Політичне і правове вчення Бенедикта Спінози

Інші межі могутності й права  держави філософ визначав таким  чином. Сила і право держави полягає  не в можливостях чинити свавілля і насильство, а в здійсненні того, що здоровий глузд вважає корисним для всіх людей. Коли держава робить щось усупереч велінням розуму, то вона діє проти своєї природи, чинить злочин. Межа державної влади визначається й тим, що вона не повинна вчиняти  дій, які підривають її авторитет  або викликають обурення підданих.

Оскільки право держави визначається могутністю народу, необхідно рахуватися з думкою народу, щоб не дати привід для змови з його боку. Іншими словами, верховній владі необхідно  зважати на громадську думку.

Спіноза у принципі відкидав право  підданих на опір владі. Але в тих  випадках, коли держава вчиняє дії, які підривають її здатність керувати підданими, загальне обурення може покласти край суспільному договору, а це дає народові природне право на повстання.

Кінцева мета держави - свобода, казав  Спіноза. Держава повинна прагнути до того, щоб звільнити людей від  страху і поставити їх у такі умови, за яких вони користувалися б вільним  розумом. Міра свободи індивіда чи держави  визначається, за його вченням, не межами дозволеного нею свавілля, а ступенем їхньої розумності, оскільки свобода  є можливою лише на основі природної необхідності. Воля і розум - те саме, підкреслював філософ. Тільки розумна воля, за його твердженням, є вільною.

Філософська категорія «свобода»

Центральне місце у  творчості Спінози займає формування нової самостійної світської  науки про мораль — етики, —  розробленої на основі раціоналістичного "геометричного" методу. Важливе  місце, при цьому, відводиться поняттю  свободи. Ступінь свободи індивіда або держави, визначається не межами дозволеного їм самовілля, а ступенем їхньої розумності, оскільки свобода  можлива тільки на основі і в межах  пізнання природної необхідності. "Воля і розум — одне і те ж, —  підкреслював Спіноза, — і тільки розумна воля є свободою". Відповідно до такого розуміння свободи, філософ  підкреслював, що найбільш вільною  є та держава, закони якої базуються  на здоровому глузді, у такій державі  кожен може бути вільний, тобто, не кривлячи душею, жити за вказівками розуму. Людина вільна лише на стільки на скільки  вона керується розумом, так як в  цьому випадку вона діє зі знанням  тих причин, які необхідно визначають її дії, бо свобода не усуває необхідності діяти, а, навпаки, передбачає таку необхідність. Мислитель зазначав, що кінцева мета держави — звільнити кожного  від страху, забезпечити його безпеку  і можливість найкращим чином  утримати своє право на існування  і діяльність без шкоди для  себе і для інших, тобто кінцева  мета держави — це свобода.

Який зміст втілював Спіноза  у поняття "свобода"?

1. Оточення людини - природа, є фундаментальною цілісністю, першопричиною якої є Бог. Всевишній не являє собою надприродної істоти, бо 
   він є сама природа, її невід'ємна частина.
2. Володіючи абсолютною свободою, Бог надихає природу, наділяючи 
   всі предмети і явища реальної дійсності свободою.
3. Людина є часткою природи, але на відміну від інших природних сфер 
   вона володіє здатністю до мислення, тобто має розум. Вона, як і будь-яка 
   інша частка природи, наділена свободою щодо утвердження власного буття.
4. Як природна істота людина підпорядкована інстинкту самозбереження. Рухаючись у напрямку свободи, вона у своїй поведінці керується 
   насамперед мотивами власної вигоди, ведучи "війну проти всіх".
5. Будучи наділені розумом і керуючись інстинктом самозбереження, 
   люди прагнуть до створення таких форм свого життя, які б відкривали 
   сприятливі перспективи руху до власної свободи (до утвердження свого 
   буття). Логічним завершенням таких пошуків є держава.

Природні права  людини та межі державної влади

Джерело права Спіноза вбачає в силі, якою, на його думку, є саме держава. Спіноза також відстоює повноту державної влади, вищою формою якої він вважає демократичне правління. При цьому участь у верховній владі він відносить до невід'ємних прав громадян. Головна мета держави, за Спінозою, забезпечення свободи. Він вважав, що влада, яка здатна керувати людьми тільки за допомогою страху, не може бути визнаною добровільно. А тому людей потрібно вести так, щоб їм здавалось, що їх ніхто не веде, а вони живуть за своїм власним розумом і за своїм волевиявленням. Щоб досягти цього, потрібно дотримуватися принципу збереження природних прав людей, оскільки позбавлення людей цих прав може призвести до тиранії.

У зв'язку з цим, Спіноза  виділяє і досліджує фактори, які визначають межу державної влади  у її стосунках з індивідами.

По-перше, зауважує він, така межа обумовлена власною природою держави, тим, що вона ґрунтується на розумі і спрямовується ним. По-друге, до права держави не належить все  те, до виконання чого ніхто не може бути примушений ні нагородами, ні погрозами. Так, згідно зі Спінозою, держава не повинна втручатися в особисте життя  і справи громадянина, тобто у  сферу його природних прав, до яких слід, в першу чергу, віднести здатність  мислити, свободу совісті, питання  взаємної любові і ненависті людей, право людини не давати у суді свідчень проти самої себе, право шлюбу  та народження дітей, право на спробу уникнути смерті та ін. По-третє, право держави має відповідати інтересам і поглядам більшості і держава повинна рахуватися з громадською думкою.

Справді, чи існує гарантія того, що це "невід'ємне право людини" не може бути відібране державою, яка  по відношенню до кожного конкретного  індивіда завжди має більший обсяг  влади, ніж він її має сам по відношенню до себе?

Відповідь на це запитання  є гранично важливою з точки зору всього подальшого розвитку теорії природного права (не лише в межах доби Нового часу), оскільки від неї залежить не лише зміст самого поняття "природне право", але й побудова тієї загальної  системи відносин, що розбудовується в системі "індивід - право - держава". На думку Б. Спінози, припущення можливості заперечення цього права руйнує будь-які основи, на яких взагалі можна розбудувати цілісну та несуперечливу правову теорію. Тому, описуючи право на існування, він називає його не лише невід'ємним, але й "верховним" правом (це означає, що вище нього ми не можемо уявити собі будь-яке інше право або будь-яку іншу владу, яка б могла зазначене право на існування обмежити, скасувати чи заперечити). Подібна верховність права на існування обґрунтовується Б. Спінозою через посилання на природу. Тобто, право на існування є верховним за тієї причини, як вказує Б. Спіноза, що воно зумовлюється самою природою людини. Воно не може бути запереченим державою за тієї причини, що державна воля, як її розуміє Б. Спіноза, є не більш як сукупністю індивідуальних воль та індивідуальних прав. Разом з тим, як зазначалось вище, право на існування є універсальним правом. Це таке право, яким керується людина, що живе за законами розуму, і людина, що слідує виключно законам власного бажання (appetitus).

Також філософ виділяв, що поза державним втручанням в життя і справи громадянина, тобто в сфері його природного права, знаходяться здатність судження, свобода совісті, питання взаємної любові і ненависті людей, право людини не свідчити проти самої себе, право на спробу уникнути смерті і т.д.

Висновок

Методологія пізнання держави  і права, заснована Спінозою, можна  вважати успішним досвідом оформлення у політико-правові досліди абсолютно  нового світорозуміння. У політико-правовому  вченні Спінози були відображені  не лише прогресивні соціальні тенденції його епохи. Воно закріплює також і багато контрастів, явні помилки в судженнях та ілюзії, які існували на той час у світогляді буржуазії. Симпатії філософа, який думав, що «простому народу неможливо пізнати істину», були на боці еліти – освічених людей. Народ він характеризував як громадян (з точки зору їх прав) та як підданих (з точки зору їх обов’язків у державі). Саму державу Спіноза розглядав як вічне та неперехідне явище. Виходячи з цього філософ був противником революцій та перебудов суспільства, адже вважав їх лише «бунтом аффектів», пристрастей.

Розглядаючи попередньо викладені  факти слід відзначити, що політико-правовим поглядам Спінози притаманні історична  обумовленість, але з іншого боку філософ став одним із новаторів  наступних передумов та ідей європейського Просвітництва, та зробив значущий вклад в розвиток науки про державу і право.

Список літератури:

1. Андрусяк Т.Г. Історія політичних та правових вчень. Лекції. Львів, 1997.
2. Воротилин Е.А. Идеи правового государства в истории политической мысли. // Политология под ред. М.Н.Марченко.М., 1993.
3. Джордж Г. Себайн, Томас Л. Торсон. Історія политичної думки.- Київ., Основи,1997.
4. Мадіссон В.В., Ларченко Л.Я. Історія розвитку політичної думки. Курс лекцій. К., 1996.
5. Марчук В.П., Марчук Г.В. Історія політичних і правових вчень: навч. посіб для студ.вищ.навч. закл.К.:ДП «Вид.дім «Персонал», 2009.-480 с.
6. Нерсесянц В.С. Право и закон. Из истории правовых учений. М., 1983.
7. Нерсесянц В.С. Философия права.Учебник для вузов.М., 1997.
8. Спиноза. Избранные произведения.- М.,1957.
9. Трофанчук ГЛ. Історія вчень про державу та право: Навч. посібн. для дистанц. навчання. - К.: Ун-т „Україна", 2004. - 210 с.