Політичні партії як елементи політичної системи суспільства

Неофашизм має дві форми прояву: 1) нелегального традиційного фашистського руху, пристосованого до сучасних умов; та 2) легальної і напівлегальної організації діяльності із дотриманням зовнішньої лояльності до законності, демократичних політичних інститутів, а також участь у парламентських виборах. Основні політичні ідеології згідно своїх базових характеристик можуть розглядатися у вигляді певної циклічної системи, розташованої у двохосній площині координат, де кожен вектор, що виходить з умовного “нуля”, вказує на ту чи іншу ціннісну орієнтацію. Базовими ознаками, або цінностями, на яких ґрунтується дана політико-ідеологічна типологія, виступають:

• по осі абсцис (горизонталь) — полюс пріоритету суспільних інтересів і колективної власності з одного боку та полюс пріоритету держави та/або нації, а також приватної власності з іншого;
• по осі ординат (вертикаль) — диктаторсько-централістський полюс моністичного світогляду на одній стороні та, відповідно, демократично-федералістський полюс плюралістичного світогляду на іншій.

Звичайно, ця схема, як і будь-яка  інша, є дещо умовною, але вона дає  змогу наочно представити розміщення найвпливовіших політичних ідеологій  відносно одна одної в певній цілісній картині, яка є порівняно зручною  для визначення, скажімо, місця конкретного  політичного об’єднання чи партії за її політико-ідеологічними критеріями та базовими ціннісними орієнтаціями.

Згідно із Законом України  «Про політичні партії»  об'єднання громадян діють на підставі своїх статутів, які покликані врегулювати усі сфери діяльності організації. Статут об'єднання повинен містити назву об'єднання, його статус, юридичну адресу; мету та завдання; умови і порядок прийому в члени об'єднання громадян та вибуття з нього; права та обов'язки членів організації; порядок утворення та діяльності статутних органів організації, місцевих осередків та їх повноваження; джерела надходження і порядок використання коштів та іншого майна, порядок звітності і контролю; порядок внесення змін та доповнень до статуту; порядок припинення діяльності об'єднання і вирішення майнових питань, пов'язаних з його ліквідацією(див. додаток Б).Статут об'єднання може містити і інші положення, що стосуються особливостей створення і діяльності об'єднання громадян. Також політичні партії повинні мати програму. Програма політичної партії є викладом цілей та завдань цієї партії,а також шляхів їх досягнення(див. додаток В).

Отже, поділ політичних партій за напрямками ідеологічної діяльності також є умовним, як і їх класифікація, бо на даному етапі розвитку суспільства неможливо виділити «чистих», в ідеологічному аспекті, партій.

Основними документами, які  регламентують роботу будь-якої політичної партії є її статут і програма.

2.3.  Діяльність політичних партій в парламентах і урядах

Політичні партії відіграють важливу роль у виборах до вищих  і місцевих органів державної  влади. Здебільшого кандидати в  депутати виступають від політичних партій. У країнах, де передбачено  державне фінансування виборчих кампаній, існують різні принципи відшкодування  виборчих видатків партії. В одних  випадках держава виплачує грошові  засоби з розрахунку кількості зібраних партією голосів виборців, в інших  — з розрахунку кількості місць, отриманих партією в парламенті. 
 Партії, які на виборах здобули депутатські місця, вирішально впливають на формування центральних і місцевих органів влади. Реальна участь партій у справах держави залежить від існуючої в країні партійної системи: багатопартійної, двопартійної і однопартійної. 
 Рівень представництва партій у законодавчому органі державної влади є критерієм визнання їх політичного авторитету в суспільстві. А парламентська боротьба політичних партій відображає співвідношення політичних сил у ньому. Ефективність діяльності парламентського механізму зростає внаслідок об'єднання депутатів у парламентські партійні групи, клуби, фракції тощо. Законодавство багатьох країн не передбачає існування партійних об'єднань депутатів у парламентах, однак на практиці депутати не приступають до виконання своїх обов'язків, доки не створять партійних фракцій. Партійні об'єднання парламенту тримають у полі зору найважливіші питання, вивчають законопроекти, вирішують, хто саме виступатиме в дебатах від імені всієї групи. Прагнення партії утворити парламентську фракцію пов'язана з тим, що лише за цієї умови депутати від партії отримують представництво в різних керівних і робочих органах палат. 
 У парламентах різних країн встановлено мінімальний кількісний склад депутатів від однієї партії, необхідний для утворення партійної фракції: у Бельгії партійну групу можуть утворити не менше 3 депутатів, в Австрії — не менше 5, в Італії і Франції — не менше 20, у ФРН — 25, в Україні — 14 депутатів. 
 Подекуди існують певні особливості утворення парламентських фракцій. У Франції, наприклад, незалежні, безпартійні депутати і депутати з партійними мандатами, які через недостатню кількість не можуть утворити власної парламентської фракції, вправі приєднатися до фракцій, які близькі їм за політичними поглядами. При цьому вони не обов'язково мають підпорядковуватися встановленій у цих фракціях партійній дисципліні, можуть голосувати на власний розсуд. В Італії у нижній палаті депутати партій, які за регламентом не мають підстав для утворення власної фракції і які не виявили бажання приєднатися до функціонуючих партійних груп, можуть утворити єдину змішану групу. Щоправда, такій групі важко налагодити свою роботу через різні політичні погляди депутатів. 
 Найвпливовішими і найавторитетнішими фігурами в парламенті є голови палат. Часто їх обирають на весь термін повноваження палати і, як правило, ці посади обіймають голови партій або блоку партій, які мають абсолютну більшість місць у палаті. Якщо жодна з партій або блоків партій не має абсолютної більшості, на посаду голови палати обирають на основі угоди. У такому разі не завжди головою палати є представник найбільшої за кількістю партійної фракції. Посади заступників голів палат здебільшого розподіляються між представниками найвпливовіших партій у парламенті. 
 У багатьох європейських країнах для керівництва роботою палати створено колегіальні органи — бюро, президію тощо, до складу яких, крім голови палати і його заступників, входять секретарі, які контролюють присутність членів палати, спостерігають за підрахунком голосів, редагують і підписують протоколи засідань палати, і квестори, які займаються матеріальним забезпеченням палати і церемоніалом. Колегіальні органи формуються з представників різних партій пропорційно чисельності їх фракцій. Партії, які не мають власних партійних фракцій, позбавлені можливості бути представленими в цих органах. 
 На діяльність парламенту відчутно впливають комітети, комісії палат, рішення яких часто визначають рішення палати. У різних країнах вони формуються по-різному. Але їх партійний склад найчастіше визначається на основі пропорційного представництва офіційно визнаних парламентських фракцій. 
 Попри непересічну важливість участі партій у роботі парламенту, головне їх завдання — здобуття урядової влади, вплив на формування і діяльність уряду. 
 За президентської системи правління (ПИТА) застосовується позапарламентський спосіб формування уряду: глава держави є і главою уряду, призначає міністрів, незважаючи на розстановку сил у парламенті і без участі парламенту. Призначення уряду президентом без участі парламенту надає верхівці партії президента значної ваги в управлінні державою. Як правило, міністрами призначають членів партії, яка перемогла на президентських виборах, хоч у США цієї традиції дотримуються не завжди. Формуючи кабінет, президент надає перевагу групам і особам, які зробили суттєвий внесок у його обрання. За розколу партії, національної кризи, президент може залучити до свого кабінету представників опозиційної фракції або партії. 
 За парламентської системи правління глава держави не завжди є виборною особою (у деяких країнах — монарх), він позбавлений права призначати міністрів на свій розсуд, а тільки осіб, які користуються підтримкою більшості депутатів парламенту, і мусить звільняти їх, к тільки вони втратять цю підтримку. На практиці це означає, що глава держави призначає міністрами представників партії або партій, що мають більшість місць у парламенті (часто лише більшість у нижній палаті парламенту). 
 Залежно від співвідношення і розстановки партійних сил у парламенті формуються різні типи урядів — однопартійний, коаліційний ( при цьому в парламенті можуть виникати центристські, право- чи лівоцентристські коаліції). Інколи виконавчу владу здійснюють «уряд меншості» або «службовий уряд» (утворений на позапартійній основі), які теж спираються на підтримку парламентської більшості, до якої належать не представлені в уряді партійні фракції. Іншими словами, не представлені в уряді партії надають йому «зовнішню підтримку» з різних питань. Практикується і формування уряду національної єдності, до якого входять представники всіх впливових парламентських політичних партій. Так було у Великобританії в 1931—1935, 1935—1937 pp. і з 1940 року до закінчення Другої світової війни, коли уряд національної єдності утворювали консервативна, лейбористська і ліберальна партії.

Отже, політичні партії та їх кандидати мають вирішальний  вплив на формування центральних  та місцевих органів влади..ua)

2.4.  Припинення діяльності партії

Політичні партії припиняють діяльність шляхом реорганізації чи ліквідації (саморозпуску), або у разі заборони її діяльності чи анулювання реєстраційного свідоцтва в порядку, встановленому законами України.

Рішення про реорганізацію  чи саморозпуск приймається на з'їзді (конференції) політичної партії відповідно до статуту політичної партії. Одночасно з цим з'їзд (конференція) політичної партії приймає рішення про використання майна та коштів політичної партії на статутні чи благодійні цілі.

У разі невиконання політичною партією вимог закону, виявлення протягом трьох років з дня реєстрації політичної партії недостовірних відомостей у поданих на реєстрацію документах, невисування політичною партією своїх кандидатів на виборах Президента України та народних депутатів України протягом десяти років, орган, який зареєстрував політичну партію, мас звернутися до Верховного Суду України з поданням про анулювання реєстраційного свідоцтва. Інших підстав для анулювання реєстраційного свідоцтва немає.

Рішення Верховного Суду України  про анулювання реєстраційного свідоцтва політичної партії тягне за собою припинення діяльності політичної партії, розпуск її керівних органів, обласних, міських, районних організацій і первинних осередків та інших статутних утворень політичної партії, припинення членства у політичній партії.

Отже, умови, підстави та процес припинення діяльності політичної партії з наступним анулюванням її свідоцтва  передбачені Законом України  «Про політичні партії».

Таким чином можна сказати, що функціонування партії починається з часу її утворення, тобто реєстрації. Основним напрямком діяльності політичної партії вважається її робота у парламенті та уряді. Будь-яку політичну партію можна віднести до певного ідеологічного типу.Припинення діяльності партії можливе лише за умов. Передбачених чинним законодавством.

Розділ  3

Формування  багатопартійності в Україні

Формування багатопартійності  в Україні відбувалося у декілька етапів:

I етап (1990-1991 рр.) -  можна назвати періодом офіційного правового оформлення багатопартійності, жорсткого протистояння легальних демократичних організацій України з КПРС – КПУ, формування перших національних рухів і політичних партій, переваги політичного негативізму в їх діяльності та програмних вимогах. У цей період інтенсивним процес формування партій.

Головним фактором впливу на процес формування партій у цей  період стає ідеологічний. Розпочинається соціально-економічна диференціація  суспільства, а політична структуризація стає адекватною реакцією.

 Проте новостворені  партії були ще організаційно  слабкими, внутрішньо не готовими  до здійснення управління державою. В якості головної мети їх  діяльності визначалося збільшення  впливу в суспільстві на хвилі  критики і «розвінчування» злочинів  епохи соціалізму.

Ставлення суспільства до партій було досить неоднозначним з  одного боку, підтримувалась ідея становлення  багатопартійності, іноді ступінь  підтримки межував із ейфорією та оцінкою багатопартійності як панацеї, а з іншого – відсутність сформованих  уявлень про діяльність партій у  державно-владних інституціях в  умовах демократичного режиму,що стримувало від визнання партій як повноправних суб’єктів державної влади. У даний період була фактично відсутня правова база участі партій у виборчому процесі.

Перші президентські вибори ознаменувались високим рівнем активності партійних і безпартійних кандидатів. Результати виборів були парадоксальними, оскільки на фоні негативного ставлення  д 70-річної монополії  КПРС – КПУ  Президентом було обрано компартійного  функціонера, що унеможливлювало зміну  еліт, оскільки, незважаючи на кризу  комуністичної ідеї, реальна влада  і важелі управління державою продовжували залишатись у руках комуністичної еліти. Нові політичні еліти, які могли б протистояти їй, ще не сформувались, а самі виборці із острахом ставились до кандидатів, що представляли нові партії.

II етап (1992 – 1994 рр.) - період формування основних ідеологічних напрямків у партійній системі,політичних партій різної ідейної спрямованості, розробки позитивних партійних програм, спрямованих на пошуки оптимальних засобів розбудови незалежної української держави, усвідомлення партіями їх ролі в державно-владній діяльності та прагнення до реалізації,  ще незначного на той час, державно-владного потенціалу.

Послаблюється вплив на формування партій ідеологічного чинника, з’являється  адміністративний фактор, породжений загостренням боротьби за владу. Відчутним  стає запит на формування «партій  влади». Державно-управлінська еліта  намагається легітимізувати владу  за допомогою партійних механізмів.

Для даного етапу характерна відсутність сформованих об’єктивних  передумов для участі партій у  здійснені державної влади, оскільки партії ще не були повноправними  суб’єктами виборчого процесу, а парламент, обраний за  мажоритарною системою, був абсолютно неструктурованим, партії фактично не здійснювали впливу на функціонування уряду.

Проте вони вже виявили  внутрішню готовність до участі в  розробці державної політики та здійснення впливу на управління державою, проявилась тенденція до консолідації партій у  рамках парламенту.

III етап (1994-1998 рр.) – період подальшого розвитку багатопартійності в Україні, ідейного та організаційного самовизначення політичних партій, пошуків свого місця та ролі  в політичній системі суспільства, засобів ефективного впливу на процес прийняття владних рішень. Відбувається зміцнення сформованих корпоративних груп державно-політичної, фінансово-бізнесової та партійно-політичної еліт, що дає поштовх для виникнення партій, які покликані легалізувати інтереси вказаних груп і реалізовувати їх у владних інституціях.

Важливою подією, що визначила  подальший розвиток партій та перебіг  електорального процесу, стало вдосконалення  виборчого законодавства.

Політичне протистояння владних  інституцій призвело до укладення конституційного  договору і досягнення домовленості стосовно проведення парламентських виборів 1998 р. за змішаною системою.

Це дало імпульс до стрімкого  зростання кількості партій та активізації  їх боротьби за виборця. Проявляється прагнення партій до здійснення впливу на діяльність уряду, хоча вони ще відкрито  не заявляють про наміри бути учасниками розподілу посад  в уряді.

IV етап (1998-2002 рр.) – даному періоду в діяльності політичних партій притаманні такі риси: подвоєння кількості партій, на кінець 2001 р. їх налічувалось біля 130; зростання кількості партій, створених шляхом адміністративного втручання з метою захисту інтересів правлячої еліти та активізація зусиль, спрямованих на «клонування» нових партій для відтягування голосів від впливових опозиційних партій; фактичний розподіл політичних партій на суто парламентські та позапарламентські, послаблення впливу останніх; потяг до внутрішньої консолідації; загострення                міжпартійної боротьби за розподіл повноважень як у парламентських, так і в урядових структурах; посилення впливу суб’єктивних чинників, передусім особистих амбіцій лідерів, на ідейну цілісність та організаційну єдність політичних партій; формування партійних союзів і коаліцій, широких позапартійних громадських об’єднань, що орієнтовані виключно на участь у виборах; відсутність суттєвого впливу партій на обрання глави держави при активізації зусиль партій, спрямованих на досягнення президентства; поступове розмежування партій по лінії «влада - опозиція»; вкрай низький рівень довіри суспільства до всіх владно-управлінських інституцій, негативна оцінка діяльності партій в органах державної влади.