Політична культура

МІНІСТЕРСТВО  ОХОРОНИ  ЗДОРОВ‘Я

ТЕХНІКУМ  НФАУ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

«ПОЛІТИЧНА   КУЛЬТУРА»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Виконав:

 

 

 

 

                                                      Харків –2002.

 

 

ПЛАН:

 

 

 

1. Політична культура як соціальний феномен
1. Поняття «політична культура»
2. Структура політичної культури
3. Типологія політичних культур
2. Політична соціалізація як політико-культурний процес
1. Сутність і детермінанти політичної соціалізації
2. Політичне виховання
3. Етапи політичної соціалізації
3. Політична культура сучасного українського суспільства
1. Домінанти політичної культури посткомуністичної України
2. Регіональні відмінності політичної культури в Україні.

 

 

 

                                             ЛІТЕРАТУРА:

 

 

1. М. Сазонов «Політологія»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                     1. Політична культура як соціальний феномен

                                  1.1 Поняття «політична культура»

 

   Термін «політична  культура» був упроваджений в  науковий обіг у ХVIII ст. німецьким філософом Іоганом Готфрідом Гердером (1744 –1803). З того часу він у різних інтерпретенціях використовується багатьма політичними мислителями. Концептуальну розробку цього поняття було розпочато в аме-риканській політології у 1950-1960 рр. Опрацьовуючи теорію політичних систем, представники біхевіоральної школи першими підкреслили, що полі-тичні системи відрізняються одна від одної не тільки правовими нормами та інституційною структурою, але й культурою. Класичне визначення поняття “політична куьтура” було дано Габріелем А. Алмондом і Г. Бенхаймом Пау-еллом у їх праці “Порівняльна політика”.

   Політична культура являє собою сукупність індивідуальних позицій і орієнтацій учасників даної системи. Це –суб‘єктивна сфера, що лежить у підгрунті політичних дій і надає їм значення.

   Дослідження привели політологів до висновку, що як соціальний феномен політична культура має подвійну сутність, бо вона являє собою, з одного бо-ку, субсистему політичної системи суспільства, а з другого боку, субсистему його загальної культурної системи. Таким чином, політична культура трак-тується як спільне поле функціонування двох систем суспільства: політичної та культурної. Через нього суспільна культура впливає на характер політи-чних стосунків, а ті, в свою чергу, здійснюють зворотний вплив на культуру суспільства.

   Як частина культурної системи суспільства, політична культура вбирає в себе лише ті культурні елементи, які діють в політичному процесі. Вона де-термінує політичну поведінку суспільства, форми участі громадян у політи-чному житті, функціонування та розвиток політичних інститутів. Політична культура – це частина духовної культури народу, що вбирає елементи, по-в‘язані з суспільно-політичними процесами. Вона активно взаємодіє з інши-ми видами суспільної культури – економічною, правовою, релігійною тощо.

   Як компонент політичної системи політична культура концентрує в собі соціально-психологічні чинники політичного життя. Важливу роль в ній ві-діграє політична свідомість – сукупність уявлень, цінностей, переконань, ус-тановок і т. п., які відбивають владні стосунки в суспільстві та політичні ін-тереси громадян. Але їх ототожнювати не можна.

   Поняття “політична культура”,  по-перше, характеризує не лише  політичну свідомість, але й політичну  поведінку. Свідомість настільки  включається в політичну культуру, наскільки вона обумовлює поведінку громадян.

   По-друге, поняття “політична  культура” охоплює не всю політичну  свідо-мість і не всю політичну  поведінку, а лише їх сталі,  типові прояви.

   По-третє, поняття  “політична культура” відбиває  не просто сукупність по-літичних стереотипів суспільства, а типовий комплекс ідеальних уявлень про політику, який увіймає в себе розуміння того, якою повинна бути полі-тична система, як вона має функціонувати. Саме ці уявлення цілеспрямову-ють діяльність людей у царині політики.

   По-четверте, поняття  “політична культура”, окрім  раціональних, логічних чинників  політичної поведінки, включає  й позасвідомі, афектні аспекти:  типові прояви в політиці темпераменту, емоцій, що притаманні тій або  іншій соціальній спільності.

   Сьогодні існує широкий спектр думок щодо визначення поняття “полі-тична культура”. Їх більш ніж сорок. Усі визначення політичної культури так чи інакше підкреслюють її скерованість на вивчення контексту політики, змісту політичного життя. З іншого боку, політична культура – один з видів культури, тому їй властиві загальнокультурні ознаки.

   Політична культура  – це сукупність індивідуальних  стосунків і орієнтацій до  політичних об‘єктів, які базуються  на певному рівні політичної  ідеології та суспільної психології. Політична культура формується на протязі життя багатьох генерацій і обіймає ідеї, переконання, концепції щодо взаємосто-сунків різних суспільно-політичних інституцій, політичні традиції, звички, норми політичної практики, індивідуальній та громадський досвід, емоції. Це також орієнтації та установки людей щодо влади, політичної системи в цілому, це принципи взаємостосунків поміж окремою людиною, суспільст-вом та державою. Можна сказати, що політична культура – це єдність об‘єк-тивних соціально-нормативних компонентів свідомості, поведінки та суб‘єк-тивних умов, що відбивають те, як люди реагують на політичне життя. Еле-менти політичної культури обумовлені соціально-економічними, національ-но-культурними, суспільно-історичними чинниками, характеризуються від-носно сталістю й змінюються лише в процесі глибоких зрушень у суспіль-ному житті.

 

                                1.2. Структура  політичної культури 

 

   У вітчизняній  політології до найбільш розповсюджених  структурних ком-понентів політичної  культури відносять елементи політичної свідомості, сві-тогляду, уявлень, установок, ціннісних орієнтацій, політичну участь, пове-дінський аспект. У складній структурі політичної культури можна умовно вирізнити два основних компоненти: культуру політичної свідомості та культуру політичної поведінки.

   Культура політичної свідомості являє собою типовий для тієї або іншої соціальної спільноти комплекс політичних уявлень, цінностей, переконань, традицій, установок та орієнтацій, які є включеними в політичну діяльність. Політичні увлення – то образи політичних об‘єктів, які формуються свідо-містю людини як безпосередньо на підставі індивідуального досвіду, так і за допомогою соціального спілкування та виховання. Вони можуть грунтувати-ся на об‘єктивному політичному знанні або існувати у вигляді політичних почуттів і настроїв, можуть бути справжніми або помилковими. Політичні переконання за своєю сутністю є усвідомленими потребами особи, що спо-нукають її до певних дій у царині політики. Важливу роль у формуванні по-літичних переконань грають політичні цінності – моральні принципи, норми і ідеали політичного життя, що мають значення для окремих індивидів та соціальних груп. Стійкість політичній свідомості надають політичні тради-ції – нормативні зразки політичної поведінки, які історично склалися, пере-даються з генерації в генерацію та збігаються на протязі тривалого часу. По-літичні традиції можуть бути старими і новими, національними та світо-вими, динамічними і статичними, з високою та слабкою стійкістю. Кожен тип традицій має свій сильний та слабкий бік. Перевага старих традицій у їх спроможності стримувати швидкі зміни, слабкість – у схильності перед  ми-нулим досвідом, у запереченні нових підходів. Нові традиції в одних випад-ках відбивають високий динамізм культури, а в інших - дають можливість відмови від них під тягарем обставин.

       Переведення  політичних уявлень, переконань, цінностей та традицій у площину  їх практичної реалізації здійснюється  за посередництвом політич-них  установок і орієнтацій. Політичні установки характеризують схиль-ність суб‘єкта до певних форм активності в певних ситуаціях. Окремим ви-дом політичних установок є політичні орієнтацій. Політичні орієнтації – то установки, які грунтуються на системному уявленні об‘єкта про цілі, план та засоби здійснення політичнчх дій, які він має виконати або вже виконує.

    Культуру політичної поведінки можна виззнчити як сукупність типових для тієї або іншої соціальної спільноти форм, зразків та норм політичної участі та політичної діяльності. Політична участь у біхевіоральній політоло-гії виначається як дії приватних осіб, що намагаються вплинути на функціо-нування політичної систеаи. Це активність громадянського суспільства що-до політичних інститутів. Культура політичної поведінки проявляється у ступені, формах і способах участі громадян у електоральному процесі, у масових політичних акціях (мітингах, демонстраціях, маніфестаціях, страй-ках тощо), у діяльності політичних партій та політизованих громадських ор-ганізацій, у роботі представницьких органів державної влади та місцевого самоврядування. Вона залежить від рівня освіти особи, статі, віку, належ-ності до тієї чи іншої верстви суспільства, професії, рівня доходів, релігій-них переконань тощо.

   Політична  діяльність – це категорія, яка характеризує активність політич-них інститутів. Індивід настільки може займатися політичною діяльністю, настільки може займатися політичною діяльністю, настільки він є включе-ним у структуру того або іншого політичного інституту. Культура політич-ної діяльності проявляється у традиціях і стереотипах ухвалення та реаліза-ції політичних рішень, політичного управління та адміністрування, сприй-няття та розв‘язання соціально-політичних конфліктів.

 

3. Типологія політичних культур.

 

   Політична культура будь-якого  суспільства є унікальною. Разом з тим, у політичних культурах різних суспільств є чимало спільних рис, що дає під-ставу для їх об‘єднання в певні типи. Існує декілька підходів до типоло-гізації політичних культур. Найбільш розповсюдженими є історичний, функ-ціональний, структурний і комунікативний.

   У контексті історичного підходу тип політичної культури суспільства виз-начається ступенем розвитку громадянськості його членів. Засновниками цього підходу були американські політологи Габріель А. Алмонд та Сідней Вебра. Здійснивши у 1959-1960-х рр. широкомасштабні дослідження пози-цій, орієнтацій та активності у політиці населення п‘яти країн –Англії, Італії, ФРН, США, Мексики,  – вчені вирізнили три “чистих типи політичної куль-тури”: парафіяльний, підданський та учасницький.

   Парафіяльна культура характеризується індиферентним або негативним ставленням членів суспільства до політичної влади взагалі, відсутністю інте-ресу до політики та, внаслідок цього, небажанням брати в ній особисту участь. У цій культурі індивіди усвідомлюють себе в якості членів малої со-ціальної спільности (парафії), але не громадянами держави.

   Підданська культура характеризується відсутністю інтересу до участі в політиці, пасивним ставленням до влади. Хоча в цій культурі громадяни вже усвідомлюють себе членами політичного співтовариства, але їх роль у полі-тичній системі зводиться до ролі підданих (об‘єкту), які лише підкоряються владі.

   Учасницька культура характеризується великим або значним інтересом громадян до політики, активним ставленням до політичної влади, готовніс-тю брати особисту участь у політичному житті.

   Але політичні  культури сучасних суспільств, за  думкою Алмонда і Верби, не  можна віднести до жодного  з цих типів. Вони являють  собою один із змі-шаних типів,  в якому співіснують і перехрещуються різні культурні елемен-ти. Дослідження домінант політичної поведінки дозволили вченим вирізни-ти наступні змішані типи політичної культури: парафіяльно-підданський, па-рафіяльно-учасницький та піддансько-учасницький.

   Парафіяльно-підданський тип політичної культури притаманний сьогодні багатьом постколоніальним країнам Африки та Азії, які, долаючи трай-балізм і місцевий сепаратизм, будують суверенні централізовані держави на грунті авторитарної влади. Парафіяльно-учасницький тип характерний для тих країн, що розвиваються, які йдуть шляхом демократичного розвитку. Та-кий характер має, наприклад, політична культура Індії. Піддансько-учас-ницький тип розповсюджений у стабільних демократіях. Одним з різновидів цього типу можна вважати громадянську культуру сучасних цивілізованих суспільств. В ній зустрічаються фрагменти парафіяльної культури. У певної частини членів суспільства продовжує зберігатися підданське ставлення до політичної влади. Хоча постійну політичну активність демонструє не більше 15% населення, але основна його маса психологічно спрямована на участь у політичному житті, являє собою потенційно активних громадян.

   Типологія Алмонда  та Верби була першою спробою  типологізації політич-них культур.  Відбиваючи історичний аспект  формування політичної культу-ри сучасних суспільств, вона в той же час не враховувала багатьох інших іс-тотних моментів політико-культурного феномену.

   Функціональний  підхід до типології політичних культур було запропонова-но польським політологом Єжи Вятром у його книзі “Соціологія політичних стосунків”. Методологія Вятра грунтувалася на тім, що політична культура як компонент політичної системи, з одного боку, багато в чому визначає якості політичного режиму, а з іншого боку, сама постійно зазнає на собі його вплив. У відповідності з трьома базовими типами політичного режиму в межах функціонального підходу вирізняються три основні типи політичної культури: тоталітарний. Авторитарний та демократичний.