Регіональна економіка

1. Її виробництво дешевше,  ніж в інших районах країни;

2. Ця продукція може  випускатися в значно більшому  обсязі, ніж необхідно для задоволення  місцевих потреб;

3. Випуск продукції забезпечений  умовами та ресурсами; 

4. Виробництво необхідно  країні;

5. Виробництва цієї продукції  сприяє вигідне ЕГП, а транспортно-географічне  положення. 

Спеціалізація території  складається історично. Однак у  міру розвитку господарства спеціалізація  може змінюватися, то вона історично  відносна.

У результаті районоутворення формуються економічні райони. Під економічними, районами слід розуміти частини країни, в межах яких в умовах ТРП формується спеціалізоване господарство. Економічні райони - це територіальні спеціалізовані частини народного господарства з тісними внутрішніми і зовнішніми зв'язками на основі обміну вироблених товарів, та інших економічних відносин.

Економічне районування  в практичному сенсі необхідно  з метою виділення досить стійких  для конкретного етапу розвитку соціально-економічних територіальних утворень (одиниць), стосовно до яких реалізує регіональна політика держави. Економічне районування є основою територіального управління народному господарством України. Державне регулювання господарств дає можливість частково усунути виникаючі диспропорції в економічній і соціальній структурі регіонів. Економічне районування служить передумовою вдосконалення територіального розвитку та регіонального управління економікою. Система економічних районів - основа побудови територіально диференційованих матеріальних та інших балансів для фінансування цільових та регіональних програм [8, с. 335].

 

2.2.Основні принципи  та цілі економічного районування

 

Усі країни світу характеризуються суттєвими територіальними відмінностями, зокрема, великою своєрідністю спеціалізації  та структури виробництва, які обумовлені природними, економічними, соціальними, історичними умовами. На цій об’єктивній  основі розвивається внутрішньодержавний  територіальний поділ праці та формуються своєрідні природно-господарські утворення, які характеризуються певною спеціалізацією – так звані економічні райони. Їх виділення, вивчення, прогнозування  розвитку і лежить в основі економічного районування країни.

У найбільш узагальненому  трактуванні районування – це загальнонауковий метод систематизації інформації у найрізноманітніших цілях. Виходячи з цього, економічне районування  – це метод систематизації інформації про територіальну організацію  продуктивних сил та територіальні  відмінності соціально-економічного життя країни. У той же час, згідно зі змістом цієї категорії, економічне районування – це процес поділу країни на економічні райони, які історично  склалися у процесі розвитку і  розміщення продуктивних сил, господарського освоєння території.

Кожен економічний район  відзначається своїми суспільно-територіальними  властивостями та повинен розвиватися  згідно з індивідуальною стратегією розвитку продуктивних сил, яка б  виходила із загальнодержавних цілей  та можливостей, і ресурсів відповідної  території. Вивченням продуктивних сил економічних районів, обґрунтуванням стратегії їх соціально-економічного розвитку займається економічне районування, яке в цьому ракурсі виступає як наука – важлива складова в палітрі економічної науки.

Економічне районування  – найважливіша передумова дієвого  регіонального програмування, проведення ефективної державної регіональної політики. [4, с. 102].

Методологічні основи економічного районування закладені у дослідженнях цілого ряду вчених-районологів, зокрема, у працях М.М. Колосовського, М.М. Баранського, П.М. Алампієва, Ю.Г. Саушкіна, А.М. Колотьєвського, І.В. Нікольського та інших. Плідно працювали  в галузі економічного районування  такі українські вчені, як О.Г. Діброва, К.Т. Воблий, М.М. Паламарчук, Ф.Д. Заставний, М.Д. Пістун, Д.І. Шаблій, А.Т. Ващенко, І.О. Горленко, Л.М. Корецький, С.С. Мохначук, В.А. Поповкін.

Які чинники впливають  на виділення районів? Їх багато, і  роль їх різна. До основних необхідно  віднести:

– характер виробничих відносин, способів виробництва;

– геополітичне положення;

– територіальний поділ  праці і спеціалізацію господарської  діяльності;

– природні умови і ресурси;

– населення з його трудовими  навиками, комунікаційними, етнічними, національними особливостями, відмінностями  у способі життя;

– характер виробничо-технологічної  взаємопов’язаності, інтегрованості виробництва;

– систему розселення і  територіальної організації виробничої та соціальної інфраструктури та ін.

Виділяють два основних види економічного районування: загальне (або  інтегральне) та галузеве.

Інтегральне районування  відображає просторову взаємодію всіх компонентів суспільно-географічних комплексів на певній території. Це районування  передбачає розчленування території  як цілісного природничо-соціо-економічного явища. Загальне районування охоплює  природу й усе народне господарство певної країни з усіма його галузями та зв’язками.

Інтегральне районування  здійснюється на двох рівнях:

– макрорівень (для України  це виділення трьох економічних  макрорайонів);

– мезорівень (від 5-ти до 10-ти мезорайонів).

Галузеве економічне районування  поділяє територію країни на окремі райони, виходячи з однієї певної ознаки – однієї галузі виробництва. Отже, галузевий район – це територія  з підвищеною концентрацією виробництва, продукції чи послуг відповідної  галузі, що характеризуються специфічними місцевими умовами, їх структурою, проблемами і перспективами розвитку, його територіальною організацією і положенням в системі  міжгалузевого господарського комплексу. Це може бути промислове, водогосподарське районування та ін. Районування сільськогосподарського виробництва приймає до уваги  лише сільське господарство, структуру  сільськогосподарських угідь, спеціалізацію, типи сільськогосподарського виробництва. Галузеве районування є обов’язковою аналітичною передумовою встановлення меж інтегральних районів.

У концепції територіальної організації суспільства категорія  економічний район – ключова. Він існує в об’єктивній дійсності  та формується в ході розвитку продуктивних сил суспільного виробництва  в цілому. Існує декілька визначень  економічного району. У більшості  з них підкреслюється його об’єктивна сутність, цілісність, спільність спеціалізації. Найбільш вдалим є визначення класика  регіональної економіки, академіка  П.М. Алампієва, який визначив економічний  район як “географічно цілісну територіальну частину народного господарства країни, яка має свою виробничу спеціалізацію, інтенсивні внутрішні економічні зв’язки та нерозривно пов’язана з іншими районами суспільним територіальним поділом праці ”.

Очевидно тепер, коли пріоритетним у розвитку будь-якої країни, згідно з розробленим під егідою ООН  Порядком денним на ХХІ століття, стає принцип соціо-економіко-екологічної  збалансованості розвитку, визначення економічного району почне набувати нових рис. Але вже зараз можна  відмітити, що в умовах ринкової економіки  в західній літературі економічний  район розглядається як система  ринків, яка функціонує на основі територіального  поділу праці під визначальною дією закону вартості.

Значний внесок у розвиток нової сітки економічних районів  України зробили в останні  роки такі українські вчені, як М.М. Паламарчук, М.Д. Пістун, Ф.Д. Заставний, О.І. Шаблій і В.А. Поповкін. Так, Ф.Д. Заставний  виділив дев’ять мезорайонів, що входять до трьох макрорайонів, які  названі: Східний, Західний, Південний .В. Поповкін у праці “Регіонально-цілісний підхід в економіці” (1993 р.) обгрунтував поділ України на 5 макрорайонів і 10 мезорайонів. До макрорайонів він відніс:

1) Центральноукраїнський  (Київська, Чернігівська, Житомирська,  Черкаська та Кіровоградська  області);

2) Донбас та Нижнє Придніпров’я (Донецька, Дніпропетровська, Луганська,  Запорізька області);

3) Слобідська Україна  (Харківська, Сумська, Полтавська  області);

4) Причорноморський (Одеська,  Миколаївська, Херсонська області  та Автономна Республіка Крим);

5) Західноукраїнський (Рівненська, Волинська, Львівська, Івано-Франківська,  Закарпатська, Чернівецька, Тернопільська,  Вінницька, Хмельницька області).

На думку автора, такий  поділ найбільше сприяє регулюванню  основних територіально-економічних  пропорцій, удосконаленню територіального  поділу праці.

Цікавим є підхід до виділення  економічних районів О.І. Шаблія. В основу класифікації економічних  районів він поклав не лише економічні, а й соціально-економічні показники, виділивши таким чином 6 специфічних  соціально-економічних районів та Автономну Республіку Крим: Східний, Центрально-Східний, Центральний, Північно-Східний, Західний, Південний, Автономна Республіка Крим.

Кожна із запропонованих схем виділяється особливим підходом. Найбільш вдалим, на нашу думку, є районування, проведене Ф.Д. Заставним та М.Д. Пістуном. Мережа районів, яку запропонували  ці автори, є найбільш обґрунтованою. Вона об’єктивно відображає особливості  сучасного регіонального розвитку України. Однак, на наш погляд, неправомірним  є виділення Київського економічного району в складі трьох, а не чотирьох, областей – Київської, Житомирської, Чернігівської та Черкаської.

Включення вищевказаних областей у Київський економічний район  є доцільним, оскільки Київська агломерація  у зв’язку зі своїми специфічними функціями “столичності” та найвищим у державі рівнем зосередження населення  і виробництва протягом багатьох десятиріч суттєво впливала і  впливає на їх соціально-економічний  розвиток. Це зумовило також розвиток досить інтенсивних господарських  та соціально-культурних зв’язків між  ними та дало підстави для виділення  цього району в окрему природно-господарську цілісність – Київське Придніпров’я. Крім того, шкода, завдана цим областям внаслідок Чорнобильської катастрофи, визначила спільну стратегію  соціальної та економічної реабілітації їх території. Недоцільно об’єднувати  також в один економічний район  причорноморські області та Автономну  Республіку Крим. Остання, на нашу думку, повинна виступати окремою одиницею економічного районування України.

Удосконалення сітки економічного районування – безперервний процес, в основі якого лежить розвиток продуктивних сил під впливом науково-технічного прогресу, Концепції стійкого розвитку. На вдосконалення системи економічного районування впливає і трансформація  правового, інвестиційного, економічного простору, а також науковий пошук  і створення нових знань у  галузі складних природничо-суспільних відносин та їх територіальної організації. [10].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 Висновки

 

Отже, головним районоутворюючим фактором у кожній країні є суспільний територіальний поділ праці, який є результатом просторового прояву дії загального економічного закону суспільного поділу праці. Раціональний територіальний поділ праці між регіонами і в межах їх територій є необхідною умовою ефективного розміщення виробництва в умовах ринкової економіки. Країни і регіони дуже відрізняються за економічними, природно-ресурсними, соціальними та історичними умовами і особливостями, рівнями економічного розвитку тощо. Саме диференціація цих умов лежить в основі територіального поділу праці. Кожен регіон може формувати свою спеціалізацію економіки і на основі економічних зв’язків обмінюватися продукцією з іншими регіонами

Економічне районування  України – непроста проблема. Регіональний аналіз для здійснення районування  доцільно почати на рівні адміністративних областей. Шляхом синтезу найважливіших показників економічного розвитку (національний дохід на душу населення; валовий продукт на душу населення; продуктивність суспільної праці;виробництво продукції промисловості і й сільського господарства на душу населення; обсяг матеріального достатку на душу населення; забезпеченість території природно-ресурсним потенціалом; демографічний потенціал тощо) В. Поповкін визначив вагу кожної області в економіці країни й сформував групи-мезорайони: Донбас, Катеринославське Придніпров’я, Слобідська Україна, Київське полісся, Українські Карпати, Поділля, Середнє Придніпров’я, Північне Причорномор’я, Крим. На підставі мезорайонування він виокремив п’ять макроекономічних районів:

• Центральноукраїнський (Київська, Житомирська, Черкаська, Кировоградська області);
• Донбас та нижнє Придніпров’я (Донецька, Дніпропетровська, Луганська, Запорізька області);
• Слобідська Україна (Харківська, Сумська, Полтавська області);
• Причорноморський (Одеська, Миколаївська, Херсонська області та автономна республіка Крим);
• Західноукраїнський (Рівненська, Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська, Вінницька, Хмельницька, Закарпатська, Чернівецька області).

 Мережа районів,яку  запропонував В. Поповкін є  найбільш обґрунтованою, бо об’єктивно  віддзеркалює особливості сучасного  регіонального розвитку України.  Характеристика макрорегіонів України  в підручнику “Розміщення продуктивних  сил” за 2000 рік дається саме  за В. Поповкіним. Але назви  деяких регіонів трохи спростили,  а саме: Донбас і Нижнє Придніпров’я  назвали Донецько-Придніпровським  районом, а Слобідську Україну  – Північно-Східним. Мережа районів,яку запропонував В. Поповкін є найбільш обґрунтованою, бо об’єктивно віддзеркалює особливості сучасного регіонального розвитку України. Характеристика макрорегіонів України в підручнику “Розміщення продуктивних сил” за 2000 рік дається саме за В. Поповкіним. Але назви деяких регіонів трохи спростили, а саме: Донбас і Нижнє Придніпров’я назвали Донецько-Придніпровським районом, а Слобідську Україну – Північно-Східним.