Керівництво і лідерство як соціальні феномени

Вступ

 

Інтерес до лідерства виник ще в  глибоку давнину. Феномен лідерства протягом століть хвилював свідомість багатьох дослідників. На початку двадцятого століття почалося вивчення управління. Керівництво та лідерство стали об'єктом дослідження. У 30 - 50 роках було вжито низку великомасштабних  досліджень на системній основі. Починаючи з 70 - х років інтерес до вивчення лідерства почав рости ще більше.

До недавнього часу в нашій країні не було умов для формування лідерів і попиту на них, а отже, не було дослідження проблем, пов'язаних з лідерством. У зв'язку з цим більшість робіт в області дослідження лідерства належить західним ученим.

Однак у цей час з'являються  праці російських вчених, зачіпають проблеми лідерства. Наприклад, книга Р. Л. Кричевського "Якщо ви - керівник "про елементи психології менеджменту в повсякденній  роботі керівника і лідера в організації, а за технологією лідерства - колективна робота авторів московського центру політичних досліджень "Нікколо М" "Імідж лідера ".)[1]

Актуальність проблематики обумовлена наступними чинниками:

- наявністю досить скупих досліджень  в деяких сферах лідерства;

- низьким рівнем професіоналізму  деяких сучасних керівників, що  тягне за собою неефективність  діяльність організації.

Вивчення проблеми лідерства і керівництва необхідно для вироблення методів ефективного керівництва, відбору та формування  лідерів.

Керівник повинен вміти ставити  завдання, визначати засоби досягнення мети і методи контролю. Успішне  керівництво значною мірою залежить від уміння керівника управляти  думкою колективу.

З вищесказаного ясно, що проблеми керівництва та лідерства ворганізації на даний момент стоять досить гостро, і тому великезначення має вивчення феноменів керівництва і лідерства.

 

1. Поняття «керівництва» і  «лідерства».

 

Більшість людей не помічають відмінності  між поняттями «керівництво», «лідерство» і вважають, що перебуваючи на керівній посаді, ця особа автоматично і є лідером колективу. Формально це так. Однак на практиці співвідношення цих двох складових частин управлінського впливу надзвичайно різноманітне, оскільки воно формується під впливом багатьох чинників, до яких належать тип організації, її масштаби, напрям діяльності, особистісні риси керівника та інше.Керівництво полягає у праві особи давати офіційні доручення, розпорядження і вимагати їх виконання, тобто це процес управління спільною діяльністю членів групи. Адже справжня роль керівника полягає в тому, щоб керувати ціннісними установками організації. Центральною фігурою будь-якого колективу є сам керівник. Ефективність керівництва визначається «індивідуальним підходом», тобто можливістю успішно вирішувати основні проблеми людських стосунків».                                              

Лідерство (англ. leader — провідник, ведучий, керівник) виявляється у вмінні пробудити у співробітників мрію, до якої вони прагнутимуть наблизитися, «вдихнути» в них необхідну для цього енергію.                                В основі даного процесу лежить здатність лідерів притягувати до себе людей, несвідомо викликати почуття захоплення і любові. Неві’дємною властивістю лідера є наявність наслідувача.       [3, c. 66]                                                 

Лідерство – це питання сили впливу, що залежить від співвідношення особистих якостей лідера з якостями тих, на кого він хоче вплинути. Лідерство – це сила, що сприяє формуванню в групи людей здатності робити щось краще і більше в напрямі реалізації спільної мети. Воно є неминучим в будь-якому цивілізованому суспільстві і пронизує всі сфери життєдіяльності. Обов’язковою умовою лідерства є наявність влади. [4, c. 20]

Лідерство є специфічним типом управлінської взаємодії, що заснована на найефективнішому поєднанні різних джерел влади і спрямована  на заохочення людей до досягнення загальних цілей. З одного боку, лідерство розглядається як наявність певного набору якостей, які приписуються тим, хто успішно впливає на інших, з іншого боку – це процес наполегливої діяльності у напрямі досягнення колективом або організацією своїх цілей.

Іноді поняття «керівник» і «лідер» можуть існувати разом. Офіційно призначений керівник володіє перевагами в завоюванні лідируючих позицій в групі і тому частіше, ніж хто-небудь інший, стає визнаним лідером. Проте його статус в організації і той факт, що він назначений «ззовні», ставлять його в положення, декілька відмінне від положення неформальних природних лідерів. Перш за все прагнення просуватися вище по службових сходах спонукає його ототожнювати себе з крупнішими підрозділами організації, ніж з групою своїх підлеглих. Він може вважати, що емоційна прихильність до якої-небудь робочої групи не повинна служити йому гальмом на цьому шляху, і тому ототожнювати себе з керівною ланкою організації — джерело задоволення його особистих амбіцій. Але якщо він знає, що не підійметься вище, та і не особливо прагне до цього, часто такий керівник рішуче ототожнює себе зі своїми підлеглими і робить все від нього залежне, щоб захистити їх інтереси.

Безсумнівно, остаточний успіх  багатьох організацій буде залежати від здатності її співробітників творчо працювати разом для досягнення мети. Але тут знову не обійтися без лідерства, що підтримує потрібні уміння і необхідні відносини. Отже, лідерство сьогодні – це не більш, ніж визначення висоти, на яку потрібно підстрибнути. Те, що людина, яка керує  поведінкою інших людей, повинна мати лідерські якості, ні в кого не викликає сумніву.

«Якщо авторитет керівника пов'язаний лише з його кріслом та кабінетом (начальника управління, міністра освіти та науки), на дверях якого висить табличка з його прізвищем, чекайте, надходить час, коли справжній лідер скине вас із вельможного крісла - Час прийшов, усюди в світі на початку нового тисячоліття двобій між начальником і лідером закінчується на користь останнього.

 

2. Поняття  стилю керівництва

 

У кожного керівника складаються  певні стереотипи управлінської  діяльності, які в управлінні називають стилем керівництва.

Стиль керівництва – (від латинськ. stylus –стрижень для письма) сукупність принципів, норм, методів і прийомів впливу на підлеглих з метою ефективного здійснення управлінської діяльності та досягнення поставлених цілей. Стиль роботи стосується як керівників, так і підлеглих або виконавців. Кожен має свій стиль роботи, має природне чуття стилю.  

Стиль керівництва — явище суто індивідуальне, тому що він визначається специфічними характеристиками конкретної особистості, відображає особливості роботи з людьми та технологію прийняття рішень саме цією особистістю. Отже, стиль керівництва регламентується особистими рисами керівника, менеджера. У процесі трудової діяльності формується виключно індивідуальний тип керівника, дії якого повторити в деталях практично неможливо.

До об'єктивних факторів, що формують стиль, належать: закономірності управління, загальнообов'язкові вимоги до керівників конкретних господарських систем, особливості сфери діяльності, рівень ієрархії управління, соціально-психологічні особливості підлеглих, стиль роботи керівників вищих інстанцій, усвідомлення потреби керувати на наукових основах. У той же час стиль керівника  має багато в чому властиві йому індивідуальні особливості (риси суб'єктивності) й значною мірою визначається також ступенем оволодіння знаннями сучасного наукового менеджменту; культурно-моральним рівнем керівника; мірою відповідності особистих рис керівника характеру об'єкта управління; життєвими позиціями і цінностями керівника ; практичним досвідом і діловими рисами; ступенем уміння спілкуватися з людьми в процесі управління.  У стилі управління будь-якого керівника завжди виявляються суперечності між накопиченими знаннями, раціональними принципами та методами управління і ступенем оволодіння ними; мірою оволодіння теорією та практикою конкретного стилю роботи; співвідношенням особистого, колективного і суспільного у свідомості керівника; думками і словами; словом і справою; адекватними вимогами до інших і до себе в аналогічних ситуаціях.

Ефективні дії керівника, як правило, характеризуються: стислістю викладу думок; точністю формулювань проблем і способів розв'язання їх; швидкістю орієнтування в різноманітних питаннях бізнесу; широтою підходу до розгляду проблем, завдань поточної і перспективної діяльності; умінням зіставити всі "за" і "проти" та швидко знайти оптимальне рішення; спроможністю привернути увагу персоналу до найголовнішого в даний момент для діяльності фірми; систематичністю, що забезпечує упорядкованість функціонування фірми; умінням постійно викликати у персоналу фірми бажання виявляти ініціативу і творчу активність; нестандартністю мислення. [5 c.25]

Критеріями оцінки ефективності стилю  діяльності менеджера є: ступінь  впливу на постійне підвищення результативності фірми; його творчий рівень, спрямованість  у майбутнє; вплив на вияв ініціативи, розвиток творчості, підприємливості персоналу фірми; наявність програм дій з реалізації мети діяльності фірми, тому що відсутність таких програм — ознака поганого стилю менеджера і непридатності керівного персоналу. 
Стиль діяльності менеджера безпосередньо пов'язаний із раціональною організацією його особистої праці, у тому числі: плануванням і розподілом робочого часу; умінням проводити наради, переговори, бесіди; використанням інформації і технічних засобів; постійним підвищенням ділової кваліфікації; умінням проводити вільний час і відпочивати. [ 6.c.444]

У наукових дослідженнях зафіксовано  певні зв'язки між стилем, типом  керівника, ефективністю діяльності організації  та її культурою управління.

Загалом вони зводяться до таких  положень:

- стиль відображає усталені  способи діяльності певного типу  керівника; тісно пов'язаний з  психологічними особливостями його  мислення, прийняття рішень, спілкування тощо;

- стиль не є вродженою якістю, а формується в процесі діяльності  і змінюється, його можна коригувати та розвивати. Стилів керівництва можна також навчати;

- стиль керівництва зумовлений  культурними цінностями, традиціями  організації;

- чинники зовнішнього середовища (соціально-економічні, політичні, соціально-психологічні тощо) впливають на формування стилю керівництва.

З огляду на співвідношення суб'єктивного  і об'єктивного в процесі управління, сформувалися такі підходи до аналізу  стилів керівництва:

1. Орієнтація на структуру особистісно-ділових  якостей керівника. Він базується  на тому, що кожний керівник  є індивідуальністю, неповторно  поєднує в собі структурні компоненти особистісно-ділових якостей. Залежно від поєднання компонентів окреслюються такі структури: а) «керівник-політичний лідер», «спеціаліст», «організатор», «наставник», «товариш», які гармонійно поєднуються в ідеальній системі управління; б) поєднання в процесі управління авторитарного, колегіального і ліберального стилів керівництва. Вважається, що задля досягнення управлінського ефекту керівник повинен застосовувати адекватний ситуації стиль.

2. Орієнтація на об'єктивні чинники  в управлінні. На цій підставі  розрізняють діловий, компанійський та кабінетний стилі.

Схильність до сповідування певного  стилю керівництва зумовлена  психологічними якостями особистості, умовами, в яких відбувалося професійне становлення керівника тощо. Проте її не слід вважати абсолютною, оскільки з часом керівник може під впливом різноманітних чинників опанувати принципово нову культуру взаємодії з підлеглими.

 

3. Основні  стилі керівництва

 

Основними стилями керівництва, згідно традиційних наукових підходів, є авторитарний, демократичний і ліберальний, відповідно визначаються і три типи керівників (автократ, демократ, ліберал). У дослідженнях останніх років частіше фігурують такі назви стилів: директивний (командно-адміністративний, авторитарний, за якого керівник є прихильником єдиноначальності, підпорядковує людей своїй волі), колегіальний(демократичний, за якого керівник надає підлеглим самостійність, довіряє їм), ліберальний (за якого керівник не керує групою, не виявляє організаторських здібностей, не розподіляє обов’язки тощо.)

Авторитарний стиль. Він передбачає ухвалення всіх рішень керівником, чітку окресленість «меж компетентності», тобто жорстку визначеність рангів керівників, які мають право приймати рішення з певних питань, пов'язаних з діяльністю організації. Структура керівництва є гранично жорсткою. Це означає, що ухвалені на верхніх рівнях ієрархії рішення надходять униз як директиви, які не підлягають обговоренню – їх потрібно чітко виконувати. Усі керівники та підрозділи нижчих рівнів ознайомлені тільки із своїм функціональним завданням, не завжди уявляють загальні цілі та сенс завдань. Контроль та оцінювання якості діяльності підрозділу також є прерогативою вищого керівництва. Формально відповідальність покладена на управлінську ланку, яка приймає рішення й контролює виробничий процес, але реально в організаціях з авторитарним стилем управління при невдачах завжди виникає феномен «перекладання» відповідальності на нижчі рівні, тобто на виконавців. Керівникам із таким стилем управління властиві завищена самооцінка, самовпевненість, агресивність, тотальний контроль за роботою підлеглих, схильність до стереотипів, безкомпромісне сприймання підлеглих та їх дій. Здебільшого це є наслідком догматичного мислення, за якого тільки одна відповідь правильна (переважно це думка керівника), а всі інші — помилкові.

Авторитарне керівництво має такі форми:

1. Патріархальне, породжене уявленнями про колектив як велику родину, де всі повинні виконувати розпорядження керівника, який вважає підлеглих нездатними приймати рішення, а тому мусить піклуватися про них;