Вексель як особливий об’єкт
юридичних та економічних відносин
формувався протягом століть. Його виникнення,
етапи еволюції, законодавче закріплення
є яскравою ілюстрацією економічної
історії людства.
В історії існування
векселя як фінансового інструмента
прийнято виділяти чотири етапи:
1) італійський – з X
(XI) до початку XVI сторіччя;
2) французький – з початку
XVI до середини ХІХ сторіччя;
3) німецький – з середини
ХІХ до початку ХХ сторіччя;
4) сучасний – з початку
ХХ сторіччя і до сьогодні.
Італійський період
Італійський період
був найтривалішім і найважливішим
в історії векселя. Очевидно, Італія не
випадково стала колискою цього фінансового
інструменту: спадщина Римської імперії
з численними й активними торгівельними
зв’язками і традиціями далася взнаки.
Однак розуміння італійського періоду
як використання векселя переважно на
терені Італії не є правильним. Насправді
цей інструмент використовувався у багатьох
країнах (принаймні у Франції та Фландрії).
Можна стверджувати, що італійський період
– це період розвитку векселя, протягом
якого він розповсюджувався переважно
італійцями на базі звичайного права Італії.
Перші документальні
згадки про використання векселів
в Італії містяться в регістрах
генуезьких нотаріусів і відносяться
до 1155 року. В цей період ще
рано говорити про переказний
вексель у його сучасному розумінні.
Документи, що збереглися до
нашого часу, містять лише зобов’язання
сплатити певну суму “з причин
переказу” (“ex causa cambii”), оформлене нотаріусом.
Це був нотаріальний акт, на підставі якого,
наприклад, Тіціо, який одержав у Генуї
у Кайо певну суму в генуезьких лірах,
давав зобов’язання, що “він сам або через
свого представника” (“per se vel per suum certum
missum”) поверне ту ж суму в турських ліврах
Кайо “або його представнику”(“ver suo certo
misso”).
Вчений Гольдшмідт висунув
гіпотезу, яку досі нікому не вдалося спростувати.
Він вважав, що дебітор одночасно з нотаріально
оформленим зобов’язанням сплатити взяту
ним суму (aviso) посилав своєму кореспонденту
лист (справжній переказний вексель або
тратту, який часто носив характерну назву
“seconda di cambio”) з наказом оплатити борг
при пред’явленні цього листа в строк,
установлений місцевим звичаєм, або зафіксований
домовленістю сторін. Поступово вексель
почав виконувати кредитні функції, які
логічно слідували у відстрочці платежу,
зафіксованої distantia loci – відмінністю між
датою видачі зобов’язання і датою його
оплати.
Самий ранній зразок
такого листа, який вручався
одержувачу-ремітенту і представлявся
ним або його представником
платнику за векселем – трасату
– для уплати зазначеної суми)
відноситься також до Генуї
і датується 1248 роком. Отже, сторонами
вексельної угоди були чотири
особи: векселедавець, платник
– якщо векселедавець не мав
наміру особисто оплатити вексель,
держатель – особа, що придбавала
вексель, та презентант – особа,
якій держатель передавав вексель
для одержання платежу. Протягом
Х-ХІІ сторіч бурхливий розвиток
вексельного обігу відбувався
по всій Європі.
Розповсюдженням векселя
займались переважно купці. До
речі, і гроші під проценти
також зичили не міняйли, а
купці. Це зайняття протягом
Х-ХІІ віків носило характер
додаткового, однак вже наприкінці
ХІІ – на початку ХІІІ сторіччя
воно стає головним. Ілюзія ексклюзивного
права італійців на використання
векселя склалась, зокрема, тому,
що в ті часи певні професії
мали явно виражені національні
ознаки. Тож, векселями і банківськими
операціями займались переважно купці,
належні до трьох національних груп:
- євреї;
- “кагорці” (caorsini) – мешканці
міста Кагора в Гієні. До речі, так називали
не тільки банкірів Південної Франції,
але й італійців;
- “ломбардці” (lombardi) або “тосканці”
(toscani) – італійці взагалі, переважно п’ємонтці
із Асти та К’єрі, мешканці П’яченци і
Тоскані із Сієни, Флоренції і Пістої.
Ці національні групи
були монополістами в галузі
кредитних операцій на всьому
Заході. Євреї навряд чи могли
запропонувати свою національну
термінологію вексельного обігу,
по-перше, тому що національна
мова досить складна для не
євреїв, а, по-друге, тому що
вони скрізь по Європі виступали
в ролі національної меншини
і намагались не привертати
до себе зайвої уваги. Тож,
італійська термінологія – лише
наслідок монополізації використання
векселя італомовними купцями. Однак,
це ще не є підставою вважати, що векселі
в ХІ-ХІІІ сторіччях існували тільки в
Італії.
Історія векселя нерозривно
пов’язана з торгівлею. Вексель
забезпечував легкість у розрахунках,
відносну чіткість механізму
стягнення боргу, що можна вважати
першим етапом уніфікації операційної
техніки у торгівельних розрахунках
взагалі. Торгівля і, відповідно,
розрахунки відбувались на ярмарках,
а ярмарки здебільшого розташовувались
на терені певного міста і
підпорядковувались місцевому муніципалітету.
Іноземний купець міг користуватися
певним статусом і одержати
свій борг тільки в якомусь
місті або на якомусь ярмарку;
в інших місцях він підлягав
покаранню не за тим торговим
правом, яке він знав, а за місцевими
звичаями, які були йому невідомі.
Це діяло однаково, доводилось
йому їхати у справах в іншу
країну або у сусіднє графство.
1
Купці намагались захистити
свої права, забезпечити собі
принаймні стандартні умови для
торгівлі. Це можна було зробити,
об’єднавшись за певною ознакою,
наприклад, національною. Такі об’єднання
почали стихійно виникати на
початку ХІІ сторіччя і відомі
донині під назвою Ганзи. Словом
“hansa” спочатку називали взагалі будь-який
натовп і, а також озброєний загін. З ХІІ
сторіччя це найменування набуло спеціального
змісту – так називали групу земляків,
які жили в іноземних містах. Поступово
це слово стало означати групу купців,
які мали право утворювати корпорацію
в чужому місті. 2
Точна дата виникнення
Ганзи невідома, однак тісні торгівельні
стосунки між містами Балтійського регіону
склалися ще у Х-ХІ віках. Для захисту торгівельних
шляхів із Балтії до Північного моря купецькі
гільдії Гамбурга та Любека в 1241 р. уклали
угоду, яка стала згодом основою Ганзейського
союзу. Через 15 років до них приєдналися
“гості” із Люнебурга і Ростока. Назва
“міста германської Ганзи” зустрічається
вперше в документі, датованому 1358 роком.
3 В 1367 р. на першому загальному з’їзді
представників декількох німецьких і
балтійських міст ліга сформувалася остаточно.
З початку ХV сторіччя Ганза стала міцним
політичним організмом, фактично самостійною
частиною аморфної Германської імперії.
На чолі Ганзи стояв ганзетаг – род парламенту,
до складу якого входили представники
міст. Крім ганзетагу союз не мав ніяких
бюрократичних механізмів – ані чиновників,
ані конституції, ані спільної казни. Закони,
яким підпорядковувалась Ганза, були лише
добіркою грамот, які змінювались разом
зі зміною звичаїв та прецедентів.
Незважаючи на такий
непевний зв’язок, ганзейська
ліга аж до середини ХVI віку,
була господинею у північних
морях, займала перше місце
у північній торгівлі, рішуче
впливала на політику північних
держав і навіть вела цілий
ряд війн. Переліку міст, що входили
до Ганзи, не існує. Непрямі джерела
свідчать, що під егідою ганзейського
союзу з ХІІІ по ХVІІІ сторіччя знаходилось
біля двох сотень міст, які охоплювали
територію від приполярного Бергена в
Норвегії, що на узбережжі Північного
моря, і аж до руського Новгороду. В межах
Ганзи, поряд з рідними мовами вживалася
загальна німецька, а купці користувалися
єдиною грошовою системою. Отже, в діяльності
Ганзи ми спостерігаємо умови, тотожні
тим, що існували в Італії ХІ- XVI сторіччях:
високий рівень розвитку торгівлі, постійна
необхідність у здійсненні грошових переказів
у різних валютах тощо. Ці умови не тільки
в Італії, але й скрізь у Європі сприяли
активному використанню векселів і швидкому
формуванню звичаїв вексельного підприємництва
протягом італійського періоду. Ганзейські
купці сприяли популяризації векселя
та розповсюдженню звичаїв вексельного
підприємництва, основою яких виступало
італійське звичайне право.
У зв’язку з Ганзою
слід згадати так званий ярмарковий вексель.
Впорядкування розрахунків
за ярмарковими операціями в
кінці ХІІІ – на початку
XIV віків стало нагальною потребою.
Будь-який ярмарок територіально
і юридично відносився до певного
міста і, якщо навіть не підпорядковувався
прямо місцевому муніципалітету,
то безпосередньо від нього
залежав. Відсутність єдиних правил
при розгляді торгових спорів
дуже заважала. Так, наприклад,
у свитку з Сент-Івського ярмарку
викладаються обставини спору між торговцями
кіньми на Шампанському та Бриському ярмарках
у 1292 році. Флорентинський резидент в Лондоні
був у боргу за коней, яких він купив, але
за яких не розплатився, і ярмаркові наглядачі
(“custodes”) написали у 1300 році меру і громадянам
Лондону. Флорентинець надав розписку
(“bill”), як слід підписану, з печаткою
і завірену, але ярмаркові наглядачі заявили,
що вони цим не задоволені і вимагали накласти
арешт на майно флорентинця, а його самого
затримати. Мер відмовився виконати це
без наказу короля, який був у Шотландії,
оскільки флорентинець та його товариші
були “de libertate civitatis Londoniensis” – вільними
громадянами Лондону. 4 З цієї історії
слід зробити висновок, що муніципальне
правосуддя було за тих часів малоефективним,
ненадійним і вкрай неуніфікованим.
На початку ХIV сторіччя
використання векселів на крупних
ярмарках стало звичним. Поступово
сформувались традиції такого
використання і не тільки усні,
але й письмові. Загалом вплив
вексельних ярмарків на розвиток
векселя зводиться до двох
моментів:
1) особливого і самостійного
значення набув строк векселя,
чим до вексельної угоди вноситься
елемент кредиту;
2) необхідність закінчити
всі розрахунки на ярмарку
в короткий строк викликала
суворість та швидкість його
стягнення, які є характерними
рисами вексельного права.
Саме з ярмарковим
векселем пов’язано виникнення
акцепту. У ньому брали участь
вже не три, а чотири особи:
ремітент не був зобов’язаний
особисто пред’являти вексель
до платежу в місці платежу.
Зазвичай він доручав це презентанту.
Ім’я останнього вносилось в
текст векселя. Презентант зазвичай
пред’являв вексель до прийняття
на початку ярмарку. Надходження
за акцептованим векселем, які
він очікував виступали в ролі
його “ярмаркового капіталу”. Наприкінці
ярмарку, по закінченні товарних торгів
один і той самий вексель передавався
з рук в руки і погашав борги. Процедура
була публічною, відбувалася в присутності
всіх купців, боржників і кредиторів і
називалась сконтрацією (virement).
Оскільки дія з пред’явлення
векселя до платежу виділилась
і набула спеціального характеру,
вона оформлювалась спеціальним
документом, який одержав назву
акцепту. Спочатку ця угода
була усною. Для надання акцепту
достатньо було при свідках
заявити про згоду оплатити
вексель. Згодом усна форма
угоди поступилася місцем письмовій
і акцептом називали акт, яким
оформлювалась операція.
Коло осіб, задіяних
у векселі італійського періоду
все ще обмежується його первинними
учасниками. Однак, процедура сконтрації
та інститут акцепту поширив
кількість осіб, зацікавлених у
добросовісності платника. Простих
традицій добропорядності для
цього вочевидь було мало, особливо
з урахуванням слави розбишак
і людей лихих, яка (багато
у чому справедливо) закріпилась
за купцями протягом середньовіччя.
Для підкріплення звичаїв вексельного
підприємництва при великих ярмарках
виникали суди, які діяли на
підставі регламентів про впровадження
ярмаркових справ. Тексти деяких
регламентів збереглися до нашого
часу.
Протягом всього італійського
періоду свого розвитку вексельне
зобов’язання залишається тісно
пов’язаним з торгівельною угодою,
з якої воно виникло, а сам
вексель обертається виключно
серед купців. Отже, проблема вексельної
правоздатності майже не виникала.
Коло осіб, наділених правоздатністю
зобов’язуватися векселями та
придбавати зобов’язання інших
осіб за ними, заздалегідь обмежувалось
особами, які завжди володіли
майном, на яке можна було звернути
стягнення. Крім того, історично
першим елементом вексельної
суворості було те, що недобросовісний
боржник відповідав особистою
свободою.
У межах італійського
періоду слід звернути особливу
увагу на історію простого
векселя. У долі векселя, який
бурхливо розвивався на терені
Європи, найбільшу роль відігравали
християнські канони, а саме ідея
справедливого прибутку. Полягала
вона у тому, що жоден християнин
не повинен наживатися на іншому
християнинові. Кожен продавець
товару мав одержувати тільки
“справедливу винагороду за свою роботу
і відшкодування за понесені витрати”5.
Саме так висловлюється, наприклад, вчений
домініканський монах граф фон Больштедт,
відомий як Альберт Великий. Він жив у
1193-1280 роках і був вчителем і попередником
Фоми Аквінського. Католицька церква абсолютно
безапеляційно засуджувала лихварство
і вважала його важким гріхом. Однак, протягом
всього середньовіччя етико-релігійні
принципи, закріплені в законах канонічного
права, що забороняли лихварство, суперечили
економічним реаліям. Потреба в кредиті,
навіть і за непомірно високий процент,
була такою гострою, що і прихильники церковної
доктрини мусили відмовитись від своїх
позицій непримиренної ворожнечі до лихварства
і дозволити стягування відсотків в тих
випадках, коли кредитор, надаючи гроші,
приймав не себе ризик або коли позика
не могла бути повернена у строк, встановлений
угодою. Це допускало досить широке трактування,
оскільки будь-яка позика (не тільки морська,
як це передбачалось спочатку) пов’язана
з ризиком. Тож проценти, що сплачувались
за відстрочку шляхом кількох казуїстичних
екзерсисів можна було перетворити у звичайні
відсотки.
Перетворенню сприяло
оформлення позики відповідним
чином. Вексель протягом всього
італійського періоду залишався
інструментом для торгових розрахунків
і, відповідно, процент за векселем
мав статус справедливого. Для
надання лихварській операції
вигляду законної її оформлювали
векселем. Однак, повністю уникнути
відмінностей було неможливо
– у переказному векселі зазвичай
було чотири дійових особи,
у простому – тільки дві.
Для більшої певності простий
вексель підкреслено іменували
векселем – cambia – і цю його назву
повторювали у тексті. Таким чином виникла
вексельна мітка.
До італійського ж
періоду належить перший вексельний
статут, що був прийнятий у
Болоньї. Найвідоміша редакція
цього статуту датується 1569 роком.
Однак, його кодифікація відбувалася
протягом кількох десятиліть
– починаючи приблизно з 1509
року. Слід звернути увагу на
розбіжність між часом виникнення
векселя та його законодавчим
оформленням – останнє відбулось
набагато пізніше. Це взагалі
є особливістю розвитку світового
(але не вітчизняного!) вексельного
права. Воно є нічим іншим,
як законодавчим закріпленням
давно сформованих і широко
вживаних звичаїв використання
вексельного зобов’язання.