Лібералізм

     ВСТУП

     Лібералізм  почав формуватися наприкінці 17 століття. Його джерелом була філософія та соціально-політична думка епохи Просвітництва. Головною думкою було те, що кожна людина наділена певними правами та ідеями гуманізму. Розквіт "класичного" лібералізму припав на 1-шу половину 19 століття.

     Ідеологічно лібералізм протистоїть, з одного боку, консерватизму та етатизмові (в питаннях про роль держави та щодо допустимої швидкості змін у політиці), а  з іншого боку соціалізму, комунізму, колективізмові тощо (в питаннях приватної  власності перш за все, а також  питаннях соціальної підтримки з  боку держави).

     Взагалі політологи виокремлюють політичні  доктрини аристократичного та демократичного лібералізму.

     До  теоретиків аристократичного лібералізму  зараховують Дж. Локка, Дж. Віко, ПІ. Монтеск'є, Д. Дідро, П. Гольбаха, І. Канта, Б. Констана, А. Токвілля.

     Майже всі вони спиралися на концепції  природного права та суспільного  договору, не виходили за межі конституційного  монархізму, парламентаризму, пошанування  права й законності, права на приватну власність, її недоторканності, наполягали на політичних свободах і вільній  конкуренції.

     Автор соціально-політичної концепції лібералізму  і поняття "громадянське суспільство" Джон Локк (1632-1704) розглядав відповідні проблеми у праці "Два трактати про державне правління" (1690).

     На  його думку, лише народ є повним носієм влади, якій він передає лише ті права, що пов'язані з діяльністю правосуддя, здійсненням виконавчих функцій  управління державою та відносин з  іншими державами. Звідси й розподіл державної влади на законодавчу (парламент), виконавчу (уряд) і федеральну (зовнішні зв'язки).

     Політичну владу Дж. Локк тлумачив, як право людей створювати закони для регулювання та збереження власності, а основною метою об'єднання громадян у суспільство вважав охорону власності цих громадян.

Звідси  й думка про те, що держава, політична  влада виникають лише на певному  етапі розвитку громадянського суспільства, коли в людей постає потреба у  створенні держави. До речі, твердження Дж. Локка, що для жодної людини, яка  живе у громадянському суспільстві, не може бути винятків, щодо виконання законів цього суспільства, актуальне й сьогодні.

     Ідея  свободи — одна з головних у  філософії Дж. Локка. Нею просякнуто всі елементи його філософської системи. І це не дивно, адже Локк цілком справедливо  вважається одним із представників  класичного європейського лібералізму, навіть одним із зачинателів ліберальної  філософії в новочасній Європі. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

ВИТОКИ  КЛАСИЧНОГО ЛІБЕРАЛІЗМУ 

     Лібералізм (від лат. liberalis — вільний) зародився, як ідеологія буржуазії у XVII ст. і остаточно оформився як ідейно-політична доктрина до середини XIX ст.. Зародження й розвиток капіталістичного способу виробництва вимагали ліквідації історично віджилих феодальних суспільних відносин, усунення перешкод вільному підприємництву, приведення у відповідність з новими виробничими відносинами політичної надбудови.

       В основі лібералізму, як ідеологічного обґрунтування назрілих суспільних перетворень лежать ідеї таких видатних мислителів, як Дж. Локк, Ш.-Л. Монтеск´є, І. Кант, А. Сміт, Б. Констан, І. Бентам, Дж. С. Мілль та ін.

     Біля  витоків лібералізму стояв Дж. Локк, який обґрунтовував ідеї суспільного  договору та природного права. Згідно з першою держава є результатом  угоди між людьми. За цією угодою люди передають державі частину  своїх прав, але є такі права, що належать їм від народження і не можуть бути відчужені. До них належать насамперед право на життя, свободу  і власність. Ідея індивідуальної свободи  є центральною в лібералізмі. Саме свобода стимулює пошук шляхів досягнення успіху, підприємливість, новаторство, тобто все те, що притаманне буржуазії.

     Ідея  індивідуальної свободи знайшла  свій подальший розвиток, зокрема, у  працях Б. Констана. Він розрізняв  свободу політичну і громадянську (особисту). На його думку, народи стародавніх  Греції та Риму знали лише політичну  свободу, яка полягала у їхньому  праві брати безпосередню участь у колективному здійсненні політичної влади. Проте людина за таких умов не знала особистої, громадянської  свободи, бо вся її життєдіяльність  жорстко регламентувалась державою. Громадянська свобода, яка проявляється в незалежності приватного життя  індивіда від політичної влади і  наявності у нього низки особистих  прав, з´являється лише у нових  народів.

     Проголошення  свободи найвищою цінністю означало визнання природної рівності людей, вимагало ліквідації будь-яких станових привілеїв, обмеження абсолютизму  державної влади. Обмеженню державного абсолютизму слугує поділ влади  на три відносно самостійних гілки  — законодавчу, виконавчу й судову, ідея якого була висунута спочатку Дж. Локком, а згодом всебічно обгрунтована Ш.-Л. Монтеск´є.

     В економічному відношенні лібералізм передбачав усунення цехової регламентації, позаекономічних  форм залежності і повну підприємницьку свободу. Ця свобода грунтується на приватній власності і проявляється у вільній конкуренції власників на нерегульованому ринку. Держава має керуватись принципом «laissez faire» (франц. — «дозвольте діяти»); вона не повинна втручатись в економіку, а покликана виконувати лише роль «нічного сторожа» (А. Сміт), тобто охороняти мир і спокій громадян. Тим самим чітко розмежовувались громадянське суспільство й держава, яка розглядалась як неминуче зло.

     Основоположні ідеї і принципи класичного лібералізму  були сформульовані у французькій  Декларації прав людини і громадянина 1789 р. й Конституції 1791 р., в американській  Декларації про незалежність 1776 р. і  Конституції 1787 р. Прихильниками лібералізму  були «батьки-засновники» США Т. Джефферсон і Дж. Медісон.

     На  початку XIX ст. поняття «лібералізм» увійшло до європейського суспільно-політичного  лексикону. Як найменування політичного  угруповання воно вперше з´явилось 1812 р. в Іспанії, де «лібералами» називали групу делегатів-націоналістів. Згодом увійшло до англійської і французької, а слідом за ними — до інших європейських мов. У XIX ст. в багатьох європейських країнах виникли ліберальні політичні  партії, які функціонували вже  не як аристократичні угруповання чи політичні клуби, а як масові організації. В середині XIX ст. доктрина класичного лібералізму стала пануючою у  європейській і північноамериканській  політичній думці, а ліберальні партії займали провідні позиції в політичному житті західних країн.

     Проголошення  і конституційне закріплення  права на свободу, приватну власність  і вільну економічну діяльність, втілення в життя принципів вільної  ринкової конкуренції і поділу влади  забезпечили прискорений розвиток продуктивних сил, сприяли звільненню від пут абсолютизму, становленню  правової держави, парламентаризму  й демократії. В цьому полягає незаперечна історична заслуга лібералізму.

     Проголошена лібералізмом свобода для всіх виявилась  свободою лише для небагатьох —  для власників, тобто для буржуазії. Держава, яка дала рівні права  всім громадянам і усунулась від  втручання в економіку, залишила слабких без захисту і зробила  їх здобиччю сильних. Замість цивілізованого індивідуалізму утвердився буржуазний егоїзм, коли кожен діяв лише у власних  інтересах, не зважаючи на інтереси інших  людей і суспільства в цілому. Збагачення одних здійснювалось  за рахунок зубожіння інших. Загострилась класова боротьба, про що свідчать численні виступи робітників на захист своїх прав та інтересів. У Франції, наприклад, через 82 роки після прийняття  Декларації прав людини і громадянина, у 1871 р. відбулось повстання робітників Парижа проти безправ´я і злиденного існування, яке увійшло в історію  під назвою Паризької Комуни.

     Особливо  наочно криза класичного лібералізму  виявилась на рубежі XIX—XX ст. з настанням  монополістичного етапу розвитку капіталізму. Монополістичні об´єднання стали витісняти  з ринку дрібні й середні підприємства, які не витримували конкуренції  з ними і розорялись. Монопольні ціни, банкрутство дрібних і середніх підприємств призводили до зубожіння  широких верств населення капіталістичних  країн, зростання безробіття, загострення  класової боротьби між найманими  працівниками і власниками засобів  виробництва.

     Рубежем, який зробив класичний лібералізм надбанням  історії й утвердив принцип державного втручання в економіку та ідею держави загального добробуту, стала велика економічна криза 30-х років. Саме завдяки втіленню кейнсіанських ідей у його «новому курсі» американському президентові Ф. Рузвельту вдалось відносно швидко подолати найважчу за всю історію США соціально-економічну кризу. Успіхи політики Ф. Рузвельта сприяли популяризації ідей лібералізму. Після Другої світової війни лібералізм уже, як соціальний лібералізм знову стає провідною ідейно-політичною течією. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

ПОГЛЯДИ ТА ІДЕЇ І. БЕНТАМА

     Поряд з ідеями індивідуальної свободи, недоторканності  і благодійної ролі приватної  власності, вільної економічної  діяльності, незалежності від держави  приватного життя індивідів чільне місце в лібералізмі має переконання  про те, що вчинками індивіда, як приватного власника керує тверезий розрахунок на отримання від своїх дій якнайбільшої особистої вигоди. Найповнішою мірою це переконання знайшло обґрунтування у вченні англійського філософа і юриста Ієремії Бентама (1748-1832), яке дістало назву «утилітаризм» (від лат. - користь, вигода).

     У своїх працях «Фрагменти про владу» (1776), «Принципи законодавства» (1789) та інших І. Бентам виходив з того, що сенс людської діяльності складають  отримання задоволення та уникнення  страждань, а найвагомішим критерієм  оцінки будь-яких явищ є їхня корисність, тобто здатність бути засобом  розв'язання якого-небудь завдання. Метою ж розвитку людства є максимізація загальної користі шляхом досягнення гармонії індивідуальних і суспільних інтересів. На відміну від більшості представників лібералізму в центрі уваги І. Бентама перебували не ідея індивідуальної свободи, а інтереси й безпека особи. Індивід має не сподіватися на буцімто належні йому від природи права і свободи, а дбати про себе, про своє благополуччя. Лише він сам мусить визначати, в чому полягають його інтереси і користь.

     Заперечуючи природні права людини, І. Бентам вважав ці права анархічні, бо їхній зміст є невизначеним і кожним тлумачиться довільно. Не сприймав він також ідею договірного походження держави, вважаючи її недоведеною тезою. На його думку, держави створювалися насильством і утверджувалися звичкою. І. Бентам визнає реальним правом лише те, яке встановлене державою. Критерієм оцінки цього права є користь, а його метою - найбільше щастя найбільшої кількості людей.

     Погляди І. Бентама на найкращу форму правління  зазнали певної еволюції. Спочатку він підтримував конституційну  монархію в Англії і засуджував демократію, як «анархію». Згодом виступив з гострою критикою монархії і перейшов на демократичні позиції. Засуджуючи монархію, спадкову аристократію, особливо Палату Лордів як її політичне втілення, І. Бентам обстоював республіканський устрій держави з поділом влади на законодавчу, виконавчу й судову гілки. Законодавча влада, на його думку, повинна здійснюватися однопалатним парламентом, який обирається щорічно на основі загального, рівного і таємного голосування. А виконавча влада має здійснюватися посадовими особами, які підпорядковуються законодавчій палаті парламенту, відповідальні перед нею і часто змінюються.

     Ці  та інші ідеї І. Бентама справили відчутний вплив на подальший розвиток політичної науки.

     У першій половині XIX ст. найвідомішими  представниками напряму суспільно-політичної думки були А. Сен-Сімон, Ш. Фур'є та Р. Оуен. Вони були сучасниками вже  більш-менш розвиненого капіталістичного ладу з притаманними йому соціальними  суперечностями. Стало очевидним, що Велика французька революція XVIII ст., яка  проголосила гуманістичні гасла  свободи, рівності і братерства всіх людей, не принесла справжньої свободи  трудящим. Суперечність між гаслами  революції та її фактичними результатами стала висхідним пунктом ґрунтовної критики А. Сен-Сімоном, Ш. Фур'є та Р. Оуеном капіталізму, як суспільного ладу, була найсильнішою стороною їхніх учень і дала їм відповідну назву. На противагу капіталізмові критично-утопічні соціалісти розробляли проекти суспільства, яке, на їхню думку, не знатиме експлуатації і гноблення й забезпечить кожному індивідові гідне існування.