История политологии Китая, Индии

Політичні ідеї у країнах Стародавнього Сходу.

Перші більш-менш чітко виражені ідеї про різні  форми організованого державного існування  і розвитку суспільства з'явились  у країнах Стародавнього Сходу  ще в II тисячолітті до н. є. Політичні  ідеї і погляди у стародавніх  китайців, індусів, вавилонян, персів, євреїв спочатку мали релігійно-міфологічний характер. У XI— VIII ст. до н. є. простежується  тенденція переходу від релігійно-міфологічних уявлень про державу і право  до більш-менш раціонального їх сприйняття. Цей перехід виявився, зокрема, у  вченнях Конфу-ція і Мо Цзи  в Китаї, Будди — в Індії, Заратустри — в Персії, проповідях єврейських пророків.

Фундаментальну  роль в історії політичної думки  Китаю, всього Стародавнього Сходу  відіграло вчення Конфуція (551—479 pp. до н. е.). Погляди Конфуція викладено  у книзі «Луньюй» («Бесіди і  судження»), складеній його учнями. Протягом багатьох віків ця книга  справляла значний вплив на світогляд  і спосіб життя китайців.

Конфуцій розвивав патріархально-патерналістську концепцію  держави, відповідно до якої держава  виступає як велика сім'я. Влада правителя  в державі є такою, як влада  батька в сім'ї, а відносини правителів і підданих нагадують сімейні  відносини, де молодші залежать від  старших. Правитель (імператор) є «сином неба», його влада має божественне  походження. Однак сам імператор  не є Богом, і його влада залишається  божественною доти, доки він править  «розумно», наслідуючи шлях, вказаний Богом. Цим самим Конфуцій висував  важливу вимогу дотримання в державному управлінні моральних принципів.

Будучи прихильником ненасильницьких методів правління, Конфуцій закликав правителів, чиновників і підданих будувати свої взаємовідносини  на засадах доброчесності. Дотримання правителями вимог доброчесності  відіграє вирішальну роль і визначає панування норм моралі у поведінці  підданих. Основна доброчесність  підданих полягає у відданості правителю, слухняності й повазі до всіх «старших». Тим самим заперечуються не лише насильницькі методи правління, а й  боротьба підданих проти правителів. Конфуцій був противником будь-якого  насильства і вважав, що забезпечення суспільного порядку має здійснюватися  не шляхом насильства, а через удосконалення  самої людини, дотримання доброчесності.

Доброчесність у тлумаченні Конфуція виступає як широкий комплекс етико-правових норм і принципів, до якого входять  правила ритуалу, людинолюбство, піклування про людей, шанобливе ставлення  до батьків, відданість правителю, відчуття обов'язку тощо. Важливою умовою дотримання цих доброчесностей є «виправлення імен» — суворе й чітке визначення обов'язків кожного члена суспільства. Кожному треба дати відповідне йому «ім'я», тобто так позначити місце  й ранг у соціальній системі, щоб  правитель був правителем, чиновник — чиновником, підданий — підданим, батько — батьком, син — сином  та ін.

Регулювання політичних відносин за допомогою вимог доброчесності  у вченні Конфуція різко протиставляється управлінню на основі законів. Негативне  ставлення мислителя до законів  зумовлено їх традиційно каральним  значенням, зв'язком із жорстокими покараннями. Щоправда, Конфуцій не заперечував  повністю значення законодавства, однак  відводив йому допоміжну роль, висуваючи  на передній план у регулюванні суспільних відносин вимоги доброчесності.

Невдовзі після  свого виникнення конфуціанство  стало найвпливовішою течією етичної  і політичної думки в Китаї, зберігає своє значення й понині.

На відміну  від Конфуція, який виступав із позицій  аристократії, обґрунтовуючи природність  і необхідність поділу суспільства  на правителів і підданих, «старших»  і «молодших», інший давньокитайський мислитель — Мо Цзи (479—400 pp. до н. е.), засновник моїзму, розвивав ідею природної рівності всіх людей і  обґрунтовував договірну концепцію  виникнення держави, в основі якої лежить ідея належності верховної влади  народу.

Для підтвердження  ідеї рівності всіх у державі Мо Цзи по-новому тлумачив традиційне поняття «воля неба», яка виявляється  в тому, що «небо» дотримується всезагальної любові і приносить усім користь. Ця всезагальність «неба», що відіграє в моїзмі роль зразка й моделі для  людських стосунків, містить визнання рівності всіх людей.

Наслідувати небесний зразок означає шанувати мудрість як основу управління, а важливим моментом такого мудрого управління є вміле  поєднання настанов з покараннями. Мо Цзи вважав, шо влада має використовувати  не лише насильство й покарання, а  й моральні форми впливу на людей.

Мо Цзи висунув  ідею договірного походження держави  та управління. У давнину, вважав він, не було управління й покарання, кожний мав власне розуміння справедливості, й тому у відносинах між людьми панувала ворожнеча. Зрозумівши, що причиною безладу й хаосу в суспільстві  є відсутність старшинства та управління, люди обрали найбільш доброчесну і мудру людину правителем, зробили її «сином неба», який покликаний створювати єдиний зразок справедливості в суспільстві й забезпечувати у ньому порядок.

Ідея єдиної для всіх справедливості і єдиної законодавчої влади була спрямована у Мо Цзи проти свавілля чиновників, які, встановлюючи свої порядки, вдавалися  до насильства й жорстоких покарань. Важливе місце у його вченні посідає  вимога врахування інтересів простого народу в управлінні державою. Він  рішуче виступав за звільнення низів  суспільства від гніту, страждань  та убозтва. Бідність Мо Цзи вважав джерелом безпорядків у державі.

Ідея необхідності дотримання законів в управлінні державою знайшла свій усебічний  розвиток у вченні, яке дістало  назву «легізм» (від лат. legis —  закон). Найвідомішим теоретиком легізму  та одним із засновників школи  «законників» був китайський мислитель  Шан Ян (390— 338 pp. до н. є.) — правитель  області Шан. Він виступив з обгрунтуванням управління, яке спирається на закони й суворі покарання. Критикуючи поширені та впливові на той час конфуціанські  уявлення про управління на основі старих звичаїв і ритуалів, традиційної  етики тощо, Шан Ян стверджував, що організація державного управління має грунтуватися не на традиції і  ритуалі, а на основі єдиних, чітко  визначених законів — «фа» (звідси китайська назва цієї школи —  «фацзя»), які спираються на суворі покарання. Закони, а не особисті бажання  чи свавілля правителів мусять лежати в основі державного управління.

Уявлення легістів про жорстокі закони як основний засіб  управління тісно пов'язані з  їхнім розумінням відносин між державною  владою і населенням як антагоністичних  за своєю природою. Концепція державного управління Шан Яна пройнята ворожістю  до простих людей, низькою оцінкою  їхніх вчинків і переконань, певністю, що лише за допомогою жорстоких законів  народ можна тримати в покорі. Цей ідеал «законницької» держави  заперечує законодавче встановлення будь-яких прав підданих і сприймає закон лише як засіб державного управління в інтересах правителів. Крім Шан  Яна, легістські погляди поділяли й  розвивали багато інших відомих  представників школи фацзя. Всіх їх об'єднує обгрунтування необхідності жорстоких законів як засобу управління. В цілому на початок II ст. до н. є. офіційна державна ідеологія у Стародавньому  Китаї поєднувала в собі властивості  як легізму, так і конфуціанства, що відіграло значну роль у подальшому розвитку держави і права в  цій країні.

Політичні вчення у Стародавній  Греції

Сократ, Платон, Арістотель

У Стародавній Греції державність виникла напочатку І тисячоліття до н. е. у формі полісів — окремих міст-держав, до складу яких, крім міської території, входили також прилеглі сільські поселення. Перехід від первіснообщинного ладу до ранньокласового і політичної форми організації суспільного життя супроводжувався в Греції поглибленням процесу соціальної диференціації населення на родову знать і збіднілих общинників, багатих і бідних, вільних і рабів і посиленням боротьби між ними за владу. У центрі цієї боротьби було питання встановлення тієї чи іншої форми державного правління — аристократії (влади знаті, привілейованих, «кращих»), олігархії (влади небагатьох, багатих) або демократії (влади народу, всіх дорослих і вільних членів полісу). Ці процеси знайшли своє відображення й теоретичне осмислення в політичній думці Стародавньої Греції. Творчими зусиллями давньогрецьких мислителів був здійснений перехід від міфологічного сприйняття навколишнього світу до раціонально-логічного способу його пізнання й пояснення.

Вершиною давньогрецької філософської і політичної думки  є вчення Сократа, Платона та Арістотеля.

Сократ (469—399 pp. до н. є.) не залишив по собі писемних творів; свої погляди він викладав в усних бесідах, письмово зафіксованих його учнями. З ученням Сократа пов'язані початок переходу політичної думки з дотеоретич-ного на теоретичний рівень і створення політичної етики. Він вів пошуки раціонального, логічно-понятійного обгрунтування об'єктивного характеру етичних норм, моральної природи держави і права. Розробку морально-політичної проблематики Сократ підніс на рівень понять і визначень, поклавши тим самим початок власне теоретичних політичних досліджень.

Мислитель прагнув  обгрунтувати раціональну, розумну  природу моральних, політичних і  правових явищ, вважаючи розумне, справедливе  і законне тотожним. Збіг законного  і справедливого є бажаним, розумним станом справ, а не повсюдною реальністю. Для такого збігу слід неухильно  дотримуватися законів. Сократ був  принциповим прибічником законності. Основу нормального функціонування держави, її благополуччя він убачав у непорушності законів, підпорядкуванні  їм усіх громадян. Дотримання полісних законів Сократ пов'язував з однодумством громадян, під яким розумів не уніфікацію думок і поглядів, а відданість і підпорядкування законам.

Теоретична позиція  Сократа не тотожна тим чи іншим  реально існуючим у його часи політичним порядкам. Він намагався сформулювати ідеально-розумну сутність держави. Владу, засновану на волі народу й  державних законах, Сократ вважав царством, а владу, засновану на свавіллі правителя  і спрямовану проти народу, —  тиранією. Правління тих, хто дотримується законів, він називав аристократією, правління найбагатших — плутократією, а правління всіх — демократією. При цьому мислитель негативно  ставився до участі в управлінні державою більшості народу (на його думку, грубих і некомпетентних людей).

Управлінню державою Сократ приділяв особливу увагу, стверджуючи, що правити мають компетентні  особи. Він не поділяв досить поширеної  думки про те, що мистецтво державного управління дається людині саме по собі, тоді як навіть у не настільки  важливих сферах люди досягають успіху лише після відповідного теоретичного навчання і практичної підготовки. Сократівський ідеал правління  заперечував принципи не лише демократії, а й родової аристократії, олігархії, а особливо тиранії.

Вчення Сократа  справило значний вплив на всю  подальшу історію філософської і  політичної думки, особливо на політичну  філософію Платона й політичну  науку Арістотеля.

Платон (427—347 pp. до н. є.) — учень Сократа — є одним з най видатніших мислителів в історії філософської і політичної думки. Своє політичне вчення він виклав головним чином у трактатах-діалогах «Держава», «Політик» і «Закони».

Вчення Платона  про державу грунтується на його філософських поглядах. Будучи представником  ідеалістичного напряму в філософії, він розрізняв світ ідей і світ речей, явиш. Істинним буттям, на його думку, є лише світ ідей, які осягаються розумом, а сприйняті відчуттями явища не є істинними. Світ явищ не абсолютно відокремлений від  світу ідей, а є його спотвореною  копією, слабкою тінню. Відповідно, наявні форми держави є лише спотвореними відображеннями деякої ідеальної справедливої держави.

Цю ідеальну справедливу державу Платон будує  за аналогією з людською душею. Трьом  началам людської душі (розумному, вольовому  й чуттєвому) в державі аналогічні три схожих начала — дорадче, захисне  й ділове, а цим останнім відповідають три суспільних стани — правителів, воїнів і виробників. Справедливість полягає в тому, щоб кожне начало робило лише свою справу відповідно до встановленої ієрархії. Визначальним началом душі є розумне, а тому філософи, які його втілюють своєю  здатністю міркувати, покликані  правити в державі. Вольове начало душі й захисне начало в державі  втілюється у воїнах, які повинні  підкорятися філософам. Нарешті, розумне  й вольове начала управляють началом  чуттєвим (ремісниками, землеробами), яке  за своєю природою прагне багатства.

Ідеальна держава  Платона — це справедливе, засноване  на законах, правління кращих. Таке правління може бути або царською владою (якщо серед правителів вирізняється хтось один — найдостойніший), або  аристократією — владою декількох  кращих. Визнаючи можливість створення  такої ідеальної держави, Платон водночас висловлює сумнів у реальності її існування. Через недосконалість людської натури така держава не може бути вічною і зміниться іншими, гіршими формами правління —  тимократією, олігархією, демократією  або тиранією. Причому кoжна з цих форм є гіршою за попередні.

Виродження ідеальної  аристократії призводить до появи приватної  власності, поділу людей на багатих  і бідних, вільних і рабів. Замість  розумного начала в державі починає  панувати вольове. Це — тимократія, тобто правління, де панують честолюбство й сила. Така держава (Платон мав  на увазі критсько-спартанський тип  державності) постійно воюватиме, а  війна є головним джерелом суспільних бід.