История политологии Китая, Индии

Війни і розбрат, накопичення значного багатства  в окремих осіб призводять до переродження тимократії у ще гіршу форму правління  — олігархію. Це влада небагатьох — жадібних і багатих. Подальше зростання  майнової нерівності, обурення бідних проти багатих призводять до повстання. Коли воно закінчується перемогою бідняків, ті знищують або проганяють багатіїв і встановлюють владу народу —  демократію, яка є ще гіршою формою правління, ніж олігархія.

Демократію Платон розцінював як лад приємний і різноманітний, але такий, що не має належного  управління. Справді, основною формою демократії в ті часи були народні  збори, тобто збори вільних громадян полісу. На таких зборах верховодили  вожді народу — демагоги, не було належної організованості, компетентності й виваженості у прийнятті  політичних рішень. Платон, як й інші давньогрецькі мислителі, заперечував  не взагалі демократію як владу народу, а демократію як владу натовпу  — охлократію.

Кожну з форм державності губить саме те, що вважається в ній найвищим благом. У тимократії це воєнні успіхи, в олігархії —  багатство, в демократії — свобода. Саме з демократії виростає її продовження  і протилежність — тиранія, встановлення якої означає перетворення надмірної  свободи в надмірне рабство. Тиранія  — найгірша форма державного правління, за якої панують беззаконня, свавілля й насильство.

У діалозі «Політик»  Платон високо оцінює роль політики в  житті суспільства. Він вважає політику царським мистецтвом, яке вимагає  знань і вміння управляти людьми. Якщо правителі володіють таким  мистецтвом, то не має значення, правлять вони за законами чи без них. У тих  державах, де немає істинних правителів, правління повинно здійснюватися  через закони.

Крім зразкової  держави, правитель якої володіє  істинним знанням і вмінням управляти  людьми, Платон вирізняє ще три види правління: владу одного, владу небагатьох і владу більшості, кожен з  яких може виступати в законній і  незаконній формах. Законна влада  одного — це царство, монархія, незаконна  — тиранія. Законна влада небагатьох — це аристократія, незаконна —  олігархія. Демократія також може бути владою з законами і без них. Серед  законних форм правління вона є найгіршою  формою, серед незаконних — найкращою.

Вчення Платона  справило значний вплив на формування поглядів Арістотеля (384—322 pp. до н. є.) — найвидатні-шого представника філософської і політичної думки античності. Його політичні погляди викладені головним чином у працях «Політика» та «Афінська політія». Він зробив вагомий внесок у всебічну розробку науки про політику як окремої, самостійної галузі знань.

У центрі політичного  вчення Арістотеля перебувають проблеми походження, сутності та форми держави. Він вважав, що держава виникла  не в результаті якоїсь угоди між  людьми на основі їх волевиявлення, а  природно-історичним шляхом — із сім'ї  і поселень як всеохоплююча і найдосконаліша форма спілкування людей. Зумовлюється цей процес тим, що людина за своєю  природою є політичною істотою, і  завершення цієї її природи знаходить  свій вияв саме в політичному спілкуванні, тобто в державі.

Форму держави  Арістотель характеризував як політичну  систему, що визначається верховною  владою в державі. Конкретні форми  він розрізняв залежно від  кількості правителів і мети, яку  вони при цьому переслідують. За першою ознакою Арістотель розрізняє  правління одного, правління небагатьох і правління більшості, а за другою поділяє форми правління на правильні  і неправильні. У правильних формах правителі мають за мету спільне  благо, а в неправильних — лише своє особисте благо. Трьома правильними  формами держави виступають монархія, аристократія і політія, а трьома неправильними — тиранія, олігархія  і демократія. Кожна з цих шести  основних форм має свої види, залежно  від комбінації формоутворюючих  ознак.

Монархія є  першою і найдавнішою формою правління. Оскільки держава виникає як завершення еволюції сім'ї, де влада належить її главі, то і в монархії влада належить одній особі. В аристократії влада  належить небагатьом, наділеним особистими достоїнствами. Ця форма правління  краща за монархію, але можлива  лише там, де є шановані народом благородні й достойні. Найкращою формою правління, за Арістотелем, є політія, в якій влада належить більшості і здійснюється на спільне благо. Найгіршою з  неправильних форм держави є тиранія, де влада здійснюється деспотичними методами однією особою в особистих  інтересах.

Арістотель розрізняє  крайню демократію, в якій верховна влада належить народу, а не закону, і помірковану цензову демократію, засновану на примиренні багатих  і бідних і пануванні закону. Першу  він різко засуджує, другу підтримує. Політія втілює в собі кращі сторони  олігархії і демократії (об'єднує  багатих і бідних, багатство і  свободу), але вільна від їх недоліків  і крайнощів. За Арістотелем, політія  є середньою формою держави, в  якій у всьому переважає середній елемент. У звичаях це — поміркованість, у майні — середній достаток, у правлінні — середній прошарок. Цей середній прошарок є найціннішим  стосовно політики, оскільки він найбільш прихильний до існуючих порядків, і  завдяки йому в державі можна  пом'якшити суперечність між бідними  й багатими, яка є причиною державних  переворотів. Розумне управління і  стабільність держави будуть там, де середній прошарок є багаточисельним  і сильнішим від обох соціальних крайнощів — багатих і бідних, разом узятих, або хоча б однієї з них.

Політична думка у Стародавньому  Римі.

Марк  Туллій Цицерон, Аврелій  Августин Блаженний

Історія давньоримської політичної думки охоплює ціле тисячоліття  — аж до V ст. н. е. У загальнотеоретичному плані ця думка перебувала під значним впливом відповідних учень давньогрецьких мислителів, передусім Сократа, Платона та Арістотеля. Вершиною давньоримської політичної думки є політичне вчення Цицерона.

Марк Туллій Цицерон(106—43 pp. до н. є.) був знаменитим римським оратором, юристом і державним діячем. Серед його численних праць основною з проблем держави є праця «Про державу». Теоретичні погляди Цицерона на державу сформувалися значною мірою під впливом давньогрецьких політичних учень, які він розвивав стосовно тогочасної римської дійсності і політичної думки.

Державу Цицерон  визначає як справу, надбання (лат. res) народу (лат. populi). Звідси походить і її назва — республіка (лат. respublica). Основну причину походження держави він вбачає у вродженій потребі людей жити разом. Цицерон погоджувався з Арістотелем у тому, що держава виникла з первинного осередку суспільства (сім'ї) поступово і природним шляхом. Ще однією причиною утворення держави є необхідність охорони як приватної, так і державної власності.

Наслідуючи традиції давньогрецької політичної думки, Цицерон  приділяв значну увагу аналізові  різних форм державного правління та їх перетворень. Залежно від числа  правлячих він розрізняв три  простих форми правління: царську  владу (монархію), владу оптиматів* (аристократію) і владу народу (демократію). Кожна  з цих форм має свої переваги: у царської влади це благовоління до підданих, у влади оптиматів  — мудрість, у влади народу —  свобода. Але кожній з них властиві й певні недоліки. Так, царська  влада і влада оптиматів обмежують  свободу народу та усувають його від  участі в управлінні державою, а  демократія означає зрівнялівку.

Основним недоліком  простих форм правління є те, що внаслідок властивих їм однобічності і нестійкості вони неодмінно  перетворюються в неправильні форми. Так, царська влада, яка містить  загрозу свавілля єдиновладного  правителя, легко вироджується в  тиранію, а влада оптиматів із влади наймудріших і доблесних  перетворюється на панування кліки  багатих і знатних. Повновладдя  народу призводить до безумства і  свавілля натовпу, його тиранічної влади. Такі перероджені види владарювання вже не є формами держави, бо заперечують  саму державу як спільну справу і  надбання народу.

Цицерон вважає, що за можливості вибору з простих  форм правління перевагу потрібно віддати  царській владі, а демократію слід поставити  на останнє місце. Але найкращою  формою держави є змішана форма, утворювана шляхом рівномірного поєднання  достоїнств трьох простих форм правління. Найважливішими достоїнствами такої  держави є її міцність і правова  рівність громадян.

Свою концепцію  найкращої форми державності, на відміну від платонівського проекту  ідеальної держави, Цицерон вважав реально здійсненною і вбачав її втілення у практиці римської республіканської державності у кращі часи її існування. Творча спадщина давньоримського мислителя, особливо його вчення про державу, справила значний вплив на подальший розвиток політичної думки.

У період утвердження  в Римській імперії панування  християнства значного поширення набуло вчення одного з найвидатніших ідеологів  християнської церкви Аврелія

1 Оптимати —  представники верхів суспільства.

Августина (354—430), за заслуги перед церквою прозваного Блаженним. Свої політичні погляди  він виклав головним чином у праці  «Про град Божий».

Спираючись на біблейські положення, Августин усю  історію людства, всі соціальні, державні і правові установи й  настанови подає як наслідок гріховності  людини, започаткованої ще Адамом і  Свою. Людський рід у всі часи його існування він поділяє на два розряди: тих, хто живе за плотськими людськими настановами, і тих, хто  живе за духовними Божими настановами. Перший тип спілкування людей  Августин називає «градом земним», а другий — «градом Божим».

Гріховність земного  державно-правового життя виявляється, за Августином, у пануванні людини над людиною, у відносинах управління й підкорення, панування і рабства. Такий стан він називає «природним порядком» людського життя і  критикує його з релігійно-ідеальних  позицій божественного порядку  та його земного прообразу у вигляді  християнської церкви. Гріховний  порядок світу має тимчасовий характер і триватиме до другого  пришестя Христа й судного дня, коли встановиться «царство небесне». В  очікуванні цієї події Августин виправдовує  наявні соціально-політичні порядки, але лише тією мірою, якою вони не суперечать християнській релігії і церкві.Спільність людей, за Августином, може бути народом  і державою лише тоді, коли грунтується  на праві, поєднаному з утіленою в  Богові справедливістю. Римляни як язичники, ' на його думку, не були народом  і державою у справжньому розумінні, оскільки, ігноруючи єдиного Бога, не знали істинної справедливості.

Форми державного правління Августин розрізняє залежно  від обов'язків, покладених на верховну владу. Головними з них він  вважає моральні й релігійні обов'язки, зокрема повагу до Бога і до людини. Несправедливого правителя, як і  несправедливий народ, він називає  тираном, а несправедливу аристократію — клікою. Він вважає прийнятними  всі форми правління в тому разі, якщо в державі зберігаються втілена у праві справедливість і повага до релігії.

Вчення Августина  набуло значного поширення і впливу. Воно відіграло важливу роль у  розвитку християнських концепцій  лержави, політики і права.