Зв’язки з Італією
і вплив італійських традицій
використання векселя не обмежувався
тільки сферою впливу католицької
церкви. Папські агенти займались
також вивізною торгівлею. Предметом
імпорту була, перш за все, англійська
вовна. У ХІІІ столітті в
цій торгівлі спостерігався спад,
що примусило використовувати
переказні векселі. З першої
половини ХIV століття розповсюдження
набула практика комбінованої
оплати векселів – частково
шляхом пересилки англійської
вовни сухим шляхом в Італію,
частково – на великих ярмарках
Шампанії7 Англія майже разом
з Італією пережила колізії
розвитку вексельного підприємництва.
Перші флорентинські купці, що
поселилися в Англії, були зайняті,
головним чином, переказом грошових
еквівалентів в Італію і здійсненням
фінансових операцій в самій
Англії. Фріскобальді, Барді і Перуці були
не стільки купцями, скільки банкірами,
з якими Едуард ІІІ укладав крупні угоди.
У XIV-XV століттях активізувалися
зв’язки Англії з Ганзою. В оплату
за надані політичні послуги Едуард IV
підписав у 1474 році Утрехтський договір,
яким встановлювались суттєві привілеї
для ганзейців. Протягом всього часу існування
Ганзи Англія залишалась одним з основних
її торгових партнерів і роль векселів
у цій торгівлі була значною. У другій
половині XV сторіччя англійська монархія
запровадила цілу низку реформ, спрямованих
на припинення експорту золота і захист
вітчизняних виробників. Ці заходи також
посприяли використанню векселів для
забезпечення торгового обігу.
Приблизно до XVІІІ сторіччя
про особливу долю векселя
в Англії не могло бути мови.
Англійці просто погодились із
запропонованим їм спочатку італійськими
банкірами, а згодом ганзейськими
купцями зручним фінансовим інструментом
і сприйняли звичаї його використання.
Перелом у відношенні Великої
Британії до векселя наступив
на межі XVІІІ-ХІХ сторіч з двох
об’єктивних причин.
По-перше, вексель, його
розвиток, формування його сприйняття
як соціального, а не тільки
суто фінансового явища, формувалось
значною мірою під впливом
католицької церкви, її фінансових
потреб і моральних догматів.
З відокремленням англійської
церкви від католицької і звільнення
від влади папи позбавили від
необхідності сплати церковної
десятини і, відповідно, знизили
частку інтернаціонального вексельного
обігу.
По-друге, з ХІХ сторіччя
Англія – це тільки частина
Британської імперії з численними
протекторатами і залежними територіями.
Така зміна у геополітиці миттєво
відбилася на економіці: з’явилась
потреба у внутрішньоімперському
вексельному обігу, який забезпечував
би внутрішній товарообіг. Правила щодо
використання векселів всередині імперії
Англія могла встановлювати і сама.
Формальне відокремлення
“англійської гілки” у розвитку векселя
відбулося у 1882 році з прийняттям вексельного
статуту для Англії, Шотландії та Ірландії.
Джерелами для його створення були парламентські
акти, судова практика та праці провідних
британських правознавців того часу. Дія
закону розповсюджувалась на Англію, її
колонії та протекторати, а також на Північноамериканські
Сполучені Штати. Відокремленість континентального
і англо-американського вексельного права
згодом не зникла. І сьогодні основні положення
англійського закону про переказні векселі
1882 року не втратили чинності.
Ми наведемо лише
самі принципові відмінності
англо-американського вексельного
права від континентального:
- вексель не є абсолютно
абстрактним і звільненим від
згадки про підстави його видачі;
- розрізняються прості
і переказні векселі;
- distantia loci не є обов’язковою
умовою вексельного зобов’язання;
- вексельна правоздатність
співпадає з цивільною;
- допускається умовний
акцепт;
- протест векселя не
є обов’язковим для ініціації
процедури стягнення боргу.
Германський період
у розвитку векселя закінчився
у другій половині ХІХ сторіччя.
Вексель набув усіх рис, притаманних
йому сьогодні і його розвиток
як фінансового інструменту завершився.
Практично всі країни, які брали
участь у міжнародній торгівлі
і використовували вексель, мали
власне законодавство, багато
у чому спільне, але з численними
розбіжностями. Така ситуація
заважала розвитку торгівлі і
об’єктивно мала привести до
вдосконалення законодавчого врегулювання.
Підсумовуючи розвиток
векселя з прадавніх часів
і до початку ХХ сторіччя, слід
зазначити, що існування цього
фінансового інструменту тісно
пов’язане з розвитком торгівлі.
Етапи еволюції векселя цілком
збігаються з етапами формування
торгового права, серед яких
так само виділяються італійський,
французький і німецький періоди.
Італійський період визначається
абсолютним пануванням станових
початків. Купецьке право виражається
у звичаях, а самі звичаї
різняться в окремих місцевостях.
У французький період становий
характер хоча й зберігається,
але залежить від державних
інтересів, частина торгового
права кодифікується, звичайне
право тяжіє до поєднання і
знищення місцевих особливостей.
Німецький період – період
остаточного падіння станових
початків. Купецьке право переходить
у торгове і стає частиною
цивільного. Право звичаю поступається
законодавству, спроби об’єднання
виходять за межі окремих держав.
8
Вексель на території слов’янських
держав
Екскурс в історію
векселя беззаперечно доводить
його глибоке коріння, яке тягнеться
аж з філософії античного полісу
та християнської моралі. Скрізь
на терені Західної Європи
звичаї вексельного обігу якщо
не виникали природно, то легко
запозичувались у сусідів та
інтегрувались в економічну практику.
Схема розвитку західноєвропейського
вексельного права “практика –
звичай – звичне право – законодавче
закріплення” цілком відповідає логіці
розвитку комерційного права взагалі.
Історична динаміка
розвитку векселя у Східній
Європі інакша: закон (як правило,
запропонований державною владою)
– практика – звичай. Важливим
є з’ясування причин відсутності
у слов’ян інструментів, подібних
до векселя, прототипів векселя.
Цей інструмент походить з
економічних потреб античного
полісу, так само, як відсутність
векселя у слов’ян полягає
в економічних потребах і філософії
родової громади.
Головне, чим вона
відрізняється від аналогічних
західноєвропейських утворень –
це колективна власність на
землю. Господарем землі була
не окрема особа, а громада
загалом, солідарно. З розвитком
економічних відносин цей основоположний
принцип організації громади
не зник. В ХІ-ХІІ сторіччях основну
масу сільського населення Русі складали
смерди – “вільні селяни, що жили на княжій,
державній землі і обробляли її своїм
інвентарем”.9 Смерди знімали ділянки
землі і після виконання прийнятих на
себе зобов’язань за договором оренди
з сільською спільнотою могли залишати
ці ділянки і переходити з однієї громади
до іншої.
Всупереч розповсюдженим
уявленням, до введення кріпосного
права у вільній слов’янській
громаді, яка “сиділа” на державній
землі, сформувався механізм, що оптимально
поєднував економічну ефективність і
соціальну справедливість. 10 Центральним
його елементом була внутрішня система
оцінки трудового внеску домохазяїна
в ефективне використання всього громадського
земельного фонду або в загальному результаті
праці.
Одним з важливих
факторів, що спричинив виникнення
громадсько-зрівняльної власності
на землю, є прийняте Руссю
наприкінці Х сторіччя православ’я.
Православній церкві вдалося
порушити побудований на язичницьких
засадах родовий союз. Кровні
зв’язки між членами громади
модифікувалися у соціально-економічні,
в основі яких відповідно до
християнської доктрини лежить
любов.
Реалізація цієї доктрини
в галузі майнових взаємин
передбачає певну рівність людей
відносно матеріальних благ і
ресурсів, що є необхідною умовою
їх життєдіяльності , тобто певну
общинність майна. Згодом, спираючись
на праці таких святих отців
Східної Церкви, як Василь Великий,
Григорій Богослов, Іоанн Златоуст,
блаженний Августин тощо, відомий
подвижник кінця IV - початку V сторіччя,
послідовник Іоанна Златоуста
Іоанн Кассіан Римлянин створив вчення,
яке і нині відображає погляд Православної
Церкви на проблему власності: власність
– і не благо, і не зло, але дещо середнє,
що може стати і благом, і злом. Отже, не
можна приписувати абсолютне значення
тому або іншому виду власності: приватній
або суспільній. Православне християнство
не дає підстав для якоїсь певної економічної
системи, але дає критерій, як у різних
випадках судити про власність. А цей критерій
– духовне благо людини. 11
Християнство значно
посилило моральні устої слов’ян,
в тому числі і стосовно
праці та власності. На відміну
від римської, слов’янською ідеєю
став не юридичний закон, а
моральний. Унікальна система
самоврядування, яка склалася у
слов’янській громаді і переросла
згодом у звичне право, суттєво
вплинула і на офіційне законодавство.
Покликаний забезпечити певну
рівність повноправних членів
громади відносно землі, народний
звичай обумовив використання
громадської власності на неї.
Громадська ж власність не
являла собою ані юридичної
особи, ані колективної власності
в її римській або германській
формах.
Ось у чому полягає,
на нашу думку, головна причина
того, що у вітчизняній економічній
системі не сформувався подібний
до векселя інструмент. Його просто
не могло бути. Вексель – дитя
приватної власності і приватної
фінансової відповідальності, які
суперечать громадській власності
і колективній, солідарній фінансовій
відповідальності членів громади.
Тому вексель з часів першого
знайомства з ним слов’ян,
залишався інструментом іноземним,
який використовувався для іноземних
операцій.
Ще раз підкреслимо,
що запропонований погляд на
історію векселя не претендує
на абсолютну істинність. Це спроба
поглянути на досить добре
висвітлену різними авторами
долю цього фінансового інструменту.
Але чи не у язичництві, чи
не у вірі в Перуна та
Рода-Святовіта коріняться наші сучасні
економічні проблеми? Чи не міститься
причина реалізації запозичених фінансових
технологій на нашій землі за принципом
“хотілося як краще, а вийшло – як завжди”
у засвоєній на генетичному рівні язичницькій
моралі?