ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА

Тема 12. ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА

1. Поняття, структура  та функції політичної культури.

2.Політична  культура нації, суспільної групи,  особи. Типологія політичних

культур.

3.Політична  соціалізація: суб'єкти, фази, форми.

4.Стан та  особливості української політичної культури.

1. Термін «політична культура» введений у науку наприкінці XVIII ст. німецьким

філософом Й.Г.Гердером. В українській політичній думці  проблема сутності політичної культури вперше чітко сформульована українським ученим В'ячеславом Липинським.

   Було це за 30 років до того, як американський політолог Габріел Алмонд у 1956р.

висунув власну версію цього феномена, яка стала  класичною. Якщо Липинський

сутність політичної культури бачив у поєднанні, «рівновазі»  між політичною творчістю і «політичною наукою», що забезпечує високу «політичну умілість» провідної верстви нації, то Алмонд розглядав політичну культуру як сукупність орієнтацій громадян на політичну систему суспільства і на самих себе як учасників політичного процесу.

     Ці орієнтації мають таку структуру:

- пізнавальні орієнтації (знання про політичну систему, її «входи» і «виходи»);

- емоційні орієнтації (почуття та настрої щодо політичної системи, тих осіб, які її

репрезентують);

- оцінні орієнтації (уявлення про політичні об'єкти, що впираються на ціннісні стандарти

і критерії у  поєднанні з інформацією та емоціями).

     Послідовники  Г.Алмонда йшли шляхом розширення компонентного  складу

культури. Спочатку цей процес відбувався у рамках політичної свідомості, але згодом у політичну культуру включили «зразки політичної поведінки» та традиційні політичні інститути.

     У дослідженні природи та сутнісних  рис політичної культури особливі пізнавальні

можливості  має семіотичний (знаковий) підхід. Це тому, що будь-яка культура -

виробнича, правова, політична, моральна, екологічна тощо - має знакову природу. Тобто цінності та ціннісні орієнтації, стереотипи мислення і поведінки, ідеологічні концепції та моделі функціонування політичних інститутів, політичні символи, інші елементи політичної культури є тими політичними знаками, які вироблені в процесі політичної діяльності, і в яких зосереджена життєво важлива інформація. Організація і спрямування політичного життя на основі акумульованих в елементах культури смислів забезпечує ефективну діяльність суспільних груп та народів, задоволення їх насущних потреб. Таким чином, стають зрозумілими ті образи, що використовують науковці для характеристики соціального призначення політичної культури - бути «генетичним кодом» («матрицею», «моделлю») політичного процесу.

     Структура політичної культури включає ряд блоків – пізнавальний, нормативно-оцінний, практично-поведінковий та інституційний. Перший блок - пізнавальний -включає політичні уявлення, знання, міфи та політичну ідеологію.          Політична культура завжди базується на певних уявленнях про політичну сферу та її роль у функціонуванні суспільства.

Нормативио-оцінний  блок політичної культури тісно пов'язаний з

мотиваційною  стороною політичної діяльності. Це політичні  цінності, ідеали, цілі,

принципи, норми, а також ціннісні орієнтації, політичні оцінки, установки,

переконання, почуття  й емоції. Ціннісні орієнтації відіграють вирішальну роль у

функціонуванні  політичної культури, адже вони виступають в якості мотиву

політичної  діяльності.

В практичному  житті політична культура постає у вигляді зразків політичної

поведінки - системи дій, вчинків, ритуалів, засобів політичного впливу. Слід

підкреслити, що в політичну культуру входить  не сама політична діяльність, а

характерні  способи і форми здійснення тих  чи інших дій і вчинків, стереотипи

політичної  поведінки.

     Ще один блок політичної культури - інституційні цінності: традиційні принципи

побудови й  діяльності державних органів та громадських формувань, вивірені

практикою форми  і методи їх діяльності.

У структуру  політичної культури, крім описаних вище блоків, входять політичні

традиції, стереотипи і символи. У цих феноменах  поєднуються суб'єктивні та

об'єктивні  характеристики. В традиціях зберігається досвід політичного минулого,

вони виступають способом передачі зразків політичної свідомості і поведінки між

поколіннями. Політичні  символи (герб держави, прапор, гімн, корона короля,

гетьманська булава та ін.) – це формалізоване відображення стереотипів політичного життя. Вони мають особливий вплив на емоційну сферу людини: політичні почуття й настрої.

       Важливу роль у політичному житті відіграють стереотипи політичного мислення і поведінки. Це стійкі форми сприйняття й оцінки соціальних об'єктів, усталені способи дії. Якщо політична культура постає як сукупність характерних способів життєдіяльності в сфері політики, то можна твердити, що вона є сукупністю політичних стереотипів, притаманних суспільству.

Аналізуючи  політичну культуру, необхідно звернути увагу на те, що вона - не

нагромадження статичних речей, а процес, у якому беруть участь носії культурних

функцій.

 Політична культура як компонент політичної системи суспільства виконуєтакі функції: акумуляція історичного досвіду народу, вираження його політичних

потреб та інтересів; ідентифікація, інтеграція та мобілізація членів політичної

суспільноти; відтворення  певних параметрів політичного життя; орієнтація

суспільства на формування та зміцнення бажаного суспільного  ладу; політична

соціалізація  нових генерацій народу. 
 

2. Політична культура, як і культура взагалі, має національну форму буття. Це

означає, що реально  існує не політична культура взагалі, а лише культура Франції,

США, Росії, Китаю, України та інших держав. В їх основі національна ідея,

національні потреби  та інтереси, цінності й цілі, умови  їх реалізації. Політична

культура нації  поширюється на всі її суспільні  групи: класи, демографічні й

професійні  групи, етнічні меншини. Але політична  культура окремої суспільної групи,крім загальних рис, має й специфічні. Для позначення цього явища в  політології використовується поняття субкультури (підкультури). Наприклад, є сенс говорити про молодіжну політичну субкультуру. Її основними рисами виступають загострена критичність в оцінці стану суспільства, схильність до радикальних заходів у реформуванні відносин, рішуче впровадження нових форм політичного життя, динамічність у ціннісних орієнтаціях, особлива відданість високим ідеалам свободи, соціальної справедливості та гуманізму.

Політична культура особи формується під впливом  політичної культури суспільства і тієї спільноти, в яку вона входить. При цьому загальні культурні цінності специфічно странсформуються соціальним статусом особи, її індивідуальним досвідом, рівнем знань і психологічним станом.

Політична культура кожної особи проявляється:

а) в змісті та рівні політичних знань, у тому числі знань традицій, принципів, норм і способів політичної діяльності;

б) в індивідуальному  політичному досвіді;

в) в сформованих  на їх основі політичних переконаннях, оцінках, мотивах, чуттях;

г) в соціальній активності.

Аналіз політичної історії народів світу та нинішнього стану розвитку держав дає змогу провести типологію політичних культур на основі тих чи інших ознак. Так, аналіз політичних орієнтацій громадян американськими вченими Г. Алмондом і С. Вербою виявлено такі «чисті» типи політичних культур: патріархальний, підданський і активістський.

 Перший тип притаманний відсталим племенам і характеризується відсутністю чітко виражених політичних ролей. Тут практично відсутній інтерес громадян до політичного життя, а орієнтації членів суспільства на вождів племен, шаманів і т.п. не відділяються від їх релігійних та соціальних орієнтацій. Підданський тип політичної культури характеризується позитивною орієнтацією на політичну систему (на «вихід» з неї), але слабким ступенем особистої участі.

Він сформувався  в умовах феодальної політичної системи, де існує чітка ієрархічна

залежність  в структурі державної влади, і де народ позбавлений політичних прав і свобод.

Активістська  політична культура, яку ще називають  «культурою участі», передусім

вирізняється  тим, що громадяни намагаються відігравати  значну роль у політичному житті

країни, орієнтуючись і на «вхід», і на «вихід» з  політичної системи. Цікаво відзначити, що Алмонд і Верба оптимальним типом політичної культури вважають не чистий «активістський», а так звану «громадянську культуру» в якій переважає активістська культура при збереженні елементів патріархальної і підданської. За таких умов забезпечується найбільша стабільність політичної системи. Прикладом є політична культура Великобританії, в якій переплетені демократичні засади політичного життя і традиції монархічної держави.

      Заслуговує на увагу поділ політичних культур на поляризовані і консенсусні,

тоталітарні й  демократичні, консервативно-ліберальні й ліберально-демократичні,

доіндустріальні, індустріальні та постіндустріальні, відкриті й закриті та інші.

Передові, розвинуті  країни світу вступають у епоху  постіндустріального,

постмодерного суспільства, що має наслідком кардинальні  зміни у сфері культури, в тому числі й політичної. Серед політологів і політиків-практиків поширення набула теорія постматеріальної політичної культури американського вченого Рональда Інглхарта. Модернізація, стверджує він, не фінальний етап історії. Вана веде до нового, особливого зсуву у базових цінностях постмодерну. На відміну від індустріального соціуму у якому сповідувалась пріоритетність економічного (матеріального) росту, у постмодерному суспільстві вищими пріоритетами є якість життя і духовні цінності. У сфері політики це виявляється у тому, що:

– зменшується  інтерес до офіційних органів  влади і політичних авторитетів;

– посилюється  акцент на політичній участі і на переході від участі через політичні

партії до більш  автономних його видів;

– метою участі у виборах й інших політичних процесах стає не досягнення безпечного

існування, а  самовираження особистості;

– політичні  конфлікти мають усе менше  класовий характер і фокусуються  навколо

проблем духовності, культури й якості життя.

       Ядром теорії постіндустріальної культури є теорія міжгенераційної зміни

цінностей, суть якої у тому, що перехід до постматеріалістичної культури відбувається поступово – від одного покоління до іншого. У праці Інглхарта «Культурний зсув у зрілому індустріальному суспільстві» (1990) наводяться дані про те, що у Західній Європі та Північній Америці у 1970-х рр. співвідношення між «матеріалістами» і «постматеріалістами» було 4:1, а у 1988 р. стало 4:3. Перехід до цінностей постмодернізму активно відбувається і у державах Східної Європи. 

3. Політична соціалізація (від лат. socialis – суспільний) – це процес засвоєння

індивідом упродовж життя політичних знань, норм, цінностей  суспільства, в якому він живе. Набувши певної політичної культури, людина стає «homo politicus» –

політичною людиною. Політична соціалізація як процес проходить дві фази –

адаптацію (пристосування  індивіда до соціально-політичних умов) та інтериоризацію(засвоєння політичних цінностей, перехід їх у свідомість, переконання особи).

Первинна соціалізація відбувається у сім'ї та дошкільних навчальних закладах і

розпочинається  з 3-4 річного віку. Дитина навчається розпізнавати атрибути держави(прапор, герб, гімн), її назву, національних героїв та лідерів. Вторинна соціалізація(шкільний вік) включає ознайомлення учня з історією країни, суспільним і державним ладом, напрямком розвитку суспільства, основними політичними силамитощо. В цей час юнаки і дівчата вступають у дитячі та юнацькі організації, отримують перший досвід політичної участі. 3 18 років громадянин держави набуває усієї повноти політичних прав і обов'язків: голосує на виборах та референдумах, вступає у політичні партії, бере участь у масових політичних заходах. Тут важливу роль відіграє не лише політичне навчання і виховання зовнішніми суб'єктами й обставинами, а й політичне самовиховання та політична діяльність особи.