Аполлонічне та діонісійське як категорії давньогрецького світу

Дія діонісійського начала уявлялась аполлонічному греку «титанічною» і «варварською», хоча він, на думку Ніцше, не приховував від себе своїх родинних зв'язків з тими переможеними титанами і героями. Мало того, він повинен був відчувати ще й те, що все його існування при всій красі зберігається під прихованою основою страждань і пізнання, яке відкривається йому знову через посередництво діонісійського начала. Аполлон і Діоніс невід'ємні між собою.

Аполлон відділяє окремі істоти одну від одної, своїми вимогами самопізнання і міри знов і знов нагадує про ці межі як про священні закони, таким чином намагаючись привести їх до спокою. Але для того щоб аполлонічні форми не захололи в єгипетській холодності та закостенілості, приплив діонісійства час від часу знову руйнував ці невеликі кола, якими аполлонічна «воля» намагалася замкнути весь еллінський світ. За словами Ніцше: «Аполлон стоїть переді мною як світлий геній, за допомогою якого тільки і досягаються справжній порятунок та звільнення в ілюзії; разом з тим за містичним покликом Діоніса розбиваються пута індивідуальності і широко відкривається дорога до Матерії буття, до багатющої скарбниці речей».

Культ Діоніса

Як міфологічні, так і історичні форми культу Діоніса дуже розмаїті в своєму послідовному розвитку, іноді суперечливі, на них позначились явища стародавнього життя: релігійні (містерії, вчення орфіків), художні (походження античної драми) та суспільно-побутові (свята діонісій). Діоніса можна розглядати з двох позицій: по-перше, він народний грецький бог виноградної лози, покровитель рослинності, поширювач м'якших звичаїв і культури, по-друге, — чужоземне божество, ім'я якого пов'язане з екстатичними культами й містичними обрядами, що зародились у Фракії.

Саме ім'я Діоніса — фракійського походження і означає «син бога» (dio-nysos). Інша назва бога — Вакх також походить із Фракії. В епосі Діоніс згадується рідко і ще не входить у сонм олімпійських богів; та й у пізніші часи він був менш популярним серед аристократії, проте культ його був поширений серед простого люду. Недавно знайдені пілоські таблиці, що належать до 2 тис. до н. е., в яких уже згадується Діоніс. Він живе серед людей, звеселяючи вином їх серце, мандрує світом у супроводі Сілена й гомінкого почту сатирів та менад і всюди, поширюючи свій культ, пропагує виноградарство.

Діоніс як божество землеробського кола, пов'язане із стихійними силами землі, постійно протиставлявся Аполлону - як насамперед божеству родової аристократії. Народна основа культу Діоніса відбилася в міфах про незаконне народження бога, його боротьбу за право увійти до числа олімпійських богів.

На відміну від Аполлона, генія гармонії, за словами В. Шмакова, Діоніс є серцем світу.

Аполлонічне та діоносійське начала, розчиняючись одне в одному, повинні встановити знищену колись єдність. Але, за словами В. Шмакова, в цьому прагненні до подолання форм є тільки стихія. Будь-яка система, порядок, послідовність тут зневажаються. Це прагнення у своїй власній стихії створює якийсь ритм, гармонію. Воно не знає і не хоче знати ніяких законів, через те що воно біжить від внутрішньої краси і гармонії форм, вгамовує спрагу прекрасного безпосередньо в першоджерелі життя, зливається із життєвим потоком.

Сильним знаряддям Діоніса є таке сп’яніння, яке не знає перешкод, яке пробуджує душу від тяжкого сну і вабить її до чарівного життя. Природа цього світу – екстаз. Він відносить душу на крилах солодкого безумства у світ Любові, де, зливаючись із життям, вона одночасно випиває й кубок Смерті, згораючи в її полум’яних обіймах.

Долаючи страх перед фатумом і смертю через життєдайні веселощі ритуального пияцтва, культові дії творили водночас дві сакральні культури: культуру жаху і культуру сміху. Це світ дивної казки. Він не знає жодної цінності, крім насолода, в ньому все живе, розквітає і через смерть своєї самобутності залучається до безсмертя буття. Цей світ вабить до себе людину, наповнює її дух, вириває її з тенет космічного сновидіння.

В діонісійських культах очисні обряди мають свої етапи чи частини: pathos — власне страсті, пристрасті-страждання, і katharsis — очищення через страсті. Очищення розуміється як змивання бруду, в буквальному сенсі, бо чистота духовна і фізична принципово не розрізняються. Здійснення ритуальних дій розглядається як духовне умивання — аналогічно в ісламі пустельним чи степовим кочівникам дозволялось робити намаз, «умиваючись» піском.

Ніцше вважав, що діонісійська культура повинна була знайти символічне вираження, їй був потрібний світ символів. Не тільки символіка вуст, обличчя, слова, але й досконалий, ритмічний танцювальний жест. Потім народжувались інші символічні сили. Сила музики народжувалась в ритмі, динаміці та в гармонії.

Поява античної трагедії від самого початку була позбавлена кровопролитного відображення дійсності. Вона створювала фантастичний світ між небом і землею, подібний до Олімпу.

Із сатири починається трагедія, як і з хору народжується трагедія. Ніцше вважає, що хор на примітивній стадії в первісній трагедії є відображенням діонісійської людини. На основі цього філософ пропонує уявляти собі грецьку трагедію як діонісійський хор, який знов і знов розряджається аполлонічним світом образів. Хор грецької трагедії – символ діонісійської збудженої маси.

Дійство трагедії зберігає всі риси культового дійства. Алтар, що знаходився коло сцени, був справжнім алтарем близького храму. Трагедія виконувалась в певний день культових торжеств і супроводжувалась жертвою Діонісу. В трагедію входять хори, які на відміну від лицедіїв співають на зразок речитації. Такі речитації виконує хор, що народився із жіночих хорів-містерій; хор симетричний, він складається з двох половин, що співають за принципом антифону. В трагедії початкове діють двоє, один запитує, другий відповідає чи розповідає; лицедії в трагічних масках, що означають приналежність їх до світу мертвих. Вони майже непорушні — хоча б тому, що ходять на котурнах; їх завдання — «показати словами» те, що відбувається (від цього «показати словами», deiknumi, веде родовід і поняття доказу).

За визначенням В. Шмакова, Діоніс вабить людину до розкриття глибинних витоків життя. Уся його істота прагне злитися всіма частинами своєї душі з джерелом, яке наповнює світ життям, намагається зростися з будь-якою душею.

Усі форми діонісійської культури ілюзорні. Це означає, що вони випадково створені, виходять з небуття на коротку мить, щоб перейти у прах, звідки вийшли. Будь-яке прагнення до форми неможливе, оскільки все, що існує, не потребує права на своє буття. Тільки те може шукати своєї мети серед умовного і перехідного, що не є вічним, що здатне лише до ілюзорного існування. Сковане буття не може існувати. Призначення людини полягає в пошуках вічно живих форм.

В екстазі Діоніса людина цілком охоплена його безмежністю. Усі перешкоди безслідно зникають, але водночас сильно загострюється почуття своєї істинності. Все у світі, навіть те, що донедавна було чужим і далеким, стає близьким, рідним. І серед цієї єдності людина відчуває себе непотрібною. Призначення і смисл конкретного життя залишаються далекими й недоступними. Уся суть людини наповнюється глибиною загальної єдності і гармонії. Через це душа наповнюється любов'ю до безмежного простору. Закон Життя – це постійні зміни, суцільні рухи. І тільки цілком занурившись в потік буття, жива душа може досягти спокою.

Висновки

Найбільш наочно зміни в грецькій духовній культурі виявляються в період розвитку діонісійського й аполлонічного культу.  Так бог Діоніс символізував для греків самосвідомість людини, яка живе в таємничому, але повному небезпек світі дикої природи. До виходу за рамки власної обмеженості й трепету перед магічним світом прагнули греки під час свят, присвячених богу Діонісу.

Поряд із поклонінням Діонісу в Греції процвітав і культ Алоллона. Другим єством грецької культури були гармонія, порядок і співмірність, що й уособлював образ Аполлона. Крім того, цей бог також набув значення в області моралі, мистецтва, релігії.

Аполлон надихає людей на піднесені почуття, йому належать музика і поезія, його дар — натхнення й талант. Аполлон — геній величної гармонії. З хаосу первозданного океану життя він творить світобудову, виділяючи частини, надаючи їм форми, наповнюючи їх змістом, рівномірним із задумом цілісності. Його творча мшь надає світові гармонії, стійкості, порядку й спокою.

На відміну від Діоніса, що вічно вмирає й відроджується, Аполлон безсмертний і незмінний Він — втілений Дух.

Антиномія діонісійського й аполлонічного начала визначила шляхи розвитку грецької культури. З цієї боротьби народилася трагедія, що складається з музики Діоніса і сформована під впливом аполлонічних тенденцій, розвинулася велика грецька архітектура. Усе це зробило еллінську культуру величною.

Можна ще довго говорити про аполлонічне та діонісійське начала, і про те, як вони панували над еллінством. Взаємно доповнюючи одне одного, вони створили чарівну казку її культури, яка надалі мала вплив на розвиток усієї європейської культури.

Список використаної літератури

1. Лосев А. Ф. Философия. Мифология. Культура. - М., 1991.

2. Ніцше Ф. Сочинения в 2-х т. М., 1990.

3. Словник античної міфології. — К.: Наукова думка, 1985. — 236 с.

4. Попович М. В. Раціональність і виміри людського буття. - К., 1997.

5. Філософія світла і радості. - К., 1997

6. Вячеслав Иванов. Эллинская религия страдающего бога // Эсхил. Трагедии. – М.: Наука, 1989 – 589 с.

7. Мифы народов мира. Энциклопедия. (В 2 томах). Гл. ред. С.А. Токарев.— М.: «Советская энциклопедия», 1980. Т. I

8. Мирча Элиаде. История веры и религиозных идей. Том первый: от Каменного века до Элевсинских мистерий. – М.: Критерион, 2002

9. Культурологія: За ред. І.І.Тюрменко, О.Д.Горбула. – К.: Центр навчальної літератури, 2004

10. Левен П. Эллинистический мир. – М., 1989.

14