Основні політичні концепції епохи Реформації

У республіках, думав  Макиавелли, легше здійснити волю й рівність. Задовго до того, як ліберальна теорія в особі А. Смита сформулювала положення про цінність вільного ринку, Макиавелли висловив ідею, що індивідуальна воля корисна для всього суспільства. Всі країни й області, що користуються волею, уважав Макиавелли, досягають у всім надзвичайних успіхів. Багатства, створювані землеробством і промисловістю, зростають удосталь. Кожний намагається охоче придбати й примножити надбання, що сподівається вільно використовувати. Таким чином, люди дорівнює піклуються й про частки, і про суспільні вигоди, і внаслідок цього дивно процвітають і ті, і інші. У той же час це ще не є ідеї класичного лібералізму, оскільки людина як соціальне явище незмірно менше цілого - держави й інтереси окремих людей повинні бути підлеглі спільним нтерес.

Але республіканська  форма правління можлива не завжди й не скрізь. Республіка, де керування  є “спільною справою” громадян, припускає певну якість народу, цивільні чесноти, повага до загального добра. Для “зіпсованих” народів, у яких не розвинені цивільні чесноти, переважніше монархія. Тільки в єдиновладді можна знайти противагу привілейованому положенню феодалів. Тільки сильна державна влада здатна покласти кінець тривалому періоду влади чужоземців і пануванню папського Рима, що придушив народний дух і відвернув народ від служіння державі. Етичні початки християнства Макиавелли вважає практично нездійсненними [5, c.72].

Християнство, думаючи  вище благо в смиренності, у презирстві до мирського, у зреченні від життя, знесилило мир і зрадило його в жертву мерзотникам. Коли люди заради раю воліють безмовно переносити всякі образи, перед мерзотниками відкривається велике й безпечне поприще. Релігія древніх римлян краще служила державі. Таким чином, Макиавелли визнає релігію лише засобом політики, що впроваджує схвалювані державою вдачі.

Він уважав, що тільки монарх-реформатор, вибраний народом, може об'єднати країну, створити національна держава, незалежна від папства. Для реалізації цієї вищої політичної мети гарні всі засоби. Нехай обвинувачують його вчинки, аби тільки виправдували результати, і він завжди буде виправданий, якщо результати виявляться гарні. Ладу національна держава, князь повинен бути відважніше лева й хитріше лиси, може не виконувати своїх обіцянок, якщо це йде на користь справи. Найбільше йому варто піклуватися про силу, тому що гарні друзі завжди будуть, якщо будуть гарні війська. Государ повинен добре вивчити природу людини й використовувати це знання в державних інтересах. У всіх державах і у всіх народів існували й існують ті самі прагнення й страсті: люди властолюбні, корисливі, непостійні, невдячні, боягузливі, ледачі й лицемірні, вони заздрі й сповнені ненависті друг до друга. При обмежених здатностях вони мають непомірні бажання, пороки переймають скоріше, ніж чесноти. Знаючи ці властивості людей і підкоряючи моральні міркування цілям політики, государ зможе вирішити свої завдання [5, c.72].

 

 

 

 

 

4. Політичні погляди Жана Бодена.

Відомий французький  політичний мислитель і правознавець Ж. Боден (1530-1596) є родоначальником  теорії суверенітету. У своїй роботі “Шість книг про державу” він відстоював абсолютний суверенітет монархії, але  відзначав, що влада монарха не має божественного походження. Боден так само, як і Макиавелли, чітко відокремлював політикові від релігії й моралі. “Держава, - писав він, - є здійснення суверенною владою справедливого керування багатьма родинами й тим, що перебуває в їхньому загальному володінні” [6].

У цьому визначенні обертають  на себе увага поняття суверенної влади й державного майна (загального всім родинам). Державне керування поширюється  тільки на державної майно, а не на майно часток сімейств. У розумінні Бодена суверенітет державної влади означав вищу, необмежену, нероздільну владу, що не залежить ні від тата, ні від імперії, ні від внутрістанової боротьби [6, c.73] В епоху що роздирали Францію усобиц і релігійних воєн Боден виступив виразником поглядів передових кіл суспільства, прихильником абсолютної монархії, національного держави. Влада государя обмежена тільки Божественними й природними законами. Складовими частинами суверенної влади є: право законодавства, право війни й миру, право призначення вищих чиновників, право вищої судової інстанції, право помилування, право карбування монети.

Ж. Боден задовго до Монтеск'є звернув увагу на вплив  навколишнього середовища на побут, вдачі, психологічні особливості людей і форми їхнього гуртожитку. У роботі “Метод легкого вивчення історії” він підкреслював таку особливість жителів півдня, як звичка до споглядання, що дозволила їм відкрити таємниці природи, установити принципи математики, осягти сутність релігії й небесних тел. У жителів півночі ж зародилася всіляка механіка, пушки, плавка металів, книгодрукування. Від жителів середньої зони відбуваються встановлення, закони, звичаї, адміністративне право, торгівля, красномовство, діалектика й, нарешті, політика. Люди півночі - скіфи цінують фізичну силу, вони схильні до грабежів і тому марнотратні. Жителі півдня скаредні. Для захисту своєї держави жителі півночі частіше прибігають до сили, жителі півдня - до страху Божому, а люди середньої зони - до законів і справедливості. Азія, Греція, Ассирія, Італія, Франція й Верхня Німеччина - серединні країни, розташовані між полюсом і екватором, від 40 до 50 градуса північної широти, знали розквіт найбільших імперій, дали миру великих полководців, кращих законодавців, справедливих суддів, проникливих юристів.

Основна заслуга Бодена полягала в тому, що він слідом за Макиавелли рішуче прокладав шлях самостійної, незалежної від церкви, політичній науці, доводив необхідність державного суверенітету, піднімав достоїнство права. Якщо в Макиавелли право виступає переважно як засіб для досягнення тих або інших державних цілей, то в Бодена саме право виступає метою буття держави. Праці Макиавелли й Бодена послужили важливим джерелом для наступного розвитку політичної думки, внесли істотний вклад у політико-теоретичне знання свого часу.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

5. Політичні погляди Томаса Мюнцера.

Реформація в Німеччині, як до того в Англії й у Чехії, послужила сигналом до загального руху селянства й міських низів, які  не бачили виправдання становій нерівності, феодальній ієрархії, незліченним повинностям і поборам; вони вимагали повернення до практики християнської рівності не тільки в церковної, але й у суспільному житті. В 1524 р. почалося загальне повстання селянства південної й середньої Німеччини проти церковних і світських феодалів; одним з вождів селянської війни був Томас Мюнцер (біля 1490-1525 р.). Реформацію, Що Почалася, і селянський рух Мюнцер тлумачив найбільш радикальним образом; в “Празькій відозві” він призивав до повного соціального перевороту й установлення народної влади. На думку Энгельса, політична програма Мюнцера була близька до комунізму. “Під царством божим, - писав Энгельс, - Мюнцер розумів не що інше, як суспільний ладо, у якому більше не буде існувати ні класових розходжень, ні приватної власності, ні відособленої, конфронтуючим членам суспільства й далекої їм державної влади”.

Високо оцінюючи діяльність і програму Мюнцера, Энгельс характеризував невдачу зі здійсненням цієї програми в одному з міст Німеччини як трагічну й згубну для будь-якого політичного вождя спробу здійснити ідеї, для реалізації яких немає суспільно-історичних умов [1].

 

 

 

 

 

 

 

 

5. Політичні погляди  анабаптистів.

Анабаптисти або перекрещенцы - така назва від своїх супротивників одержали учасники радикального релігійного руху епохи Реформації (XVI сторіччя) в основному в Німеччині, Швейцарії, Нідерландах. Самі анабаптисти воліли називати себе Taufer (хрещені, крещенцы), підкреслюючи хрещення як свідомий вибір. Рух був украй неоднорідним і варіювалося від близькості до загальновизнаної протестантської традиції Магістерської Реформації й навіть католицизму в одних представників, до досить дивних, часом радикально-сектантських проявів в інших. Проблема неоднорідності збільшується тим, що анабаптистами нерідко називають всі групи, що становили рух Радикальної Реформації (анабаптисти, спіритуалісти, социниане й інші), хоча історики, особливо останнім часом, воліють їхній раз личать.

Основною ознакою руху став заклик до повторного хрещення у свідомому віці. Представники радикальної частини анабаптистів (багато хто з яких дотримувалися комуністичної ідеї спільності майна, а деякі й спільності жінок) взяли участь у Селянській війні в 1524-1525, утворили Мюнстерскую комуну 1534-1535, і зрештою були знищені. Інша частина займала більше помірні позиції, дотримувалася пацифізму (Веслувань, Симонс, Марпек) або навіть співробітничала з місцевою владою (Губмайер). Вона збереглася дотепер у формі громад меннонитов, гуттеритов і амишей. Ідеї помірних анабаптистів вплинули на формування громад англійських баптистів у Нідерландах в XVI столітті [7].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновки

 

Епоха Відродження (XIV-XVI вв.) і Реформації (XVI в.) - це епоха  зародження нових буржуазних відносин у надрах середньовічної Європи, час  Полігонометрія й Боккаччо, Леонардо да Вінчі й Макиавелли, Дюрера, Лютера, Мікеланджело й Мюнцера. В епоху Відродження, натхненна античними ідеалами, відродилася віра в людський розум, нове звучання придбала ідея достоїнства людської особистості, її індивідуальності й незалежності від церкви. Епоха Реформації - епоха боротьби проти Римсько-католицької церкви, перегляду фундаментальних догматів католицизму, що привела до виникнення протестантського напрямку в християнстві, також стала відправною крапкою у формуванні світогляду, що відповідає потребам розвитку буржуазних відносин.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Література

 

1. Маркс К., Энгельс Ф. Соч. Т. 21.
2. Вебер М. Протестантская этика и дух капитализма // Вебер М. Избранные сочинения. М., 1990.
3. Лютер М. О светской власти // Антология мировой политической мысли. Т. 1.
4. Бэкон Ф. Соч.: В 2 т. М., 1977. Т. 1.
5. Макиавелли Н. Государь. М., 1990.
6. Боден Ж. Шесть книг о государстве // Антология мировой политической мысли. Т. 1.
7. ru.wikipedia.org.