Аполлонічне та діонісійське як категорії давньогрецького світу

План

Вступ

Аполлонічне та діонісійське начала в світовій культурі

Культ Аполлона

Культ Діоніса

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Античність називають колискою європейської цивілізації, бо там її витоки, прототипи майбутніх форм економіки, політичного устрою, науки, мистецтва, менталітету, права. Деякі здобутки цієї доби віками залишалися нормою та недосяжним зразком. Дух еллінсько-римської античності, якому притаманні «геніальна простота і спокійна велич», досі пронизує найглибші підвалини європейської культури. Античність – спільне минуле, величне й героїчне, всіх європейських народів, що є членами однієї європейської культурної сім'ї, яка має одних учителів: стародавніх греків і римлян. І всі ми так чи інакше є спадкоємцями і правонаступниками їхньої спадщини, збагаченої та вшляхетненої християнством.

Духовну скарбницю Греції й Риму становлять філософія як особлива форма мислення та культури, логіка й головні засади раціоналістичного світогляду, першовитоки багатьох наук: геометрії, арифметики, астрономії, фізики, хімії, історії, етики, естетики, літературознавства і мистецтвознавства.

Проте не менше значення та великий вплив на подальший розвиток світової культури мали давньогрецькі міфи, що дійшли до нас з глибини тисячоліть. Людина вперше усвідомлює себе у міфах. Міфи відбивали релігійні погляди еллінів, передували космографії та історії.

За часів родового ладу, коли панував міфологічний світогляд, події, про які розповідали міфи, не сприймались як фантастичні чи казкові. У Давній Елладі міф відрізняли від казки. Казками бавили дітей, до міфів ставилися серйозно. На перших щаблях цивілізації міфологія поєднувала в собі філософію, етику, історію, але найбільше була близька до поезії. Поетичні образи стародавніх міфів увійшли до арсеналу світового мистецтва і широко вживаються в побуті — від назв планет і кораблів до крилатих висловів ахіллесова п’ята, муки Тантала тощо.

Mіфи — продукт колективної творчості багатьох поколінь, вони постійно трансформувались. Аналізуючи міфи, можна бачити, як розвивалося суспільство. Отже, міфи віддзеркалюють розвиток цивілізації.

Культура Давньої Греції сформувалася як продовження, осмислення, упорядкування і спроба логічного й синтетичного виправдання міфу. У цьому розумінні культура була повністю синкретичною, де міф був не тільки скарбницею символіки, образів та ідей, як онтологічних, так і есхатологічних, також якимсь системотвірним принципом, тією склейкою, що дозволяла системі розвиватися, не розвалюватися.

В даній роботі досліджується, яке значення мають "діонісійське" та "аполлонівське" начала у давньогрецькій культурі та як ці поняття вплинули на розвиток мислення європейських митців.

Аполлонічне та діонісійське начала в світовій культурі

Визначення Ф. Ніцше людської природи як шкідливої стало основою для всієї філософсько-антропологічної традиції XX ст. Ф. Ніцше поставив важливі філософські питання про природу людини, про її побут, про культуру як засіб людської самореалізації. Роздумуючи про сучасну йому культуру, Ф. Ніцше дійшов висновку, що коріння її – в культурі античності і в дисонансі (внутрішньому протиріччі) цієї культури.

Внутрішні протиріччя культури (і людини) пов'язані з тим, що в ній знаходяться в постійному протиборстві два начала: аполлонічне та діонісійське. Названі вони так філософом за іменами двох грецьких богів – Аполлона та Діоніса. Аполлон символізував спокій, устремління до гармонії, раціоналізм та критичність; Діоніс – стихію життя, неспокій, чуттєвість та ірраціоналізм. За твердженням Ф. Ніцше, культура розвивається, переборюючи інстинкти. У ній поперемінно перемагають то пластичне мистецтво, краса, спокій, які підтримуються богом Аполлоном, то все це відштовхується, заперечуються традиції та мораль, мистецтво, релігія, і здається, що сама природа святкує свято примирення зі своїм «блудним» сином, тобто людиною.

Ці погляди Ф. Ніцше розвинув у своїй праці «Народження трагедії із духу музики», яку він так назвав аж через 15 років після її написання. У ній він розвинув думку, що підпорядкування Діоніса Аполлону породжує трагедію, трагічне світосприйняття, яке є рушійним стрижнем розвитку культури. Ця трагедія – не тільки вид мистецтва, але й стан людини, в якому творчо-імпульсивне, образно-художнє начало створюється понятійним раціонально-критичним аналізом. Саме трагічне світосприйняття, що засноване на боротьбі в культурі аполлонічного та діонісійського начал, дозволили, на думку Ніцше, досягти древнім грекам великих успіхів. Говорячи про аполлонічне та діонісійське філософсько-естетичне поняття, треба згадати про молодіжний бунт 60-70 рр. у західній культурології, який продовжується в різних формах до цього часу і був передбачений Ф. Ніцше. Цей молодіжний протест називають явищем діонісійського начала, відродженням самої природи, її рухом протесту проти всього визначеного та впорядкованого в культурі. Ніцше виступав проти формалізму, називаючи його крайнощами аполлонічного начала; був противником формалізму в освіті, науці, мистецтві. Формалізм та догматизм, вважав учений, дуже шкідливі, через те, що формують особливий тип людини, яка впевнена, що на всі питання можна і потрібно давати остаточну відповідь; сумнів або ж інакодумство треба карати, оскільки це «вороги думки» і «вороги бога».

Подібна впевненість шкідлива для культури, бо породжує утилітарність і технократизм як в думках, так і в культурі. Уявлення про життя стають надто практичними, зникають мрії, фантазії, без яких неможливий пошук істини. Ця шкідлива впевненість може призвести до авторитаризму, придушення духу та культури.

Отже, головним змістом концепції культури Ф. Ніцше була ідея оригінальності, унікальності культури, а традиції та звички він вважав найбільшим ворогом культури, оскільки був ідеологом протесту проти традиційної культури.

Аполлон та Діоніс – це два різні полюси космічного буття. Ці два начала були відзначені у світобаченні, культурі та історичному розвитку греків. Два символи великою мірою відобразили повноту вічного життя.

Страждання народів Еллади виробили кристали надмірної правди. Аполлон та Діоніс – не плід міфотворчої фантазії і не образи, народжені таємницею, це два дійсні зосередження одного буття, дві першооснови, що доповнюють одна одну, створюють космос еллінської культури.

Протиставлення аполлонічної та діонісійської культур застосовується не тільки до античності. Воно охоплює всю європейську свідомість.

Назви «аполлонічне» та «діонісійське» філософ запозичив у греків, які пояснювали глибокі езотермічні погляди на мистецтво не за допомогою понять, а за допомогою чітких образів, узятих зі світу богів.

Ф. Ніцше стверджував, що розвиток мистецтва пов'язаний із подвійністю цих двох начал, так само як і народження залежить від двох людей чоловічої та жіночої статі. При цьому аполлонічне начало він пов'язував з мистецтвом пластичних образів, а мистецтво Діоніса – з музикою. Для того щоб пояснити природу цих відмінностей, Ф. Ніцше пропонував намалювати у своїй уяві художні світи сновидінь.

У сновидіннях, на думку Лукреція, душі людей уперше представлені дивними образами богів. За словами Ніцше, прекрасна ілюзія уявлень, у створенні якої людина виступає художником, є передумовою появи пластичного мистецтва, а також одним із важливіших аспектів поезії. Але при всьому цьому ця дійсність у нас залишає відчуття ілюзорності.

Бог Аполлон – це відображення радісної необхідності сновидінь у греків. Він є повним почуттям міри, самообмеженням, свободою. Про Аполлона можна було б сказати, що в ньому втілений принцип індивідуальності. Він увібрав у себе спокійну нерухомість охопленої ним сутності.

А що ж таке діонісійське начало? Суть його краще за все зрозуміти, порівнюючи із сп’янінням. «Під впливом наркотичного напою, про який говорять у своїх гімнах усі первісні люди й народи, або під впливом могутнього радісного охоплення всієї природи, пов’язаного з наближенням весни, пробуджуються ті діонісійські почуття, в піднесенні яких зникає все суб’єктивне».

Ще в німецькому Середньовіччі, пояснює Ф. Ніцше, охоплені тією ж діонісійською силою, цілі юрби співали і танцювали, так само як і хори греків. Під чарами Діоніса людина знову зливається з природою. Земля добровільно пропонує свої дари, мирно приходять хижі звірі. Квітами та вінками прикрашена колісниця Діоніса. Ф. Ніцше уточнює: перетворіть пісню «До Радості» Л. Бетховена на картину, і якщо у вас спрацює сильна уява, щоб побачити мільйони людей, які схилилися біля його колісниці, то ви зможете підійти до Діоніса. У всіх кінцях стародавнього світу проводилися діонісійські святкування. Майже завжди ці святкування супроводжувалися розбещеністю.

Діонісу протистояв Аполлон. Музика Аполлона являла собою ні з чим не зрівняний світ гармонії.

Культ Аполлона

Культ Аполлона приходить в Грецію з Малої Азії, про що свідчить і неіндоєвропейське походження імені, і місця його первісних культів (регіон Трої). В грецьких містах складаються різноманітні культи Аполлона, але скрізь видні симптоми його первісної приналежності до «нижнього світу». Це насамперед безліч рослинних символів; миша, кріт-землерийка зв’язані з ідеєю сліпоти, мандрів на «той світ», повернення з «того світу», що підтверджується міфологічними сюжетами. Аполлон асоціюється з птахами — вороном і лебедем; в давній індоєвропейській традиції лебідь і гуска («гуси-лебеді») є сакральним водоплаваючим птахом, що втілює ідею зв’язку нижнього і верхнього світу, а ворон пов’язаний з ідеєю віщування. Звірами Аполлона є також вовк — звичайно асоційований з військовою функцією, але, можливо, також і з смертю; баран і осел, символи множинності і родючості. Образ Аполлона в міфах пов’язаний із смертю та воскресінням-зціленням: Асклепій, бог лікування, — син Аполлона. Атрибут Аполлона — лук і стріла; в близькосхідній семітській символіці лук — символ Сходу, сходу Сонця, «білого світу». Це свідчить про сонячну природу Аполлона-Феба, зв’язок із життєвою силою-народженням, а, отже, і смертною силою і універсальним перетворенням-кругообігом. З іншого боку, є підстави думати, що Аполлон належить саме до середнього, людського світу, символізуючи організованість людського космосу, подібно до слов’янського Велеса.

Якщо судити з аналогій з іншими індоєвропейськими віруваннями, то Аполлон вгадується, по-перше, в сонячному герої (Созирико-Сослан осетинського епосу), по-друге — в богах, що відповідають функції множинності і плодючості. Сонячний герой гине і знову народжується у відповідності з сезонними циклами, звідки паралелі з мандрами на «той світ», смертю і воскресінням. Рефлекси зв’язку з «тим світом» невіддільні від ідеї родючості та міфології «третього стану». Звідси, від зв’язків з «тим світом», і функції жрецького характеру — віщування (як у слов’янського Велеса), а також роль Мусагета — володаря муз.

В олімпійський період культ Аполлона стає спокійнішим і гармонічнішим. Аполлон — син Зевса та Лето, отже, він приймається в олімпійський пантеон як молодший бог. Йому присвячено найголовніший Афінський оракул — в Дельфах, де жриця-піфія проголошує віщування, що потребують спеціального тлумачення. Піфія — носій священного безумства, тимчасової смерті — потьмарення розуму і замутнення мовлення, яке подвоює смисли і дає можливість непрямого, небуквального їх сприйняття вузьким колом втаємничених. Мовлення-Таїна, мовлення-містерія є особливим видом культової дії, яка завжди призначена тільки для своїх в релігійному значенні цього слова і завжди езотерична; аполлонічне пророцтво є езотеричне слово, logos, його господарем і тлумачем є полісне жрецтво, гарант порядку.

Проблема співвідношення аполлонічного та діонісійського начал вивчається в працях Ф. Ніцше, В. Шмакова та ін. Аполлона Ніцше уявляє генієм гармонії.

В аполлонічному началі є тільки яскраве світло. Але світ цього генія чужий трепету життя. Яким би величним і світлим він не був, він пригнічує людину відсутністю тепла та співчуття, своїм бездушним спокоєм. Закони, які тут існують, не знають ні милосердя, ні дива, ні казки, тому що гармонія краси є тут господарем. І ця краса вабить людину, перетворює звуки світла бога ліри та сонця на різні види мистецтва.

Відмінність аполлонічного та діонісійського начал розкривається, за Ніцше, перш за все у відношенні до принципу форми та індивідуальності як форми духу. Тут, на його думку, серед олімпійських богів можна зустріти й Аполлона, який започаткував цей олімпійський світ, тому в цьому розумінні його можна вважати батьком цього світу.

Але постає питання: «Які причини спонукали до утворення блискучих олімпійських істот?» На що Ф. Ніцше відповідає, що тільки завдяки богам народ зміг вижити в таких складних умовах і що тільки через мистецтво було створено олімпійський світ. Через це боги виправдовують людське життя і самі живуть ним. Щоправда, відмінність між людьми і богами полягає в тому, що останні живуть вічно, а перші є простими смертними.

За словами Ф. Ніцше, у греків «воля» хотіла виразитися в перетворенні генія і в світі мистецтв. Для того щоб себе прославити, греки і створили олімпійців. І як пам'ятник перемоги еллінської «волі» постає перед нами Гомер.

Принцип індивідуальності знає лише один закон – збереження межі індивіда, міри в еллінському значенні. Аполлон як етичне божество вимагає міри і самопізнання. Таким чином, поряд з етичною необхідністю краси постає вимога «Пізнай самого себе» та «Бережись надмірного». Надмірність розглядалася в еллінській культурі як ворожі демони і як риси доаполлонічного часу, часу титанів, світу варварів. За свою титанічну любов до людини Прометея було віддано на розтерзання орлу. Надмірність мудрості, яка розгадала загадку сфінкса, повинна була затягнути Едіпа в коловорот злочинств.