Становлення партійної системи в Україні

     Соціал-демократична партія створена в 1981 р. в результаті виходу з Лейбористської її правого  крила. Як і попередньо розглянуті партії, постійної програми партія не має  а за політичними орієнтирами  близька до Консервативної партії. Організаційно складається із щорічної конференції та місцевих асоціацій.

     Партія  Плайд Кімру (Вільний Уельс) створена в 1925 р. і є політичною організацією націоналістичного характеру. Основна  мета партії - досягти повної незалежності Уельсу. Організаційно партія схожа  до попередніх: вищим керівним органом  є щорічна конференція, у період між конференціями цю функцію  виконує Національна рада, що складається  із представників партійних комітетів, які керують первинними партійними організаціями.

     Шотландська національна партія створена в 1934 р. з метою отримання Шотландією самоуправління в рамках Британської  Співдружності Націй і здійснення контролю над національними ресурсами.

     Вищими  керівними органами партії є щорічна  конференція та Національна рада. Первинні організації партії діють  лише в період виборів і складаються із представників місцевих (у виборчих округах) асоціацій, які функціонують постійно. Національна рада формується на основі асоціацій у виборчих округах та первинних організацій. Рада збирається на засідання чотири рази на рік у період між конференціями. Постійно функціонує Національний виконавчий комітет [9, c, 69-74].

     Плайд Кімру і Шотландська національна  партія є організаціями регіонального  масштабу з яскраво вираженою  національною специфікою цілей. Обидві партії мають представництво у британському Парламенті.

     Вплив кожної з партій на суспільно-політичне  життя країни визначається різними  факторами, найважливішими серед яких є економічні інтереси і психологічні стереотипи поведінки людей. Британці, незалежно від політичних поглядів, консервативні у своєму сприйнятті суспільного життя. Це, насамперед, простежується у їх відданості відповідним  політичним традиціям. Тому традиційні політичні партії завжди мають перевагу в політичній боротьбі з новими суспільно-політичними  об'єднаннями. Із цієї точки зору можна  стверджувати, що багато виборчих округів  поділені між двома основними  політичним силами (консерваторами і  лейбористами), оскільки виборці традиційно голосують за кандидатів від однієї із цих партій. Більшість на виборах  згадані партії отримують від  тих округів, де одна традиція переважає  над іншою. Змінюваність основних партій біля керма влади залежить від  строків їх перебування в Уряді  й особливостей соціально-економічної  політики" [8, c. 89-91]. 
 

     2.2. Порівняльний аналіз партійних систем Европи

     Здійснюючи  взаємозв'язок між громадянами і  державою, партії вступають у контакт  не тільки з органами влади, але й  одна з одною. Для позначення способу  цього взаємозв'язку партій використовується термін «партійна система». У найбільш загальному вигляді партійна система - це сукупність зв'язків і відносин між: партіями, які претендують на володіння владою в країні. Для визначення типу партійної системи нерідко використовується кількісний критерій (одно-, дво- і багатопартійні системи). До кількісного критерію часто додають такі показники, як наявність або відсутність домінуючої партії або здатність до укладення союзів, рівень загальності між партіями [32, 144].

     Залежно від кількості партій, що реально  претендують на владу, виділяють  такі типи партійних систем. Однопартійні системи виключають можливість існування  якихось інших партій і передбачають злиття партійного і державного керівництва. Подібна модель характерна для тоталітарних і частково авторитарних режимів.

     «Уявна» багатопартійність (квазібагатопартійність). Це означає, що реальна влада зосереджена  в руках однієї партії при формальному  дозволі діяльності інших партій. Так, не дивлячись на те, що в Китаї, крім комуністичної партії, існує  ще вісім партій, всі вони визнають керівну роль КПК. Інша назва цієї системи – «система з партією-гегемоном».

     Біпартизм або двопартійна система (США, Великобританія). Для неї характерна наявність  двох партій, постійних лідерів виборчих кампаній, з якими не в стані  конкурувати інші партії. Партія, що перемогла на виборах (наприклад, президентських у США і парламентських у Британії), отримує право формувати свій кабінет міністрів. При цьому  можливе виникнення ситуації (таке часто спостерігається у США), коли виконавчу владу виражає  одна партія, а парламентську більшість  виражено іншою партією. Самі американці розглядають цю ситуацію як додатковий поділ влади.

     Система «двох з половиною партій». Від  попередньої вона відрізняється  тим, що одна з двох провідних партій країни, перемігши на виборах, може сформувати уряд, лише блокуючись з  третьою, менш сильною партією. Така модель існує в Німеччині. Головними  конкурентами на виборах є Християнсько-демократичний  союз і соціалісти. Після 1998 р. Соціалісти стали правлячою партією, вступивши в коаліцію з «зеленими» («Союз до зелені») [32, 149].

     Багатопартійні  системи з обсягом чотирьох і  більше партій. Залежно від характеру  суперництва між партіями багатопартійні системи, в свою чергу, поділяються  на такі:

     • помірно багатопартійні системи (Бельгія, Нідерланди), які відрізняються від інших орієнтованістю всіх існуючих партій на співробітництво, невеликими ідеологічними відмінностями між партіями;

     • поляризовані багатопартійні системи, для яких характерно значне ідеологічне розмежування між партіями за шкалою "ліві - праві", відсутність сильних центристських партій, а також прагнення до укладення недовговічних партійних союзів, які дозволяють формувати уряд;

     • атомізовані системи (Болівія, Малайзія), які передбачають наявність значної кількості слабо пов'язаних між собою і з населенням партій (від тридцяти до двохсот), ізольованість партій від влади і відсутність у них важелів впливу на владу.

     Крім  того, залежно від характеру союзів, що укладаються між партіями, багатопартійність  може бути:

     • Блоковою, коли близькі за ідеологією партії об'єднуються в блоки і йдуть на вибори зі спільними кандидатами і спільною програмою. Наприклад, для Франції на двоблоковість, коли на президентські вибори партії йдуть двома блоками - лівим і правим.

     • Коаліційною, близької до поляризованої багатопартійності. Ні одна з партій не має більшості в парламенті, достатньої для того, щоб самостійно впливати на склад кабінету міністрів, що формується. Тільки союз з іншим партійними фракціями дозволяє сформувати коаліційний уряд [32, 157-158].

     Нарешті, залежно від реальної політичної ваги партії і кількості депутатських місць, отриманих нею на виборах, прийнято виділяти такі партійні системи:

     • системи, засновані на партіях з мажоритарним покликанням, подібна модель партійної системи характеризується тим, що при рівних можливостях, які створюються державою для усіх партій, населення протягом довгого часу віддає перевагу лише одній партії (наприклад, партія Індійського національного конгресу, ліберально-демократична партія Японії, соціал-демократична у Швеції);

     • система з домінуючою партією, яка намагається набрати не менше 30% голосів на виборах, але вимушена шукати союзників для формування уряду;

     • система, що опирається на коаліцію міноритарних партій, яка функціонує, як і описана вище коаліційна багатопартійність [32, 159].

     У демократичних країнах домінують  дво- і багатопартійні системи. Увагу  політологів притягує питання про  переваги і недоліки кожної з системи. З одного боку, багатопартійна система  відображає широкий політичний спектр суспільства, демонструє реальні відносини  змагальності, але з іншого –  для неї притаманні суттєві мінуси:

     • призводить до надмірної сегментації електорального поля під час виборів. Велика кількість партій і блоків, що беруть участь у виборах, ще не є гарантією більш широкого представництва інтересів різних груп у парламенті. Так, наприклад, результати виборів до Верховної Ради показують зворотну залежність: чим більше партій і блоків було подано для голосування, тим менша їх кількість зуміла перебороти виборчий поріг, необхідний для отримання депутатських місць;

     • надмірна фрагментація політичних сил у парламенті ускладнює проблему формування стабільного і ефективного Кабінету міністрів;

     • сприяє появі феномену "безвідповідальної опозиції", не маючи можливості прийти в законодавчий орган, дрібні партії можуть роздавати популістські обіцянки, знаючи, що відповідати за них не прийдеться. Тим самим подібні партії сприяють радикалізації настроїв у суспільстві.

     У свою чергу двопартійна система  забезпечує велику стійкість політичного  життя: стабільний однопартійний уряд, домінування протягом довгого часу єдиного політичного курсу. Але  й практика функціонування цієї системи  викликає критику з боку громадськості  тих країн, де вона поширена. Її негативними  моментами є практично монопольне становище двох партій на політичному  просторі (в структурах влади, у виборчій політиці), оскільки практично неможливими  серйозні претензії на владу з  боку третьої партії. Наприклад, починаючи  з 1856 р., всі президенти США були республіканці  або демократи; після 1998 р. в Конгресі був тільки один депутат, який вибирався  як незалежний кандидат. Провідні партії можуть сприяти прийняттю таких  виборчих правил, які б «працювали»  тільки на ці партії.

     Серед факторів, які визначають тип партійної  системи (історичні традиції, особливості  соціальної структури, ступінь фрагментарності  політичних орієнтацій, законодавство, що регламентує реєстрацію і діяльність партій, президентська або парламентська  форма правління) найбільше значення має виборча система.

     Різноманітність визначення партійних систем, їх ролі і місця в політичному житті  суспільства дає можливість виділити типи партійних систем в суспільстві: одно, двох і багатопартійні. Якщо для  тоталітарних, авторитарних політичних режимів характерні частіше однопартійні системи, то сучасним розвиненим демократичним  країнам властиві багатопартійні системи. Багатопартійна система - це така система, де реальну боротьбу за владу веде декілька політичних партій. Плюралістичною, багатопартійною системою в світі  визнається система, що включає не просто багато політичних партій, а наявність  опозиції, в тому числі політичних партій, що виступають проти існуючого ладу. Опозиційні політичні партії виступають проти існуючої соціально-економічної і політичної системи, не сприяють цілісності політичного ладу, в межах якого діють і мають різноманітні концепції рішення проблем, які виникають в країні. Одна з ознак політичного плюралізму – наявність двосторонніх опозицій. Двостороння опозиція характерна тим, що розміщена з обох сторін уряду - ліворуч і праворуч. Обидві опозиції – ліва і права взаємно виключають одна одну і більш того, перебувають у становищі перманентного конфлікту.

     Безліч  політичних партій в порівнянні з  однопартійністю мають певний демократичний  зміст. Досвід історії свідчить, що зосередження всієї повноти влади  в одній політичній партії означає  встановлення авторитарності і тоталітарного  режиму (гітлерівська Німеччина, Радянський Союз періоду сталінізму і застою та ін.). Затверджується авторитарний режим  і в деяких народно-демократичних  країнах Східної Європи, коли в  країні встановлювалася однопартійна система. В ряді країн 

     Заходу  існують двопартійні системи (США, Великобританія та ін.). Політичну владу  в країнах Заходу, де існують двопартійні  системи, здійснюють поперемінно тільки дві значні політичні партії, що стоять на базі капіталістичних відносин: в США – республіканська і  демократична партії, в Англії –  спочатку консервативна і ліберальна, а після консервативна і лейбористська. Соціолог Джованні Сарторі справедливо  відзначає, що двопартійність маємо  тільки тоді, коли існування третіх політичних партій не заважає двом головним політичним партіям керувати суспільством [16, №15, 41]. Американські соціологи  Харрі Госнелл і Реджі Смолка вважають, що американська партійна система  правильно названа двопартійною тому, що «жодна маленька політична  партія ніколи успішно не кинула виклик двом головним політичним партіям в  зв'язку з їх контролем над президентством і конгресом» [16, № 13, 32-34].

     Історичний  досвід XX ст. дозволяє виділити чотири типи партійних систем: ліберально-демократичні, що існують в більшості розвинених капіталістичних країн; фашистські, які мали місце в ряді європейських, латиноамериканських країн в 20 - 60-х роках; авторитарні, що виникли  в ЗО - 40-х роках в Радянському  Союзі, Кореї, Румунії та ін., і партійні системи, що склалися в країнах народної демократії Європи після перемоги народно-демократичних  революцій в 40-50-х роках. В більшості  країн Східної Європи утворилися багатопартійні системи, що спиралися  на багаті історичні, соціально-політичні, культурні традиції, а також на постійний політичний тиск авторитарної радянської політичної системи. Суворі умови царського підпілля вимагали, окрім чіткої організації підпільної діяльності, точної конспірації, замкнутості, слухняності і централізації  в діяльності партійних організацій  і осередків, що, зрозуміло, виправдовувалося обставинами.

     Потреби в утворенні різноманітних політичних партій і міжпартійне суперництво  може виникати і справді виникає  в умовах демократизації суспільства. В Україні, Росії, Білорусі та інших  країнах Співдружності виникнення нових політичних партій і політичних рухів зумовлюється кризою офіційно визнаних і тривалий період, здавалось, непорушних суспільних структур, насамперед, комуністичних партій. Умови тоталітаризму  не могли сприяти сучасній багатопартійності. Масова політична діяльність підмінялася  закулісними інтригами, представництво політичних інтересів соціальних спільностей  – пошуками протекцій у тих, хто  володіє владою, партійна боротьба – особистими чварами тощо.