Основні політичні концепції епохи Реформації

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Політологія

Контрольна робота

Варіант №99

Основні політичні концепції  епохи Реформації.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Політологія

Контрольна робота Варіант №99

Основні політичні концепції епохи  Реформації.

 

Зміст

 

Вступ                                                                                                                3

1. Політичне значення релігійних ідей Мартіна Лютера                            5

2. Навчання Жана Кальвіна                                                                           8

3. Політична філософія  Никколо Макиавелли                                             11

4. Політичні погляди  Жана Бодена                                                               14

4. Політичні погляди  Томаса Мюнцера                                                        16

4. Політичні погляди анабаптистів                                                                17

Висновки                                                                                                          18

Література                                                                                                         19

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

У першій половині XVI в. у  Західній і Центральній Європі розгорнувся  широкий суспільний рух, антифеодальне по своїй соціально-економічній і політичній суті, релігійне (антикатолицької) за своєю ідеологічною формою. Оскільки найближчими цілями цього руху були «виправлення» офіційної доктрини римсько-католицької церкви, перетворення церковної організації, перебудова взаємин церкви й держави, остільки воно стало називатися Реформацією. Головним вогнищем європейської Реформації була Німеччина.

Буржуазною революцією номер один, що відкрила період нової  історії, назвав Ф. Энгельс епоху  Реформації [1].

Для пояснення відзначеного вище тези Энгельс доводив, що видобуток срібла стала останнім поштовхом, що поставив Німеччину в 1470-1530 р. в економічних відносинах на чолі Європи. Погоджуючись із тезою Энгельса про буржуазне значення Реформації, М. Вебер разом з тим підкреслював, що справа, однак, полягає в тім, що релігійні ідеї не можуть бути просто дедуцированы з економіки [2, c.66].

Відзначене вище обставина  варто враховувати при розгляді основних політичних ідей Реформації. Ці ідеї висловлені в основному в  релігійній формі й у них є особливий для наступного буржуазного розвитку зміст. Але звідси не треба, що діячі Реформації були прихильниками капіталізму. Так, М. Лютер - один з найвизначніших діячів Реформації неодноразово вкрай негативно висловлювався із приводу лихварства і якого б те не було стягнення відсотків, у чому (з капіталістичної точки зору) проявлялася “відсталість” його поглядів. Діячі Реформації ставили метою не створення якої-небудь спеціальної програми етичних реформ, але “порятунок душі”. Це при аналізі їхніх релігійних доктрин можна виявити, що протестантські етичні ідеї відповідали духу капіталізму. Але звідси не треба, що прагнення до мирських благ саме по собі могло кому-небудь із них представлятися етичною цінністю. Більше того, культурні наслідки Реформації в значній частині були непередбаченими й навіть небажаними для самих реформаторів.

Прихильники Реформації розділилися на два табори. В одному зібралися імущі елементи опозиції - маса нижчого дворянства, бюргерство, частина світських князів, що розраховували збагатитися за допомогою конфіскації церковного майна і що прагнули використовувати зручний випадок для завоювання більшої незалежності від імперії. Всі ці елементи, тон серед яких задавало бюргерство, хотіли здійснення досить скромних, помірних реформ. В іншому таборі об'єдналися народні маси: селяни й плебеї. Вони виставили далеко, що йдуть вимоги, боролися за революційну перебудову миру на засадах соціальної справедливості.

Участь у реформаційному русі настільки різнорідних суспільних сил, природно, визначило наявність у ньому досить відрізняються друг від друга політичних програм, подань про державу, право, закон. Проте ці програми містили й загальні, характерні для всієї Реформації ідеї. Наприклад, всі прихильники Реформації визнавали єдиним джерелом релігійної істини Священне Писання й відкидали католицький Священний Переказ. Були вони згодні в тім, що миряни повинні «виправдуватися однією вірою» без посередницької ролі духівництва в «порятунку» віруючі. Всі вони бажали радикального спрощення й демократизації церковного пристрою, засуджували погоню церкви за земними багатствами, були проти її залежності від римською курії й т.д.

Реформацію прийнято ділити на два напрямки: бюргерське (М. Лютер, Ж. Кальвін) і народне (Т. Мюнцер, анабаптисти й ін.).

 

 

 

 

 

1. Політичне значення релігійних ідей Мартіна Лютера.

М. Лютер (1483-1546) походив  із селянської родини, але його батько зумів не тільки побувати гірником, але й, розбагатівши, стати одним  з багатих бюргерів - власників  мідних рудників. Мідна справа в той час перебувало в руках князівського будинку, і Лютер ріс в обстановці бюргерської родини, незадоволеної своїм положенням. Уже в університеті, де він вивчав грецьких і латинських авторів, церковне право, його справжньою пристрастю стала Біблія, утвори батьків церкви, твору середньовічних містиків. Маючи намір після одержання ступеня магістра “вільних мистецтв” вивчати юриспруденцію, він раптово відчув страху перед гнівом Господнім і всупереч волі батька постригся в августинський монастир під ім'ям Августина. У двадцятисемирічному віці він відвідав Рим, куди прийшов пішки. Після повернення з Рима Лютер став посилено вивчати грецька й давньоєврейська мови для самостійного прочитання першоджерел. Ставши доктором богослов'я, він одержав право тлумачити Біблію, викладаючи студентам своє розуміння знаходження божественної благодаті. Протестуючи проти продажу індульгенцій, він прибив на воротах церкви 95 тез, у яких викривав цю практику [3, c.67]. Ці тези мали величезний резонанс і об'єднали різні стани в боротьбі за релігійну й національну незалежність Німеччини.

Ідея М. Лютера про  безпосереднє спілкування людини й  Бога, про порятунок єдино вірою, а отже, про непотрібність духівництва  й церкви як посередника, зруйнувала середньовічну політику й ідеологію.

Як відомо, у католицизмі  церква розглядався як посередник між  людиною й Богом: “Без церкви немає порятунку”. Тільки церква має право на тлумачення Священного писання, пізнання Бога йде через церкву. У Лютера людин пізнає Бога самостійно, тобто має право на самостійне пізнання Істини. Ключове для Нового часу поняття індивідуалізму можна знайти в його спростуванні ідеї про церкву як колективному інституті порятунку. У той же час це своєрідний індивідуалізм: справа віри вільно, але в людини, по суті, немає інших прав, оскільки страждання й борошна, борошна й страждання - таке, по думці Лютера, єдине право християнина.

У католицизмі для  порятунку віруючі повинні робити “добрі справи”: молитися, поститися, робити паломництва до святих місць  і ін. Лютер уважає, що такого роду справи добрі лише остільки, оскільки вони плоди віри, і не дають ніякого порятунку без останньої.

У той час як у католицизмі  символом служіння Богові був відхід від мирських справ, у протестантизмі взагалі, у тому числі й у Лютера, все мирське життя розглядалося як богослужіння. “Адже все відбувається з волі Твоєї (Божої), – писав Лютер. – И корову доять, і будь-яке нікчемну справу виконують, та й по всьому, як великі, так і незначні, рівні перед особою Твоїм ” [2, c.130].

Безумовно нової в Лютера була думка про те, що виконання мирських обов'язків, тому що вони визначаються для кожної людини його місцем у житті, стає для людини його покликанням. Мирська діяльність характеризується Лютером як прояв християнської любові до ближнього, а виконання мирських обов'язків служить єдиним засобом бути бажаним Богові. По думці М. Вебера, такого роду моральна кваліфікація мирської професійної діяльності виявилася чревата надзвичайно серйозними наслідками.

Лютер виступав за церковне самоврядування й духовну рівність. Якщо в католицизмі панувала ідея церковної ієрархії, на чолі якої стояв вищий духовний орган - тато, то в Лютера вищим духовним органом була громада віруючих. Сан священика дається й знімається громадою віруючих - така його ідея “загального священства” [3, c.68] За вимогою релігійної рівності переглядає ідея політичної рівності, що стане одним з основних вимог “справжніх” буржуазних революцій.

Замість теократичної доктрини католицизму, що підкоряє державну владу  Богові й церкві, Лютер повернув ідеї державної влади її достоїнство. У творі “Про світську владу” він писав, що якби увесь світ складався із щирих християн, не було б потреби у світській владі. Але справжніх християн у світі мало, злих завжди набагато більше, тому світське правління, що стримує злих, що змушує їх зберігати мир і спокій, також необхідно. Але у світської влади є межі, за які вона не вправі переступати. “Світське правління має закони, які простираються не далі тіла й майна й того, що є зовнішнім на землі. Над душею же Бог не може й не хоче дозволити панувати нікому, крім Самого Себе. Тому, якщо світська влада насмілюється диктувати закони душам, вона грубо втручається в Правління Добродії, спокушає й псує душі”[3].

Замість середньовічної ідеї християнської всеєвропейської державності, заснованої на принципі єдності релігії й політики, Лютер виступив за національну державу, у рамках якого релігійна й політична влади повинні бути розділені. У такий спосіб Лютер прагнув повернутися до сіма поданням, заснованим на висловленні Христа: “Віддавайте кесарево кесареві, а Боже Богові” [1].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Навчання Жана Кальвіна.

Ж. Кальвін (1509-1564) є засновником  кальвінізму (пуританства). Одержавши  блискуче богословське і юридичне утворення  в кращих навчальних закладах Франції, Кальвін виявився під сильним впливом ідей Лютера й примкнув до протестантського руху. Основна праця: “Наставляння в християнській вірі” (1536). Діяльність Кальвіна мала велике політичне значення для твердження ідей протестантизму. Без кальвінізму справа Лютера не одержало б широкого поширення й міцного твердження. Змушений емігрувати з Парижа у зв'язку з підозрою в причетності до “лютеранської секти”, Кальвін виявився в місті-державі Женеві, де став визнаним лідером женевської протестантської громади. Однак з багатьох причин, у тому числі й через невдоволення суворістю вимог пропонованого Кальвіном навчання, женевці вигнали його зі свого міста, але вже через три роки він був з пошаною повернута в Женеву й став церковним диктатором, “Женевським татом” Реформації [2, c.69] Дійсно, строгість нового протестантського навчання в порівнянні з католицьким навчанням була набагато вище. За словами М. Вебера, панування кальвінізму, як це було в XVI-XVII вв. у Женеві, Шотландії, Нідерландах, Англії й Новій Англії, сьогодні сприймалося б нами як сама нестерпна форма церковного контролю над особистістю. І проте самі розвинені в економічних відносинах області Західної Європи в XVI в. прийняли протестантизм, а численні кальвіністські громади в інших країнах нерідко виступали потім у ролі раннебуржуазных політичних організацій. Кальвін перетворив Женеву в духовний центр і оплот Реформації, де знаходили притулок протестанти з усією Європи й готувалися кадри протестантських теологів-проповідників. Він створив нову, просту й дешеву церкву з демократичною організацією виборів своїх керівників і керуванням, увів строгу регламентацію громадського життя.

Найбільш важливим догматом кальвіністського навчання є вчення про вибраність до порятунку, або  про приречення. Не Бог існує для  людей, а люди для Бога. Зміст нашої індивідуальної долі нам не відомий. Нам відомо лише одне: частина людей визначена до порятунку, інші прокляті навік. Ні заслуги, ні добрі вчинки людей не можуть вплинути на їхні долі, змінити приречення, але кожний повинен бути впевнений, що він обранець Божий. Для Кальвіна доказом вибраності служить стійкість віри, що виникає як наслідок благодаті. Для масових релігійних рухів, яким став і кальвінізм, питання про те, як упевнитися у своєму порятунку, був визначальним. Віруючої пропонувалися два засоби для знаходження внутрішньої впевненості в порятунку; прямий обов'язок уважати себе обранцем Бога й проганяти сумніву як диявольські спокуси (систематичний самоконтроль), і невтомна діяльність у рамках вибраної професії. Кальвіністський Бог жадав від своїх вибраних не окремих “добрих справ”, а святості, зведеної в систему. Носіїв пуританських ідей в XVIII в. назвуть “методистами”, оскільки для них земне існування було строго раціоналізоване й заповнено єдиним прагненням - примножити славу Бога на землі. А примножити цю славу можна не бездіяльністю, а діяльністю. Головним і найважчим гріхом уважалася марна витрата часу. Імущий, хоч він і не має потреби в роботі для задоволення своїх потреб, так само, як і бідний, зобов'язаний трудитися. Багатство, як і прагнення до нього, порицалось у тому випадку, якщо з його допомогою віддавалися ліні й мирським насолодам. Бажання бути бідным, не говорячи вже про злидарство здатного до праці людини, засуджувалося як наносить збиток славі Божої [2, c.70]. Важливим уважалося одержання й збільшення прибутку: “Якщо Бог указует вам цей шлях, випливаючи якому ви можете без шкоди для душі своєї й не шкодячи іншим, законним способом заробити більше, ніж на якому-небудь іншому шляху, і ви відкидаєте це й обираєте менш дохідний шлях, то ви тим самим перешкоджаєте здійсненню однієї із цілей вашого покликання, ви відмовляєтеся бути керуючим Бога й приймати дарунки його для того, щоб мати можливість ужити їх на благо Йому, коли Він того побажає. Не для плоті й грішних радостей, але для Бога треба вам трудитися й багатіти” [2, c.191].

Прагнення до успіху в  професійній діяльності разом із проповіддю мирського аскетизму  означало в кальвінізмі установку на буржуазне підприємництво.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3. Політична філософія Никколо Макиавелли.

Властиво політичну  філософію й теорію епохи Відродження, звільнену не тільки від релігійних одягів, але й від самого релігійного  духу, ми знаходимо в Н. Макиавелли (1469-1527) - великого італійського гуманіста, основоположника політичної науки Нового часу. Він народився у Флоренції в родині юриста. В 27 років став секретарем Ради Десятої Флорентійської республіки, був послом у ряді західноєвропейських держав. Основні праці: “Государ”, “Мистецтво війни”, “Міркування на першу декаду Тита Лівія”.

Добре відоме висловлення  Ф. Бэкона про Макиавелли: “Нас є  за що дякувати Макиавелли й інших  авторів такого ж роду, які відкрите й прямо розповідають про те, як звичайно надходять люди, а не про  те, як вони повинні надходити” [4]. У своєму вивченні миру політики Макиавелли користувався новими методами дослідження. Поряд з філософським підходом, за допомогою якого формулюється нормативно-ціннісна теорія, він використовував емпіричний метод спостереження над реальними політичними відносинами. Саме використання емпіричного підходу до аналізу політичної дійсності дозволяє розглядати Макиавелли предтечею сучасної політичної науки. Філософський підхід Макиавелли реалізував у своєму добутку “Міркування на першу декаду Тита Лівія”, а емпіричний - у роботі “Государ”, популярної й у наші дні. Знаменно, що обидві роботи Макиавелли писав майже одночасно, але його політичні ідеали, розглянуті в 10-й главі “Міркувань”, де говориться про перевагу республіки над монархією, відомі не всім, тоді як положення “Государя” користуються широкою популярністю от уже чотири сторіччя й багаторазово цитуються [5]. Більше того, саме ім'я письменника дало назву поняттю “макіавеллізм”, що відбиває характер ідей “Государя” з погляду тих, хто не робив розходжень між двома відзначеними вище методами.

Навчання Макиавелли про форми правління перегукується  з античною політичною думкою. Найкращою  формою правління є республіка, тому що вона найбільш пристосована до природи людини. Арістотелівські критерії правління однієї людини, меншостей і більшості громадян Макиавелли використовує для характеристики республіканської форми правління, що одержала ще в часи Цицерона назва змішаної. У республіці з'єднується правління більшості народів, меншості знаті й одного вибраного глави держави. Більшість народів бере участь у керуванні тим, що контролює знать і в такий спосіб попереджає можливі зловживання владою. Участь знаті в керуванні дозволяє використовувати її багатства. У свою чергу знати контролює виборного главу держави. Наявність індивідуального носія влади дозволяє швидко приймати рішення якщо буде потреба.