Економічна сутність і роль державного кредиту

 Перший передбачає  покриття потреби в грошових  коштах за. рахунок короткострокової чи середньострокової позики і випуску (коли процентна ставка впаде) довгострокової. Проте в цьому випадку позичальник несе додаткові витрати, пов’язані з випуском, розміщенням і погашенням довгострокової позики. Зате тут виключена можливість, що в очікуванні підвищення процентної ставки інвестори не проявляють інтересу до довгострокового кредитування.

 Другий варіант розв’язує  всі названі проблеми, оскільки передбачає систематичний перегляд процента, що виплачується за цінними паперами. Як база для цього, як правило, використовується ставка за міжбанківськими кредитами в країні. Проте такі позики мають іншу серйозну ваду боржник (держава) не в змозі спланувати до кінця власні видатки.

За строками погашення  позики поділяються на короткострокові (строк погашення до року), середньострокові (строк погашення до 5 років) і довгострокові (строк погашення понад 5 років). В Україні законодавцем передбачена можливість функціонування всіх трьох видів цінних паперів держави.

 В залежності від обов’язків позичальника твердо дотримуватись строків погашення позики, встановлених при його випуску, позичкові кошти ще можуть поділятися на зобов’язання з правом дострокового погашення і без права дострокового погашення. Питання про дострокове погашення боргових зобов’язань стає актуальним переважно тоді, коли на фінансовому ринку відбуваються істотні зміни. Наприклад, позичальник випустив облігації із щорічним фіксованим доходом в 10 процентів, а через рік ставка влада до 5 процентів. В цьому випадку позичальник зазнає істотних втрат, а інвестор одержує адекватний неочікуваний виграш. Якщо облігації були випущені з правом дострокового погашення, то втрати позичальника і виграш кредитора зводяться до мінімуму. Перший випускає і розміщує нову позику, погашаючи за рахунок цього стару.

 Розрізняють два варіанти  погашення заборгованості одноразово  і частинами. Якщо позика погашається частинами, то в залежності від розподілу суми боргу за строками погашення виділяється три варіанти:

2. позика погашається рівними частинами протягом певного строку. Наприклад, протягом чотирьох років. Тоді, якщо сума позики складала 100 млн. гривень, щорічно буде виплачуватись по 25 млн гривень;
3. наростаючими частками. Наприклад, в перший рік погашається борг в 10 млн. гривень, в другий рік в 20 млн. гривень, в третій рік в 30 млн. гривень, в четвертий рік в 40 млн. гривень. Така система зручна державі у випадку нарощування нею доходів в часі. Наприклад, у зв’язку з піднесенням ділової активності очікується ріст податкових надходжень або об’єкт, на спорудження якого залучались позичкові кошти, нарощує потужність і починає приносити все більші прибутки;
4. знижуючими частками. Наприклад, в перший рік погашається борг в 40 млн. гривень, в другий рік в 30 млн. гривень, в третій рік в 20 млн. гривень і в четвертий рік решта 10 млн. гривень. Така система привабливіша за ситуації, коли очікується неминуче падіння прибутків держави чи збільшення й видатків.

В залежності від обігу  на ринку цінних паперів державні позики поділяються на ринкові і неринкові. Ринкові позики вільно продаються і купуються. Вони є основними при фінансуванні бюджетного дефіциту. Неринкові позики не можуть вільно змінювати своїх власників. Вони не підлягають обігу на ринку цінних паперів і, як правило, випускаються державою з метою залучення певних інвесторів, специфічним інтересам яких і відповідають. Наприклад, в останні роки існування радянські держави урядом СРСР були здійснені декілька випусків неринкових облігацій на розвиток вітчизняного легкового автомобілебудування. На Заході неринкові державні облігації останніми роками випускались для мобілізації коштів недержавних пенсійних фондів, страхових компаній, дрібних інвесторів.

В залежності від забезпечення боргових зобов’язань державні позики поділяються на заставні і незаставні. Заставні облігації забезпечуються чимось конкретним, наприклад відповідними видами доходів чи майна. Такі облігації, як правило, випускаються місцевими органами влади. Незаставні облігації нічим визначеним не забезпечуються. В якості їх забезпечення виступає все майно держави чи відповідного органу місцевого самоврядування. Центральні органи управління, як правило, випускають незаставні облігації, їх надійність дуже висока і тому у кредиторів немає потреби в будь-яких додаткових гарантіях.

За методами розміщення державні позики поділяються на добровільні, примусові і такі, що розмішуються серед інвесторів за підпискою. Кожному методу розміщення позик відповідає власний спосіб реалізації. Облігації добровільних позик вільно продаються і купуються банківськими установами, якщо інше не обумовлено умовами їх випуску.

 Примусові позики розміщуються  серед кредиторів в силу постанов уряду, якими передбачена сувора відповідальність за ухилення від покупки облігацій.

 Позики, що розміщуються  серед населення за підпискою з відстрочкою платежу формально є добровільними. Однак їх реалізація супроводжується такою масовополітичною кампанією тиску, яка робить їх обов’язковими дефакто. Це можливо в умовах тоталітарної держави. В даний час в Україні мають місце тільки добровільні державні позики.

 Нарешті, державні  позики можуть бути облігаційними і безоблігаційними. Облігаційні позики супроводжуються емісією цінних паперів держави. Безоблігаційні позики оформляються підписанням угод, договорів, шляхом записів в боргових книгах і видачею особливих свідоцтв. В даний час безоблігаційні позики використовуються на міжурядовому рівні.

 У тісному зв’язку  з державними позиками перебуває  інша форма державного кредиту, функціонування якої опосередковується Ощадбанком України звернення частини заощаджень населення в державні позики. На відміну від першої форми державного кредиту, коли юридичні і фізичні особи безпосередньо купують цінні папери за рахунок власних тимчасово вільних грошових коштів, Ощадбанк України надає кредит державі за рахунок позичкових коштів. Наявність посередника між державою і населенням в особі Ощадбанку України та надання останнім позики державі за рахунок позичкових коштів без відома і тим більше без згоди їх реального власника дозволяє виділити ці відносини в якості особливої форми державного кредиту.

 Звернення частини  заощаджень населення в державні  позики, призначені на потреби  держави, здійснюється через покупку  банком особливих цінних паперів  (облігацій, казначейських зобов’язань), а також оформлення безоблігаційних позик. В Україні в даний час це досягається шляхом покупки Ощадбанком України боргових зобов’язань нашої держави.

 Запозичення коштів  загальнодержавного позичкового  фонду як форма державного кредиту характеризується тим, що державні кредитні установи безпосередньо (не опосередковуючи ці операції покупкою державних цінних паперів) передають частину кредитних ресурсів на покриття видатків уряду. Ця форма державного кредиту функціонує в тоталітарному суспільстві. Вона сприяє розвитку інфляційних процесів, що небезпечно в умовах жорсткого контролю за емісією грошових знаків з боку демократично обраних парламентарів. Тому повна нормалізація відносин між державою і кредитною системою лежить на шляху відмови від запозичення позичкових коштів для покриття бюджетного дефіциту і повернення Національному банку України боргу, що утворився за попередні роки.

 В новій, незалежній Україні левова частка державного боргу склалася саме за рахунок залучення урядом України коштів загальнодержавного позичкового фонду для фінансування бюджетних видатків. Це негативно позначилося на стані державних фінансів і грошового обігу, виробило в уряду шкідливу звичку не турбуватися про зміцнення і розвиток доходів державного бюджету. Наприклад, в 19931995 роках майже весь дефіцит Державного бюджету України покривався кредитами Національного банку України. В минулому і нинішньому роках також витрачено великий обсяг кредитів Національного банку України для покриття дефіциту Державного бюджету України.

Казначейські позики як форма  державного кредиту відображають відносини  надання фінансової допомоги підприємствам і організаціям органами державної виконавчої влади за рахунок бюджетних коштів на умовах строковості, платності і зворотності. В Україні в даний час ця форма державного кредиту лише починає використовуватися. Проте саме життя все найстійкіше ставить питання про повне відродження фінансово-правового інституту казначейських позик. З іншого боку, із створенням системи органів Державного казначейства України відкрилися практичні можливості для успішного вирішення цього питання.

 Об’єктивна необхідність  значно ширшого застосування  державою казначейських позик  зумовлена докорінною реформою  відносин власності в країні. Ця реформа супроводжується роздержавленням і приватизацією господарських структур. Держава не може нести відповідальність за фінансові результати діяльності підприємств і організацій замість їх повноправних власників. Однак при необхідності державні органи можуть надавати фінансову допомогу тим господарюючим суб’єктами, в стабільній роботі яких вони зацікавлені насамперед, але знову ж таки на умовах зворотності, строковості і платності.

 Правовідносини по  лінії казначейських позик не  є аналогом відносин банківського  кредитування, оскільки на відміну від госпрозрахункових банківських структур органи державної законодавчої і виконавчої влади надають фінансову допомогу на інших умовах, з інших причин та з іншою метою. Казначейські позики видаються на пільгових умовах за строками і нормою процента. Вони можливі у випадку фінансових ускладнень підприємств або інших господарюючих суб’єктів, їх особливого становища на ринку або погіршення економічної ситуації в країні і не переслідують меркантильних та комерційних цілей, а є засобом підтримки життєво важливих для народного господарства економічних структур.

 В окремих випадках  уряд гарантує безумовне погашення  позики, випущеної нижчестоячими  органами влади і управління  чи окремими господарюючими суб’єктами, а також виплату процентів по них. В цих випадках мова іде про умовний державний кредит гарантовані позики. За гарантованими позиками уряд реально несе відповідальність лише у випадках неплатоспроможності позичальника. В Україні уже склалися правові та інші передумови для відродження гарантованих позик у зв’язку з наданням органам місцевого самоврядування, а також окремим господарюючим суб’єктам права здійснювати операції по випуску позик.

4 Поняття і  формування державного зовнішнього боргу

 Державний борг за  своєю економічною сутністю визначає економічні відносини держави як позичальника з її кредиторами (резидентами та нерезидентами) з приводу перерозподілу частини вартості валового внутрішнього продукту на умовах строковості, платності та повернення.

 За умовами залучення  коштів розрізняють внутрішній та зовнішній борг.

 Зовнішній державний  борг - сукупність боргових зобов'язань  держави, що виникли в результаті  запозичення держави на зовнішньому  ринку.

 Державний зовнішній  борг складається з:

 • позик на фінансування  державного бюджету та погашення зовнішнього державного боргу;

 • позик на підтримку національної валюти;

 • позик на фінансування  інвестиційних та інституціональних  проектів;

 • гарантій іноземним  контрагентам щодо виконання  контрактних зобов'язань у зв'язку  з некомерційними ризиками;

 • державних гарантій, що надаються Кабінетом Міністрів України для кредитування проектів, фінансування яких передбачено державним бюджетом України.

 Відповідно до Закону  України про Державний бюджет  на відповідний рік, визначається граничний розмір дефіциту бюджету та джерела його покриття за рахунок внутрішнього та зовнішнього фінансування, а також встановлюється граничний розмір державного внутрішнього та зовнішнього боргу України на 1 січня наступного за бюджетним роком з визначенням напрямів використання фінансових ресурсів.

 Загальний державний  борг України з 1992 року поступово  зростав. Це обумовлювалося різними чинниками: дефіцитністю державного бюджету та платіжного балансу, високою залежністю від імпорту енергоресурсів, неефективним використанням залучених кредитів та відсутністю належного контролю за цим процесом, несприятливим інвестиційним кліматом. Найбільшою мірою формування боргу було пов'язане з бюджетними дефіцитами, які мали місце до 2000 року. Прийняття бездефіцитного державного бюджету на 2000 та 2001 рр. дещо стабілізувало ситуацію. Але основні причини та джерела дефіциту, і насамперед, незбалансованість державного споживання і фінансових можливостей, залишалися. Це може призвести у перспективі до подальшого зростання державного боргу[14, c. 16-17].

 Розмір державного боргу розраховується у грошовій формі, як непогашена основна сума прямих боргових зобов'язань держави. Залишаючись достатньо високим, рівень державного боргу України водночас не є критичним. Згідно з міжнародними стандартами (Маастрихтською угодою) критичними вважаються боргові зобов'язання держави, які перевищують 60% від ВВП.

За формою залучення коштів державний борг поділяється на державні запозичення та гарантії.

 Державні запозичення  - залучення державою в особі  Кабінету Міністрів України, через Міністерство фінансів України грошових коштів, іншого майна та майнових прав, яке передбачає прийняття зобов'язань щодо грошових коштів на умовах строковості, платності та повернення.

 Розрізняють: державне  внутрішнє запозичення, що здійснюється  шляхом укладання угод з резидентами  України про позику та випуск  державних цінних паперів, що  розміщуються на внутрішньому  ринку; державне зовнішнє запозичення  - державне запозичення, що здійснюється  шляхом укладання з нерезидентами  України угод про позику та  випуск державних цінних паперів,  що розміщуються на зовнішньому  ринку.

 Державне запозичення  може здійснюватись лише з  метою:

 • фінансування дефіциту  державного бюджету;

 • підтримки платіжного балансу та поповнення валютних резервів;

 • на інші цілі, встановлені законом України  в кожному окремому випадку. Державна гарантія - зобов'язання держави в особі Кабінету Міністрів України, що діє через Міністерство фінансів України, повністю або частково виконати платежі на користь кредитора у випадку невиконання позичальником, іншим німе Україна, зобов'язань щодо повернення грошових коштів на умовах строковості та платності.

 Формою надання державної  гарантії є державна порука. Основними  способами реалізації державних  гарантій та запозичень можуть  бути: