Лидерство в Украине

6. Культ особи

Стильові особливості  лідерів неминуче пов'язані з  таким неординарним феноменом, як культ  особи. Політичній історії відомі декілька різновидів цього одіозного явища.  
Культ особи виникає з культу влади, а зловживання владою передбачає ряд ступенів послідовного погіршення її суті:  
доступ до ресурсів влади потенціально містить у собі імовірність зловживань;  
у процесі реалізації влади в її носія посилюється переконання в цілеспрямованості і соціальній корисності здійснюваних ним акцій;  
звеличання на адресу носія влади знижують тим самим рівень оцінки його діяльності;  
применшення значущості мети неминуче "розводить" її з лідером; мета переміщується на другий план інтересів лідера;  
безкарність і безконтрольність породжують у носія влади почуття власної незалежності і вищості над підлеглими.  
Таким чином, у цьому ланцюзі логічно поєднуються суб'єктивна схильність лідера до санкціонованої ним "сакралізації" власної влади. Однак культ особи "нагорі" може виникнути лише на культі безособовості "внизу". Розглянемо це на прикладі СРСР.  
У Радянському Союзі передумови культу лідера формувались віддавна, помалу і непомітно; тяжіння до політичної єдиноначальності стало соціокультурним архетипом і було закріплене номенклатурно-апаратною системою. Політичні настанови номенклатури так чи інакше вели до визнання необхідності вождя і возвеличення його діяльності. На формування такого роду авторитарної настанови впливають:  
Особливості історії Росії. В ній майже немає прикладів конструктивного розвитку держави без авторитарної влади (Олександр Невський, Іван Грозний, Петро І, Й. Сталін). Смута в країні ототожнювалась зі слабкими лідерами. Виникло стереотипне сприйняття лідера-вождя: він завжди за народ проти певної проміжної верстви - бояр, дворян, інтелігенції, офіцерства тощо. Більш того, лідер бачить далі, розуміє більше, ніж уся народна маса, приймає безпомилкові рішення.  
Стереотипи патріархальної культури. Навколишній світ сприймається в спрощеній або в ускладненій формі. В першому випадку приймається оцінка всіх категорій населення як "своїх - чужих", "бідних - багатих" тощо. Якщо соціальний світ такий простий, то складна система управління виявляється зайвою: всі повинні чесно працювати, а лідер (вождь) - керувати. В цьому нехитра мудрість, але вона не викорінена до цього часу. В другому випадку складний світ стає недоступним для слабкого інтелекту простих людей, тому краще покластись на вождя, який завжди знає, що треба робити (це передумова створення політичної харизми).  
Неприйняття різноманітності, прагнення до одноманіття. Це веде до централізації, оскільки центр породжує максимальну одноманітність і персоніфікує в одній особі доступні сприйняттю мас ідеали.  
Деіндивідуалізація людини, яка виростає з відповідного виховання за принципом "не висовуйся".  
Дезорієнтація відносно групової належності, нездатність соціально організовуватись за інтересами з подібними до себе.  
Психологія мас у різних країнах легко сприймає ідеї культу за відповідної маніпуляції їх свідомістю. У СРСР ідеалізоване сприйняття образу вождя доповнювалось нечуваною фальсифікацією соціального життя, причому період фальсифікації виявився довшим за період терору.  
Складові авторитету лідера і культу лідера мають неоднакові й різні джерела.  
Складові авторитету лідера:  
масово-популістська опора;  
легітимація влади за рахунок її реальної легітимності;  
ідеологія "єдності нації";  
політика консенсусного типу, пошук співробітництва з опозиційними силами.  
Складові культу лідера:  
апаратна, ієрархічна, номенклатурна опора;  
маніпуляція законністю чи узурпація влади;  
соціальна демагогія в широкому діапазоні, жонглювання лозунгами;  
політика репресій і пригнічення опозиції.  
Культ особи як специфічний тип влади руйнує зв'язки у взаємодії: класи - партії (партія), партія - апарат, апарат - вождь; закон (законність) - публічна влада;свобода - громадянин.  
У результаті з'являються "абсолютні громадяни", зомбовані "ґвинтики" гігантського механізму персоніфікованої влади.  
Культ особи, окрім конкретно-історичних різновидів, представлений двома основними типами - харизматичним і бонапартистським. Харизма - це інтелектуальна унікальність лідера, виражена в найвищому експертному професіоналізмі, доповнена глобальним мисленням і високою моральністю.Бонапартизм - це завжди маневр, лавірування між основними класами та інтересами, фактичне служіння плутократії, соціальна і навіть правова демагогія, реальна опора в силових структурах (армії, політичній поліції тощо).  
Російський релігійний філософ і державознавець І. Ільїн провів розмежування між національним лідером (вождем) і партійним лідером (ватажком): перший переймається духом цілого, а не частковим і особистим, він політично далекоглядний, знає, що робити і діє в ім'я надособового, не потребує чужоземних ідеологій та ін. Другий переймається вузькопартійними турботами, надміру піклується про частковості, займається політикою з метою влаштування кар'єри, виявляє ідеологічну безпорадність, звертається до чужоземних ідеологічних зразків тощо. Думка І. Ільїна цілком зрозуміла: партійний лідер будь-якого масштабу поступається загальнонаціональному лідеру своєю партійно-ідеологічною зашореністю і служінням особисто-приватному. Інакше кажучи, значущість лідера визначається обсяголі його функціональності, конструктивності та ефективності, направленої на реалізацію загальнозначущого. 

7. Функції лідера

Нерівнозначність соціальних ролей лідера і його конституєнтів  покладає на нього відповідальність перед громадянами. За аналогією з політичним процесомфункції лідера можна подати у вигляді певних ступенів (фаз) у його діяльності. Американський політолог Р. Такер виділяє три фази-функції лідера, вони взаємопов'язані і взаємодоповнюються:  
діагностична: конституєнти очікують від лідерів авторитетної, точної і своєчасної оцінки ситуації в групі і суспільстві;  
наказова (політико-формуюча): на цій фазі лідери визначають політичну стратегію, тобто спрямування дій в інтересах групи чи суспільства, яке буде розв'язувати проблемну ситуацію;  
мобілізуюча (політико-здійснююча): на цій фазі лідери отримують соціальну підтримку власної оцінки соціальної ситуації і визначеного плану дій та мобілізують бюрократію і маси на реалізацію своїх цілей.  
До функцій оперативно-змістовного характеру відносяться:  
інтеграція суспільства навколо загальнонаціональної ідеї і загальнодержавного інтересу, загальногромадської мети і цінностей; лідер є еталоном політичної вірності цим завданням;  
прийняття оптимальних політичних рішень, у цьому полягає соціальне покликання лідерів і легітимне виправдання їх перебування в керівництві;  
здійснення захисної політики, захист громадян від беззаконня і посягань бюрократичного апарату та чиновництва, арбітражно-патронажне посередництво; на практиці воно не завжди  
реалізується, але від лідера постійно очікують опікунського втручання в конфліктних ситуаціях;  
ідеологічна інноваційна творчість, вона варіюється за своїми масштабами залежно від категорії лідера і випливає з необхідності комунікації з масами в умовах мінливої політичної кон'юнктури;  
"енергетична підзарядка" суспільства на проведення перетворень, ініціювання оновлення, генерування оптимізму, мобілізація мас на реалізацію реформ (у цій функції інтегровано декілька інших);  
легітимація соціального ладу, ця функція властива лідерам в авторитарних і тоталітарних режимах; дослівно "узаконювання" ладу, коли певний політичний режим не може знайти свого виправдання в демократичних формах і процедурах, у націоналізмі чи історичних традиціях, тоді він змушений відшукувати його в особливих якостях своїх лідерів: створення харизми в цьому випадку відіграє службову, допоміжну роль.  
Функції лідерів залежать від ступеня зрілості всіх підсистем суспільства, від рівня культури населення, від типу політичного режиму та від індивідуальних якостей лідерів. Зріле громадянське суспільство, яке відрізняється високим ступенем розподілу соціальних і політичних ролей і функцій, різко зменшує можливості доступу до владних статусів і постів випадкових осіб, політиків-непрофесіоналів. 

8. Політичне лідерство  в Україні

В Україні змішана  форма правління і лідер країни не поєднує у своїй особі функції  президента і прем'єра, В країні немає  партії, яка б однозначно претендувала на лідерство, а політична система функціонує в змішаному режимі, який "вбирає" в себе риси шести-семи режимів. У суспільстві повільно і болісно утверджується національно-державна ідеологія. В державі є політичні сили, які виступають ж федералізацію країни, при цьому роблять наголос на специфіці регіонів. Значна частина законодавців прагне реалізувати ідею "слов'янської федерації". В суспільстві превалюють відносини конфлікту в усіх його проявах, консенсусний розвиток є постійною мрією політиків центристського напряму. У зв'язку з цим виникає закономірне питання про тип політичного лідера (лідерства), здатного в його конкретному втіленні стати гарантом творчого входження країни "русло нормальної життєдіяльності.  
Цей тип в окремих рисах наведений в раніше розглянутих класифікаціях і різновидах лідерства, але реалії країни вимагають конкретизації і виведення такого типу із сукупності кон'юнктурних чинників. В умовах гетерогенної політичної культури та ідеолого-ціннісної поляризації можлива поява таких лідерів - формальних і неформальних:  
"державник", орієнтований на національно-державні цінності, відстоює "кольори" республіки в міждержавному просторі і створює передумови для нормальної взаємодії "громадянське суспільство-держава";  
"інтегратор" - антипод "державника", вбачає у створенні "слов'янської федерації" оптимум інтегрального зв'язку трьох слов'янських народів, є досить ефективним як керівник, але досить далекий від ідеології національно-суверенного державного будівництва;  
"миротворець" - лідер, який виходить у внутрішній політиці з необхідності досягнення макроконсенсусу, але через обмеженість у ресурсах здатний досягти своєї мети лише в незначному соціальному просторі, на рівні галузей, груп і колективів (цей тип дуже близький до типу "пожежника" за типологією М. Херманн);  
"жорсткий адміністратор" - володіє апробованою технологією адміністрування; його рішення не обговорюється, але він не сприймається як диктатор, оскільки діє в межах закону; в суспільстві цінується його адміністративний педантизм і особиста захопленість конкретикою управління;  
"молодий радикал" виражає настрої та інтереси молоді і частини дорослого населення, настроєний на рішучі зрушення в окремих ланках політико-економічного механізму країни, але не прагне докорінних змін усіх політичних та економічних структур;  
"обережний прагматик" - за багатьма критеріями є протилежністю "молодому радикалу", але більш ефективний за рядом показників, зокрема "за обсягом втручання" у сфери, що модернізуються: він послідовно і комплексно впроваджує зважену політику, готує ґрунт для наступних реформ; це лідер "проміжний", але необхідний;  
"реформатор" - лідер, який синтезує в собі позитивні якості націонал-радикала, адміністратора і прагматика; це вищий тип лідерства в "проблемній" країні; він зазнає менше нападів з боку опонентів - і "лівих", і "правих"; за методологією політичної дії він є центристом і йде на ситуаційне блокування з усіма силами" які зацікавлені в стабільності суспільства; це соціал-демократичний тип лідера;  
"апологет соціалізму" має у своєму розпорядженні стабільних конституєнтів і електорат, його суспільний ідеал є однозначним і не підлягає ніяким модифікаціям; на вербальному рівні він може жонглювати соціал-демократичними гаслами, але як лідер-служитель він жорстко "прив'язаний" до своїх виборців і своєї партії, тому його політичний діапазон обмежений, у нього вкрай вузький обрій співпраці з опонентами і нейтральними силами.  
Така типологія не є умоглядною: згідно із законом відповідності типу політичного лідера рівню політичної соціалізації і політичної культури в Україні можуть з'явитись лідери такого типу.