Політична культура

   Тоталітарна політична культура характеризується ідеологічною заанга-жованістю політичної свідомості та політичної поведінки членів суспільст-ва, бо в тоталітарних системах має право на існування тільки одна, офіційна ідеологія, яка повинна визнаватися усіма. Тоталітарній культурі притаманні культ вождя, міфологізація свідомості, активно-підданське ставлення до вла-ди. Тоталітарна влада вимагає від членів суспільства не тільки свого визна-ння як законної, але й постійного виявлення активності по її підтримці. Аполістичність розцінюється як прояв нелояльності до режиму. У тоталітар-них системах діє принцип “Хто не з нами, той проти нас”. Політична актив-ність в умовах тоталітаризму часто має примусовий характер, бо її спону-кальним мотивом є страх.

   Авторитарна політична культура, навпаки, характеризується аполістич-ністю. Хоча члени авторитарних систем можуть виявляти самостійну актив-ність у різних сферах суспільного життя (економіці, культурі тощо), але це обходить політику. Аполістичність культивується режимом, який побудова-ний на одноосібному правлінні. Його цілком задовольняє пасивно-під-данське ставлення до влади. Головне –щоб не заважали правити. У автори-тарних системах діє принцип: “Хто не проти нас, той з нами”.

   Демократична політична культура характеризується толерантним став-ленням до різних політичних поглядів та переконань, визнанням опозиції. Найважливішою політичною цінністю є громадянські права і свободи. Ос-кільки в демократичних суспільствах громадяни вільні у виборі – брати чи не брати участі в політиці, то реальна політична активність є середньою. При цьому більшість членів суспільства внутрішньо готові до політичної участі.

   Окрім базових  типів політичної культури, в  межах функціонального підхо-ду  вирізняють також проміжні та  перехідні типи.

   Проміжні типи політичної культури характерні для країн, політичні ре-жими яких мають ряд рис, що притаманні різним режимам. Так, політичні режими Польщі в часи Владіслава Гомулки та Угорщини в часи Яноша Ка-дара не можна з повним правом віднести ані до тоталітарного, ані до автори-тарного типів. То були тоталітарно-авторитарні режими. Вони втратили вже багато тоталітарних властивостей, але не стали в повній мірі авторитарними. Тоталітарно-авторитарні режими формували й відповідний тип політичної культури. Політична культура Франції в період президентства Шарля де Голля також мала проміжний, авторитарно-демократичний характер. В ній було чимало елементів авторитаризму, але зберігалося демократичне під-грунтя.

   Перехідні типи політичної культури притаманні суспільствам, які знахо-дяться в процесі трансформації – цілеспрямованого переходу від однієї яко-сті до іншої. Перехідний характер мають посткомуністичні суспільства, що трансформуються з тоталітарних у демократичні. В політичній культурі посткомуністичних суспільств зберігаються ще багато тоталітарних нашару-вань, але набирають силу паростки нової,демократичної культури, вини-кають також рецидиви авторитаризму. Політична культура перехідного сус-пільства має гетерогенну структуру.

   Структурний підхід до типології політичних культур був обумовлений розробкою поняття домінуючої культури. Американські політологи, які зна-ходилися під впливом праць Алмонда, Пауелла і Верби, звернули увагу на те, що в політичній культурі будь-якого суспільства є утворення, які власти-ві окремим соціально-класовим, етно-національним, релігійно-конфесійним, статево-віковим або територіальним групам. Їх взаємостосунки в різних сус-пільствах неоднакові. У одних суспільствах вони співіснують більш-менш гармонійно, в інших – перебувають в стані конфронтації. Це дало підставу для вирізнення гомогенного та гетерогенного типів в політичній культурі.

   Гомогенний тип характеризується тим, що специфічні утворення, які скла-дають політичну культуру суспільства, незважаючи на різницю в поглядах на владу, ставлення до правлячої еліти, мають спільне базове підгрунтя. Такі утворення одержали назву політичних субкультур, а базове підгрунтя –домі-нуючої культури.

   Домінуюча культура – це комплекс політико-культурних елементів, які притаманні більшості соціальних груп даного суспільства. Політико-куль-турні утворення, що не мають спільного поля з домінуючою культурою, виз-начаються як контркультури. Домінуюча культура виконує інтегративну функцію стосовно політичної системи. Політичні структури, які не додер-жуються принципів домінуючої культури, розглядаються як  антисистемні. Наявність домінуючої культури надає політичній культурі суспільства гомо-генний (цільний) характер.

   Гетерогенний тип характеризується відсутністю домінуючої культури. Не маючи спільного підгрунтя, політичні культури різних соціальних груп протистоять одна одній. Гетерогенна політична культура детермінує соці-альні, етнічні, релігійні та інші політичні конфлікти. Вона народжує тен-денції дестабілізації політичної влади, дезінтеграції політичної системи сус-пільства.

   Комунікативний  підхід до типологізації політичних культур багато в чому був визначений працею англійського політичного мислителя Карла Поппера “Відкрите суспільство та його вороги”. У ній автор протиставив “закритим суспільствам”, культура яких консервативна, грунтується на колективній відповідальності, обтяжена великою кількістю усіляких табу, законів і зви-чаїв і тому закрита для зовнішнього впливу та прогресу, “відкриті сус-пільства”, де право прийняття особистих рішень, особиста свобода та осо-биста відповідальність громадян визначають динамізм розвитку та відкри-тість їх культури. Методологія Поппера дала підставу для вирізнення в по-дальшому закритого та відкритого типів політичної культури.

   Закрита політична культура – то замкнутий, зорієнтований тільки на вла-сні локальні цінності, зразки та норми, тип. Для нього характерний тради-ціоналізм політичної свідомості та поведінки. Закриті політичні культури не спроможні до скільки-небудь продуктивного обміну цінностями з іншими політико-культурними системами. Закритий тип політичної культури прита-манний для патріархальних та тоталітарних суспільств.

   Відкрита політична культура характеризується спроможністю до комуні-кації. Відкриті культури порівняно легко вбирають у себе інокультурний досвід. Вони здатні до новацій та модернізації. Відкритий характер мають політичні культури демократичних суспільств, що обумовлює динамічність і еволюційність їх розвитку.

   Багатоманітність  методологічних підходів до типологізації  політичної ку-льтури та множинність її типів відбивають усю складність політико-куль-турного феномену. Являючи собою архіскладне структурне утворення, полі-тична культура будь-якого суспільства своїми конструюючими атомарними елементами має політичну свідомість та політичну поведінку кожного з його членів. Як людина поводить себе в політиці, які особливості мають її полі-тична свідомість і поведінка – це багато в чому визначається процесом полі-тичної соціалізації.

          2. Політична соціалізація як політико-культурний  процес.

          2.1.Сутність і детермінанти політичної соціалізації.     

   У політично організованих суспільствах людина завжди вільно чи невіль-но залучена до системи політичних стосунків, є носієм політичної культури. Перманентний процес залучення людини до політичної системи, формуван-ня в неї певного ставлення до влади та політичної активності на грунті засвоєння змісту політичної культури суспільства й самостійного осмис-лення сутності соціального буття одержав назву політичної соціалізації.

   Політична соціалізація є однією зі складових загального процесу соціалі-зації людини. Процес залучення індивіда до політичної системи завжди від-бувається в контексті його залучення до системи суспільних стосунків у ці-лому. Засвоюючи через соціальне спілкування й виховання та розвиваючи в міру індивідуальних здібностей соціально-культурний досвід, індивід зас-воює й розвиває навички, знання, норми, цінності і традиції політичної сис-теми.

   За своїм змістом  політична соціалізація являє  собою двоєдиний процес: переходу  вимог політичної системи у внутрішню структуру індивіду та фор-мування активності індивіда стосовно політичної системи. Звідси випли-вають дві основні функції політичної соціалізації.

1. набуття індивідом вміння орієнтуватися в політичному просторі;
2. набуття їм навичок виконувати певні ролі у політичній системі.

   Ролі, які виконує  людина у політичній системі,  можуть бути найрізнома-нітнішими:  підданий, виборець, компетентний спостерігач,  компетентний критик, функціонер  політичної партії або політизованої  громадської органі-зації, державний чиновник, політичний діяч,  політичний лідер тощо. Спро-можність їх виконання в політичній системі багато в чому залежить від міри та характеру політичної соціалізації особи.

   Міра політичної  соціалізації окремої людини  індивідуальна. Але разом з тим вона внутрішньо детермінована дією трьох перемінних: 1) віку людини; 2) наявності в неї того або іншого суб‘єктивного досвіду; 3) здібністю до самостійних форм мислення та поведінки в царині політики. Комплексний вплив означених чинників визначає стадію політичної соціалізації.У полі-тичній теорії найчастіше вирізняють дві основні стадії: первинну та вто-ринну.

   На первинній стадії формується початкове ставлення до сфери політики через сприйняття політичної інформації за допомогою думок і оцінок ото-чуючих, персоналізацію політичних образів, появу першого самостійного досвіду взаємодії з владою. Зміст первинної стадії становить засвоєння інди-відом політичних цінностей, установок, норм, орієнтацій, що були вироблені суспільством; закріплення у структурі індивіду стереотипів політичної куль-тури суспільства.

   Вторинна стадія пов‘язана з розширенням самостійного політичного дос-віду, з вмінням робити індивідуальні політичні висновки, формувати пози-ції, що спроможні протистояти тиску колективної думки, з участю у спеціа-лізованих політичних об‘єднаннях і організаціях. Вторинна соціалізація ха-рактеризує становлення індивідуальної політичної культури особи, її спро-можність до самостійного вироблення політичних цінностей, установок, норм, орієнтацій.

   У процесі політичної  соціалізації на формування свідомості  та поведінки людини впливає  велика кількість як об‘єктивних,  так і суб‘єктивних чинників. Усі чинники політичної соціалізації  можна умовно поділити на власне  й невласне політичні.

   Як невласне політичні виступають такі чинники, які перебувають поза ме-жами політичної системи, але одночасно здійснюють істотний вплив на про-цес політичної соціалізації, обумовлюючи формування певних тенденцій по-літичної свідомості та поведінки громадян. До них слід віднести: рівень ма-теріального добробуту, спосіб життя, моральне здоров‘я суспільства, вели-ких та малих соціальних груп, до яких залучено індивіда.

   Як власне політичні виступають такі чинники, які визначають процес полі-тичної соціалізації зсередини політичної системи: характер політичного ре-жиму, єміст політичних норм, якість політичної інформації тощо.

   Процес політичної  соціалізації детермінують чинники  різного соціального рівня. На макросоціальному рівні суттєвий вплив на формування стереотипів політичної свідомості та поведінки громадян справляють пануючі у суспіль-стві соціально-економічні стосунки, специфіка етно-національного та релі-гійно-конфесійного спілкування, характер політичної влади, зміст націо-нальної культури. На мезосоціальному рівні такими чинниками є становище певних соціально-класових, етнічних, конфесійних, професійних, територі-альних, статево-вікових та інших великих соціальних груп у суспільстві, їх культурні традиції. На мікросоціальному рівні процес політичної соціалізації багато в чому залежить від родинних традицій, стосунків на роботі, специ-фіки неформального спілкування тощо. В останній час у зв‘язку з розвитком тенденцій інтернаціоналізації та глобалізації соціально-економічних, полі-тичних та культурних стосунків, все більший вплив на процес політичної соціалізації здійснюють явища, що відбуваються на мегасоціальному рівні, – рівні розвиток економічної кооперації, політична інтеграція, регіональні та глобальні конфлікти і кризи тощо.

   Слід зауважити, що чинники різних соціальних рівней неоднаково впли-вають на конкретних індивидів та різні соціальні групи. Кожен із чинників впливає на людину через призму її індивідуальних особливостей – специфі-ку світогляду, рівень інтелекту, моральні підвалини тощо. Відбиваючись у індивідуальній свідомості, чинники соціального буття набувають певної зна-чущості й виступають як сигнали, що спонукають особу до певного способу дій в царині політики.

   Серед великої  кількості акторів політичної  соціалізації особлива роль на-лежить соціальним інститутам, які справляють цілеспрямований вплив на формування політичної свідомості і поведінки громадян. Такі інститути поз-начаються як інститути політичної соціалізації. До них слід віднести: сім‘ю, школу, церкву, засоби масової інформації, громадські об‘єднання та орга-нізації, політичні партії, державні органи та установи. Вплив інститутів по-літичної соціалізації на членів суспільства здійснюється за допомогою діяль-ності конкретних людей (батьків, вчителів, священиків, журналістів і т. д.), яких називають агентами політичної соціалізації.

                                        2.2. Політичне виховання.   

   Окремим випадком  політичної соціалізації є політичне  виховання – процес цілеспрямованого та систематичного впливу на політичну свідомість та політичну поведінку громадян з метою формування в них певних політичних якостей. Цілеспрямованість і систематичність – два головних чинники, які вирізняють політичне виховання із загального контексту політичної соціалі-зації. Головне завдання політичного виховання –укорінювати у свідомості та поведінці людини пануючих в даній системі політичних цінностей, норм, орієнтацій та зразків, розповсюджувати певний тип політичної культури. Політичне виховання містить два компоненти: раціональний та емоційний.