Політичне і правове вчення Бенедикта Спінози

Київський національний університет  імені Тараса Шевченка

Юридичний факультет

 

 

 

 

 

Реферат на тему: «Політичне і правове вчення Бенедикта Спінози»

 

 

 

 

 

Виконала:

Студентка 5 групи, 4 курсу

Романів Катерина Сергіївна

 

 

 

 

Київ – 2012 рік

План 

1. Вступ
2. Обґрунтування доктрини природного права.
3. Вчення про походження і сутність держави.
4. Філософська категорія «свобода»
5. Природні права людини та межі державної влади.
6. Висновок
7. Список  літератури.

 

Вступ

Голландія – перша країна в Європі, де після довгої національно-визвольної боротьби проти владарювання монархічної Іспанії до влади нарешті прийшла буржуазія, та була встановлена буржуазна республіка.

Політичне життя молодої  буржуазної республіки, оточеної європейськими  феодальними державами, проходила  пі знаком боротьби двох політичних партій, а саме республіканської (буржуазно-париціанскої орієнтації) та оранжиської (прихильників правління Оранського дому, представники якого займали посаду голови держави спадково).

В релігійному житті панівні  позиції займав кальвінізм, який відіграв важливу рол згуртуванні країни проти гніту Іспанії. Після звільнення кальвіністська церква користувалася повагою не лише серед знаті, а й у широкої маси населення, разом із оранжистами виступала проти республіканців, особливо проти їхніх ідей свободи думки і духовної творчості, віротерпимості щодо представників різних віросповідань і багатьох релігійних сект.

В центрі всієї філософської і політично-правової думки даної  епохи постали: боротьба проти теології, релігійної догматики та духовної диктатури  церкви, розробка нових, раціональних та світських світоглядів.

Особливий вклад у розробку ронньобуржуазної політико-правової ідеології зробив голландський мислитель Гуго Гроцій. Для його підходів вивчення питань політики, держави і права, як і для інших бржуазних філософів ранніх періодів характерно повернення до ідей природного права і договірного походження держави, а також раціональне обґрунтування нових буржуазних ідей.

 

Обґрунтування доктрини природного права

Поняття "природне право" застосовується Б. Спінозою одразу ж в декількох роботах, які нині прийнято відносити до праць, так званого, "політико-правового циклу". Причому, на відміну від багатьох інших своїх сучасників, він надзвичайно ретельно ставився до питання про чітке визначення змісту цього поняття, оскільки, на його думку, лише точне розуміння того, чим є природне право може дати надійну основу для подальших науково-юридичних студій його змісту. Разом з тим, специфіка спінозівського розуміння природного права розкриває всі ті визначальні ознаки доктрини природного права, які згодом ставатимуть предметом критики правової теорії початку - середини XIX століття.

В основу поняття "природне право" Б. Спіноза кладе ідею сили. Щоправда, як справедливо відмічав П. Юркевич в своїх лекціях  з філософії права, ця "сила" тлумачиться Б. Спінозою не стільки  як брутальне насилля одного індивіда, над іншим, скільки як здатність  індивіда реалізовувати власні інтенції. В цьому сенсі, слід звернути увагу на те, що описуючи природне право, Б. Спіноза використовує термін "potentia", який є не "насиллям" (на кшталт того як природне право розумів Т. Гоббс), а радше "могутністю". Тому в роботах Б. Спінози ми, фактично, знаходимо два терміни, які він застосовує для опису феномену природного права. Першим з них є поняття "право природи". Це ніщо інше як "встановлення природи", яке наказує тим чи іншим речам бути саме такими, якими вони є. В точному значенні таке розуміння права не може бути охарактеризоване як юридичне право, оскільки під правом природи, яке надається конкретним речам (в тому числі й людині) Б. Спіноза має на увазі не стільки їхню здатність до чогось, скільки встановлену природою сутність цих речей, яка змушує їх бути саме такими, якими вони є, а не іншими. В цьому контексті доволі показовими є ті приклади, що їх наводить Б. Спіноза у "Богословсько-політичному трактаті". Зокрема, він пише про "природне право риб" та "природне право більших пожирати менших". Тобто, в даному випадку йдеться не стільки про право, як про сукупність норм, скільки про закладений природою порядок речей, який визначає їхню незмінність та постійність (саме через посилання на "природну властивість риб плавати" він обґрунтовує їхнє природне право на воду). Загалом, таке поняття природного права має доволі віддалене від правової теорії значення.

Тому наразі ми пропонуємо звернутися до іншого поняття, яке застосовує Б. Спіноза. Це поняття "природне право" у точному значенні, коли воно розглядається  по відношенню до міжіндивідуальних відносин, а також в контексті аналізу відносин між індивідом та суспільством й державою. Описуючи його, Б. Спіноза зауважує, що мати природне право означає ніщо інше як здатність розповсюджувати свою владу на все, на що вона може бути розповсюджена. З цього випливає, що носієм "максимального природного права" є Бог, оскільки його владу ніщо не обмежує, а отже він має природне право на все. Натомість, у випадку людини, на думку Б. Спінози, ми повинні вести мову про певні обмеження щодо її природного права. Своєрідним мінімальним природним правом (тобто тим, що не можна відібрати у людини не спричиняючи її знищення) кожного окремого індивіда Б. Спіноза називає право на існування. Це право є вічним й універсальним. Воно не залежить ані від географічних, ані від історичних обставин. Більше того, як вказує Б. Спіноза, воно не може варіюватись в залежності від суб'єктивних властивостей індивіда, оскільки носієм цього природного права рівною мірою виступають як розумні, так і нерозумні індивіди, як сильні, так і слабкі, як свідомі, так і несвідомі тощо. Однак, описуючи право на існування як невід'ємне право людини, Б. Спіноза практично від самого початку стикається з проблемою, яка породжується існуванням верховної влади.

Загалом же в своєму вченні про природне право Б. Спіноза  розділяє формальний та матеріальний зміст природного права. Таким основним і фундаментальним природним  правом він вважає право на існування, яке з формального боку означає  лише застосування належної індивіду могутності на збереження власного існування, тоді як з матеріального боку, воно може набувати будь-якого змісту залежно від того, наскільки могутнім є конкретний індивід та його здібності. Перехід від природного до позитивного права Б. Спіноза пояснює за допомогою моделі внутрішньої генези самого права, яке, крім індивідуального, набуває ще й колективний вимір. В цьому процесі відбувається: а) конкретизація змісту формально визначеного природного права на існування, яка спричиняє виникнення системи прав людини (право на життя, право на свободу думки, право на власність тощо); б) юридична формалізація права в системі державних законів. Також в ході аналізу генезису права Б. Спіноза пропонує обґрунтування феномену позитивного законодавства, яке виявляється не протилежністю до природного права, а засобом його конкретизації, універсалізації (мається на увазі загальне чи універсальне визначення змісту природного права на існування в системі позитивних законів) та забезпечення. В результаті чого Б. Спінозою було закладено теоретичну основу, яка дозволяє уникнути властивого для подальших етапів розвитку правової теорії XIX століття протиставлення природного і позитивного права.

 

Вчення про  походження і сутність держави

Природа і природна необхідність диктують людям шлях переходу до взаємодопомоги, загального права, суспільства і держави за допомогою договору. «Тому що, чим більш людей сходиться в такий спосіб воєдино, — відзначається в трактаті, — тим більше права вони разом мають». Автор погоджується з тими, хто називає людину «істотою суспільною».

В основі договірної теорії лежить теза про те, що державі передує природний стан людей. Спіноза розглядав державу як продукт людської діяльності і намагання людей вижити. Домовившись про створення держави, люди або передають правителю частину своїх природжених прав, щоб потім отримати їх з його рук, або домовляються про збереження своїх природних прав. У будь-якому випадку передбачається забезпечення прав і свобод особистості в межах держави.

Об'єктивні причини виникнення держави не можна пояснити лише договором, їх значно більше. Разом з тим договір відіграє значну роль у створенні ряду держав, у практиці їх державного будівництва. Так пізніше одним із практичних втілень даної теорії є Конституція США, де закріплений договір між народами, що перебувають у складі держави, і визначені його цілі: утвердження правосуддя, охорона внутрішнього спокою, організація спільної оборони, сприяння загальному благополуччю.

У вченні Спінози велика увага приділена формам держави як різних форм верховної влади, ступеню забезпечення в них миру, безпеки, справедливості. «Якщо цей обов´язок лежить на зборах, що складаються з усього народу, то форма верховної влади називається демократією, якщо на зборах, до яких входять лише обрані, аристократією, і, якщо, нарешті, турбота про справи правління і, отже, верховна влада покладена на одну особу, — монархією». Мислитель відкидає всяку іншу форму верховної влади, тим більше встановлену шляхом завоювання і поневолення народу.

Яка ж форма верховної влади  найкраща? Б. Спіноза вважав: вона легко пізнається з мети громадянського стану — миру і безпеки життя. Тому та верховна влада найкраща, при якій люди проводять життя в злагоді і коли їх права дотримуються нерушимо. Адже безсумнівно, що повстання, війни, презирство чи порушення законів слід приписувати не злостивості підданих, скільки дурному стану верховної влади. Люди не народжуються громадянами, але стають.

Голландський мислитель засуджував абсолютну монархію: при абсолютній владі піддані — раби, вона ворожа загальному благу, монарх боїться своїх підданих більше, ніж ворогів. Аристократична форма верховної влади з числа обраних осіб (патриціїв) переважає монархію: вона в більшій мері володіє абсолютним правом держави, більше пристосована до збереження свободи.

Але тільки демократія названа в «Політичному трактаті» як «цілком абсолютна форма верховної влади». Які її переваги й особливості?

По-перше, демократична форма бачиться Спінозі найкращою, бо вона у найбільшій мері забезпечує мир і безпеку життя, що відповідає цілям демократії. В ній усі «на законній підставі при-тязають на право голосу у верховній раді і право вступу на державну службу». Тут правителі не обираються як кращі верховною радою, але визначаються самим законом. В аристократії ж патриції завжди вважають кращими багатих або своїх найближчих родичів чи друзів. Вони навмисно перешкоджають кращим доступ до ради, їх воля менш за все зв´язана законами.

По-друге, у демократії усі без винятку підлеглі одним тільки вітчизняним законам, в іншому залишаючись своєправними. Вітчизняним законам, підкреслює Спіноза, щоб виключити іноземців. Своєправними — щоб усунути від участі в управлінні державою жінок і рабів, що стоять під владою чоловіків і панів, а також дітей і неповнолітніх, що стоять під владою батьків і опікунів. Усуваються і ті, хто здійснив безчестя (внаслідок ганебного способу життя) чи злочин. Таким чином, та держава найбільш вільна, закони якої засновані на здоровому глузді.

Розумність законів у демократії обумовлена тим, що при її створенні  люди «домовилися, щоб силу рішення  мало те, що одержало більшість голосів». Закони тут приймаються численними зборами, де взаємно погашаються пристрасті. Тому створення законів не може бути довірено монархам, сановникам і взагалі окремим особам, примхи й афекти яких неминуче візьмуть верх над розумом. «У демократичній державі менш повинно боятися нісенітниць, адже майже неможливо, щоб більшість зібрання, якщо воно велике, зійшлося на одній нісенітниці».

По-третє, демократична держава, за оцінкою мислителя, «найбільше природно і найбільше наближається до свободи, яку природа надає кожному, адже в ній кожний переносить своє природне право не на іншого, позбавивши себе на майбутнє право голосу, але на велику частину всього суспільства, одиницю якого він складає». Тому усі в демократії, як колись у природному стані, перебувають рівними. «Вона найбільшою мірою здатна повелівати підданими і не має потреби їх побоюватися, оскільки такий лад держави забезпечує розумність законів, а тим самим і свободу. Тільки той вільний, хто, не кривлячи душею, живе, керуючись одним розумом». Тому Спіноза визначає демократію в «Богословсько-політичному трактаті» як загальне зібрання людей, які спільно мають верховне право на усе, що вони можуть.

Такі переваги, особливості і  відмінність від інших форм демократичної форми верховної влади, за Спінозою. Він запропонував шлях подолання політичного відчуження людини від держави: треба, щоб і громадянами, і державою керував розум. Ця задача досягається демократичним режимом держави, при якому вона фактично зливається з народом, залишаючись відособленою від суспільства силою, втілює розумну загальну волю, перестає бути далекою і небезпечною для народу.

Відзначимо, що Спіноза рухався  в бік правильного розуміння  особливостей держави як публічно-владної  форми організації суспільства. Він правильно вказав на відносну самостійність держави стосовно до людей, які її створили, бо вона почала жити за власними законами, на відміну  від тих, які визначали спосіб життя кожного індивіда. Філософ  досить тонко спостеріг елементи діалектики загального та одиничного в тому їх вигляді, в якому вони проявлялися в той час і  в тій державі у взаємовідносинах держави та особи. Але то був стан залежності особи від держави, стан нерівноправного стосунку особи  до держави.

Обґрунтовуючи наказовий за сутністю характер ставлення держави до підданих, Спіноза водночас відзначав, що висловлені ним положення про повне перенесення природних прав кожного на верховну владу та її право на все не означали повної відмови індивіда від своїх природних прав, бо неможливо перенести на іншого всю свою могутність (своє право), залишаючись людиною. Хоч би якою сильною була верховна влада, вона не могла робити все так, як їй заманеться. Вона не могла ігнорувати того, що необхідно випливало із законів людської природи. Мислитель вважав, що людина не могла відмовитися від таких природних прав, як: право на існування і діяльність, свобода совісті й думок, право людини не свідчити проти себе, не вбивати своїх родичів, право на спробу уникнути смерті й т. ін. Придушення цих прав людини не можна вибачити ніякими посиланнями на вищі інтереси держави або політичну доцільність.