Уточнення поняття «політична культура»

Досить  спірним є питання про включення  політичної поведінки у склад  політичної культури. Так, наприклад, М.Фарукшин зазначає, що «супроти включення поведінки у склад елементів політичної культури виступили Ф.Бурлацький і А.Галкін» [23, 103]. Така позиція обумовлюється тезою про те, що політична культура є лише частиною, джерелом поведінки в цілому, яка є більш широким поняттям. Така позиція, на думку цих авторів, може привести до переоцінки впливу політичної культури і недооцінки значення інших факторів, що формують політичну поведінку.

Ми вважаємо, що це не є вірним, адже як політична  культура є складовою політичної поведінки, так і політична поведінка  може бути джерелом політичної культури. Якщо не включати у це поняття поведінку, то постає питання про правомірність  включення політичної свідомості, що вже призводить до питання про доцільність існування поняття політичної культури взагалі. Якщо ж обмежувати політичну культуру елементами політичної свідомості, то це може призвести до збіднення уявлення про цей феномен, адже діяльністний аспект у будь-якому явищі є важливим. Ми також зазначали, що політична культура є частиною загальної культури. У останній поняття діяльності, активності та поведінки посідає чільне місце, що й дає нам право говорити про необхідність включення політичної поведінки у складі важливого елементу для політичної культури. «Разом з тим політична культура включає в себе, звичайно не всю політичну свідомість і політичну поведінку, а тільки те стале, типове, що характерно для політичного життя суспільства для політичної свідомості і політичної поведінки основної маси населення...Те, що ввійшло у звичку» [23, 104]. Тобто автор наголошує на тому, що політична культура є сукупністю стереотипів політичної свідомості і поведінки, які властиві даній соціальній спільності. Він також зазначає, що структурними компонентами політичної культури є уявлення про різні аспекти політичного життя, політичні цінності та політичні орієнтації, політичні настанови, поведінковий аспект. Відображається політична культура у інституційній структурі політичної системи, політичному режимі як наслідку політико-культурного розвитку суспільства. Також існують знаки політичної культури, в ролі яких виступають певні символи, які мають емоційну спрямованість та мають мобілізуючу роль. «Політична символіка – це в певному ступеню вже формалізоване відображення тих стереотипів політичної свідомості і поведінки, що склалися, це форми через які впроваджуються певні зразки у свідомість та поведінку суспільних груп та окремих індивідів»[23, 107]. Політична культура є частиною загальної культури. Саме тому вона має як духовний так і матеріальний аспекти. До духовної політичної культури, на наш погляд можна віднести компоненти політичної свідомості, що входять до складу політичної культури, а саме політичні уявлення, цінності, орієнтації, настанови, а також політична поведінка. До матеріальної політичної культури, на наш погляд, можна віднести відображення політичної культури, а саме інституціональну структуру суспільства, політичну символіку, яка містить у собі стереотипи суспільної свідомості і поведінки.

Звичайно, така позиція може викликати багато нарікань, але необхідно зазначити, що виділення матеріального та духовного  аспектів політичної культури пов’язано  з тією залежністю більш вузького поняття «політична культура» з  більш широкою категорією «культура».

Незважаючи  на різні погляди на структуру  політичної культури, необхідно зазначити, що будь яка політична культура, «відображає інтереси, суспільне  положення і особливості розвитку відповідної соціальної спільноти» [23, 110].

Отже, поняття політична культура є  складним і багатогранним. Михайло  Молчанов у своїй статті «Політична культура України: радянська чи пострадянська?»  визначає політичну культуру як «психологічні  стереотипи та способи дій в політичній сфері суспільства, успадковані  як щось утверджене від багатьох повторень  типових ситуацій у досвіді попередніх поколінь» [15, 60].

Політична культура – це система ставлень особистості. З’ясовуючи сутність політичної культури, слід брати до уваги не лише ставлення громадян до акторів  політичного життя, прагнення і  вміння «подолати суперника, а ще й цінування і дотримання принципів  соціальності, диференційованої солідарності» [8, 6]. Автори монографії «Політична культура та проблеми громадянської освіти в Україні. Аналітичний звіт» визначають політичну культуру в таких термінах, як самоідентифікація, ставлення до інших людей і суспільних груп, ставлення до чинного порядку. Таким чином, саме за допомогою політичної культури, індивід усвідомлює себе як суб’єкта суспільного життя, спільноти до якої він належить, формулює своє ставлення до інших індивідів та соціальних груп, а також своє ставлення до існуючого суспільного ладу.

В.Бебик у своїй монографії «Політологія для політика і громадянина» дає таке визначення політичної культури – «якісний параметр політичного життя суспільства, що характеризує ступінь розвитку і співвідношення між правими, соціальними та психологічними регуляторами функціонування політичної сфери суспільства» [5, 233]. Отже, тут ми бачимо інший аспект розгляду феномену політичної культури. Якщо до цього, ми зустрічалися зі спробами визначити поняття «політична культура» через його складові елементи, то В. Бебик робить спробу якісного тлумачення цього явища.

Поняття, політична культура, на наш погляд тому викликає стільки суперечок, що складається з двох не завжди сумісних явищ – політика і культура. Культура орієнтується насамперед на мораль, моральність, а політика уособлює інтереси конкретної суспільної групи людей. Але, водночас, культура не може існувати окремо від  політики, як і остання від неї. Саме на цих суперечностях і будується  політична культура.

Таким чином, на наш погляд, політична культура – це складова загальної культури, як окремого індивіда, так і всієї  соціальної групи, що формується і виявляється  в процесі політичного життя, є характерною як для окремого індивіду, соціальної спільноти і  цілої нації, і складається з  таких компонентів, як політичні  уявлення, цінності, настанови і  поведінка, а також відображується у інституціоналізованій структурі держави, її політичному режимі, а також політичній символіці. Ці елементи складають матеріальний і духовний аспекти політичної культури.

2. Ретроспективний аналіз концепцій політичної культури

Проблеми, пов’язані з масовою свідомістю та поведінкою, здавна цікавили мислителів, але ґрунтовні дослідження почалися у 50-х роках ХХ століття. Вперше, в  науковий обіг поняття «політична культура»  було введене німецьким філософом-просвітителем  ХVIII ст. Й.-Ф. Гердером, який розглядав проблеми державного управління крізь призму культури, а також в її контексті.

На заході ґрунтовні дослідження проблем  політичної культури з’явилися у 50-х  роках ХХ ст. у контексті так  званої «біхевіоральної революції» в соціології. У цей час у політичній науці почали використовуватися психологічні методи, такі як інтерв’ювання, експеримент, контент-аналіз, що дозволило поєднати правовий, історичний та дескриптивний аналіз із вивченням пізнавальних процесів, очікувань, мотивацій. Нові підходи сприяли вивченню громадської думки, електоральної поведінки, процесів політичної соціалізації. Класикою у дослідженнях політичної культури є концепція американських дослідників Г.Алмонда і С.Верби, які у своїй праці «Громадянська культура і стабільність демократії» [2] ставлять перед собою завдання дослідити ідеальний тип політичної культури, що сприятиме розвитку демократії. Розвиток демократії, на їх думку забезпечується існуванням у населення раціонально-активістської моделі політичної культури. Її основними ознаками є: висока інформованість населення, глибока включеність у політику, висока активність, прийняття електоральних рішень на основі глибинного раціонального розрахунку. Науковці зазначають, що перерахованим вище ознакам сьогодні не відповідає жодна модель політичної культури. Г.Алмонд і С.Верба за основу свого аналізу беруть орієнтації громадян США і Великобританії, як відносно стабільних і передових демократій. Населення цих держав сповідує громадянську культуру, що є змішаною політичною культурою.

Автори  наголошують на основному протиріччі політичної культури за демократії, а  саме: від громадянина за демократії вимагається бути одночасно активним і пасивним, включеним у політику, але не достатньо сильно; впливовим, але поважним до влади. Виконання цих характеристик на думку вчених є балансом між владою і відповідальністю. На думку політологів, існує розрив «між реальною політичною поведінкою опитуваних, з одного боку, і їх сприйняттям своєї можливості і обов’язку діяти, - з іншого» [2, 124]. Аналогічні розбіжності існують між почуттям обов’язковості участі у політичному житті і реальною участю в ньому. Ця бездіяльність населення надає політичним елітам, яка приймають політичні рішення, можливість вільно діяти, маючи владу; при цьому, вона не дозволяє їм забути про інтереси народу, тим самим забезпечуючи стабільність демократії. Громадянин є постійним учасником політичного процесу, займаючи пасивну позицію, яка дозволяє йому у необхідний момент активізуватися; він забезпечує принцип відповідальності влади, яка добре розуміє, чим для неї може виявитися ця активізація. Отже, громадянин, на думку вчених є потенційно активним. Водночас, такий баланс між владою і відповідальністю, є ефективним тільки тоді, коли еліта вирішує ті завдання, що перед нею поставлені, у протилежному випадку відбувається активізація політичних нееліт, що є дуже не бажаним для неї. Еліта повинна пам’ятати про постійну небезпеку активізації мас у разі не вирішення поставлених перед нею завдань. Ефективне функціонування демократії вимагає від індивідів балансу як прагматичних так і емоціональних орієнтацій у ставленні до суспільного життя.

Автори  наголошують на складності формування подібного типу політичної культури у нових країнах, які не мають  часу, одного з основних чинників громадянської  культури, а мають величезну кількість  проблем, які необхідно вирішувати негайно. Для цього, на думку вчених, необхідний розвиток почуття національної ідентичності, компетентності, як у  якості підданого, так і в якості учасника, а також соціальної довіри і громадянського співробітництва. І найголовнішим моментом для  формування громадянської культури безумовно є час, якого нам  так не вистачає сьогодні.

Україна, оголошуючи курс на демократизацію, з  самого початку спробувала перебудувати політичну систему суспільства. Ми активно взялися за реформування політичних інститутів. І яким же був  наш подив, коли розвинуті демократичні країни відмовилися визнавати ефект демократичних перетворень, погоджуючись тільки на надання Україні статусу псевдодемократії. Ейфорійний настрій від здобуття незалежності допоміг нам забути, хоча можливо ми цього й не знали, що тільки розвиток відповідного типу політичної культури зможе наблизити нас до тих зразків демократичного розвитку, яких ми так прагнемо.  В цих умовах актуальним є вивчення класичного зразка демократичної політичної культури, що й обумовлює необхідність дослідження концепції американських вчених Г.Алмонда і С.Верби. Визначення, ознаки, функції, а також основні шляхи створення подібного типу політичної культури, які проголосили вчені, робить цю концепцію надзвичайно корисною сьогодні в умовах трансформації суспільного життя.

Визначені Алмондом і Вербою напрями дослідження були більш детально розкриті у працях Л.Пая, Дж.Майзеля, Дж.Палметта та інших політологів. Новим у їхніх підходах стало вивчення символів, міфів, мовних орієнтацій, політичного дискурсу. Якщо Г.Алмонд і С.Верба розглядають стабільні політичні системи, в той час їх послідовники розглядали нерозвинуті і нестабільні суспільства, процеси модернізації у третьому світі. Так, наприклад, американський дослідник Л.Пай досить широко трактує політичну культуру. Він, зокрема, включає до неї зміст таких категорій як політична ідеологія, національний характер і дух, національна політична психологія і фундаментальні цінності народу. Політична культура передбачає, що «традиції суспільства, дух його політичних інститутів, почуття та колективний розум його громадян, а також стиль і діючі кодекси його лідерів – не випадкові продукти історичного досвіду, а взаємопов’язані частини єдиного цілого, які утворюють ланцюг відносин. Політична культура дає кожній людині принципи політичної поведінки, а соціальній групі – систематизовану структуру цінностей, які забезпечують єдність і взаємозв’язок функціонування інститутів та організацій» [7, 6-7].

В цілому, можна зазначити, що ХХ століття, а  саме його перша половина характеризується не тільки визнанням впливу суспільної психології на політичний устрій та практичну взаємодію громадян держави, а, навпаки, підкреслювали його значущість. «Утім фактом лишається те, що власне політична поведінка розглядалася окремо, й психологічні чинники виглядали як головні, визначальні елементи комплексу політичної культури. Не буде перебільшенням сказати, що ця інтерпретація відштовхувалася від поняття національного характеру, популярного в політичні науці першої половини ХХ століття…» [15, 59].

Помітний  крок уперед у порівняльному дослідженні  політичних культур у 60-70 рр. було зроблено у працях Л.Гарця та С.Ліпсета. «Застосовуючи замість порівняльного методу холістичний та історичний, Л.Гартць створив свою «фрагментарну теорію» на основі аналізу спочатку ліберальної традиції в Америці, а потім – традицій політичної культури Південної Африки, Австралії, латинської Америки, Канади. Його також цікавили джерела поширення соціалізму в Європі і його «відторгнення» у США. Ставлення Гартця до політичної культури звичайно визначають як генетичне – на тій підставі, що у «фрагментарній» теорії її рівень пов’язувався з генетичним кодом націй, який хоч і не визначає цілком, але лімітує культурний розвиток, детермінуючи шляхи майбутніх змін» [16, 28]. Автор одним із перших спробував накласти європейські ідеологічні категорії, такі як консерватизм, лібералізм, соціалізм, на контекст теорії «фрагментарних культур». Він, проаналізувавши суспільство Канади, визначаючи його як двофрагментарне, наголошує на тому, що не зважаючи на цю його якість, політична культура населення залишається достатньо консервативною, тому що її деякі елементи залишаються незмінними протягом століть.

Якщо  Л.Гартц доводив, що людина отримує ідентичність від народження, тобто вона з самого початку починає ототожнювати себе з певною нацією, то на відміну від нього С.Ліпсет вважає, що цей процес відбувається в ході її розвитку. Ліпсет розвинув запропоновану Парсонсом формалізовану модель системи дії, яка включала культурну, соціальну, особистісну та організмову підсистеми. Він виділяє параметри, за якими можна проаналізувати політичну культуру: схильність до тверезої чи завищеної самооцінки, до універсалізму чи партикуляризму, до самоорієнтації чи до колективної орієнтації, до егалітаризму чи елітизму. Аналізуючи за цими параметрами політичну культуру США і Канади, Ліпсет приходить до висновку, що політична культура Канади характеризується контрреволюційністю, а США – революційністю.

А.Лейпхарт уперше вивів типологію політичних режимів за показниками політичної культури. Розміщуючи на одній вісі координат показники політичної культури, а на іншій – поведінку еліти, він виділив чотири типи демократичних режимів: відцентрований, доцентрований, деполітизований і «демократія соціальної згоди».