеннями були розділ IV - "Авторське право" і розділ VI "Винахідницьке право" Цивільного кодексу УРСР, а також "Положення про відкриття, винаходи і раціоналізаторські пропозиції", затверджене постановою РМ СРСР від 21.03.1973 p.

    Загальне  законодавство закріплювало можливість широкого використання результатів  творчої праці громадян в інтересах  держави і суспільства. Наприклад, основною формою охорони винаходів  був не патент, а авторське свідоцтво, що давало виключне право на використання об'єкта інтелектуальної власності не їхнім творцям, а державі. Авторське законодавство містило істотне вилучення зі сфери виняткових авторських прав. Воно дозволяло вільно використовувати випущені у світ твори на телебаченні, радіо, у кіно і газетах. І авторське право, і патентне право допускали примусовий викуп суб'єктивних прав на творчі досягнення у власників таких прав, можливість видачі примусових дозволів на їхнє використання.

    У той же час механізм захисту порушених  прав не був ефективним. Передбачені законодавством санкції були незначні, а судова процедура - складною. У результаті при масових порушеннях прав кількість судових справ була мізерною.

    Після проголошення незалежності й державотворення  України 24 серпня 1991 року почалося формування спеціального законодавства, що регулює правовідносини у сфері інтелектуальної власності.

    Початком  становлення законодавства України  про інтелектуальну власність вважається день прийняття Закону України "Про власність", тобто 7 лютого 1991 року. Цим Законом результати інтелектуальної власності вперше були визнані об'єктами права власності. Деякі норми, що відносяться до інтелектуальної власності, знайшли своє відображення в інших законах України.

    Першим  нормативним актом на шляху створення  спеціального законодавства про промислову власність було "Тимчасове положення про правовий захист об'єктів промислової власності і раціоналізаторських пропозицій", затверджене Указом Президента України 18 вересня 1992 року. Відтепер ця дата стала професійним святом винахідників і раціоналізаторів України.

    Однак основними джерелами права промислової  власності, що складали основу спеціального законодавства про інтелектуальну власність, стали закони України;

    "Про  охорону прав на винаходи і  корисні моделі", "Про охорону прав на промислові зразки", "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг", які набули чинності 15 грудня 1993 року.

    У той самий період були прийняті закони України "Про обмеження монополізму  та недопущення недобросовісної  конкуренції у підприємницькій діяльності" (18 грудня

    1992 року), "Про охорону прав на  сорти рослин" (21 квітня

    1993 року, "Про захист від недобросовісної  конкуренції" (7 червня 1996 року), "Про  охорону прав на топографії  інтегральних мікросхем" (5 листопада  1997 року).

    Для розвитку зазначеного законодавства про промислову власність Державним патентним відомством України було розроблено і прийнято понад 70 підзаконних актів, що регулюють відносини у сфері набуття прав на об'єкти промислової власності.

    Основним  законом, що регулює правовідносини в сфері авторських і суміжних прав, став Закон України "Про авторське право і суміжні права" (23 грудня 1993 року). Питання правової охорони прав авторів знайшли своє відображення також у постановах Кабінету Міністрів України, серед яких: "Про мінімальні ставки авторської винагороди за використання творів літератури і мистецтва" та "Про державну реєстрацію прав автора на добутки науки, літератури і мистецтва" (2003), а також у нормативних актах Державного підприємства "Українське агентство з авторських і суміжних правах".

    Принциповим моментом у розбудові законодавства  про інтелектуальну власність стало  прийняття у 1996 році Конституції  України, яка проголосила: "Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами інтелектуальної, творчої діяльності",

    Завершальним  акордом у розбудові законодавства  України у сфері інтелектуальної  власності стало прийняття у 2003 році Верховною Радою України  Цивільного кодексу України, Книга IV якого має назву "Право інтелектуальної власності".

    Важливим  джерелом права інтелектуальної  власності також є міжнародні конвенції і договори, до яких приєдналася  Україна.

    Таким чином, в Україні вже створена законодавча база, що регулює правовідносини у сфері інтелектуальної власності. Але попереду чекає велика робота по її вдосконаленню та гармонізації з міжнародним законодавством. 

3.Місце суміжних прав в системі. 

    Галузь  регулювання суміжних прав є суттєвою частиною суспільних відносин і значно доповнює норми цивільного права, що стосуються авторських прав. Суміжні права є невід’ємними від авторських прав, а норми, що фіксують їх, складають суміжні частини нормативно-правових актів. Суб’єктами суміжних прав є широке коло осіб, а сфера їх застосування надзвичайно велика – все це дозволяє говорити про актуальність даної галузі права. Перш за все, актуальним є вивчення структури об’єктів та суб’єктів суміжних прав, а також дослідження специфіки правовідносин, які виникають між тими чи іншими суб’єктами суміжних прав із метою подальшої класифікації та уніфікації.

4.Види  суміжних прав. 

    Існує два види суміжних прав – виняткові суміжні права і невиняткові суміжні права.

    Виняткові суміжні права.

    Найбільш  пріоритетний вигляд суміжних прав, бо на підставі укладення договору про передачу виняткових суміжних прав, користувач стає єдиновладним власником твору, якщо можна так виразитися.

    Допустимо, полягає договір передачі виняткових суміжних прав строком на п'ять років, на території  країни. Це означає, що впродовж зазначеного терміну (п'ять років), на території, обумовленій в договорі (територія країни), всі права належать користувачеві, і не можуть бути передані нікому, як на винятковій, так і не на невинятковій основі. Більшість користувачів віддадуть перевагу саме такий вигляду суміжних прав.

    Виняткові суміжні права дають їх володареві унікальну можливість - не залежати від мінливого настрою творчих людей (виконавців, виробників фонограми, організацій кабельного або ефірного мовлення), тобто, на деякий час єдиним власником суміжних прав. Проте, в цей же самий час, можливе укладення договорів на передачу суміжних прав користувачам, але вже за межами цієї країни.

    Впродовж  всього терміну дії виняткових суміжних прав користувач має право на захист своїх законних інтересів і прав. Природно, якщо перейти до такого вигляду суміжних прав, як невиняткові суміжні права, то можна провести наступну аналогію: якщо виняткові суміжні права вважаються абсолютними, то невиняткові суміжні права мають вельми відносний характер. Навіть в разі порушення виняткових суміжних прав їх користувач має право захищати свої права, тоді як користувач невиняткових суміжних прав має право всього лише пред'явити претензії. Отже, законодавство даної країни захищає лише виняткові суміжні права.