Реферат на тему

“Доба бароко”

                                                                                                            Підготував

                                                                                                          Студент 101 групи

                                                                                                               Залуцький М.

      Наступна епоха, що настає після  доби Відродження – це доба Нового часу, що починається у ХУІІ ст. До чуттєвого досвіду пізнання природи прилучаються раціональні методи пізнання і моделювання законів природи. Вивчення світу веде до корисного застосування цих закономірностей у людській діяльності. Раціоналізм епохи виріс з успіхів математичних і природничих наук. Досвід перестає бути індивідуальним, а об’єктивізується за допомогою умоглядних понять. Лідером культури стає наука, на відміну від лідерства мистецтва в добу Відродження. Крім методу бароко, в рамках новочасового художнього мислення ХУІІ-ХУІІІ ст. виникають і інші стилі в мистецтві – класицизму  та реалізму.

     Доктрина  мистецтва бароко, батьківщиною якого є Італія, складалася під впливом чинників контрреформації і художньої політики католицької церкви. Краса повинна була служити вихованню побожності. Мистецтво бароко вражало уяву незвичайністю задуму і виконання, перебільшеним пафосом, йому властиві зовнішня театральність, сполучення ідеалізації з натуралізмом пристрастей: збуджувати подив – задача поета на землі. У релігійних сюжетах художників і скульпторів підвищений інтерес до чудес, мучеництва, де яскраво могли виявити себе улюблені в цьому стилі гіперболічність та патетика. В архітектурі переважає тяжіння до ансамблю міських площ разом з палацами, парками, фонтанами, скульптурами, міські та заміські резиденції побудовані на синтезі архітектури й скульптури, підпорядковані загальному декоративному оформленню.

     Мистецтво бароко розвивалося передовсім у  католицьких країнах Європи: в  Італії, Іспанії, Португалії і їх колоніях, у Фландрії, частково у Франції, проникло до Польщі, балтійських країн, а в ХУІІІ ст.   до України і Росії, дало помітні здобутки в Австрії та Німеччині. У ХУІІ ст. Видатними майстрами в скульптурі і архітектурі римського бароко були Джованні Берніні (скульптури “Екстаз св. Терези”, фонтана з фігурою Тритона, церкви св. Андреа аль Квірінале)і Франческо Борроміні будинку Ораторіо ді Сан Філіппо Нері, церкви св. Іво алля Сап’єнца. Болонські академісти брати Караччі  і реалістична течія Караваджіо призвели до виникнення бароко в живописі Італії, представлене іменами Гверчіно, Доменіко Фетті, Луки Джордано, Бернардо Строцці, Сальватора Рози, Александро Маньяско, Джузеппе Креспі. Рим був центром, звідки мистецтво Бароко розповсюджувалося до інших країн. У Римі   побував і П.Рубенс, жили Пуссен і Лоррен, Веласкез.

     Бароко  з’являється в Німеччині на останньому етапі свого розвитку (подібно  як у Х-ХІ пізньовізантійське мистецтво  на Русі-Україні). Пізнє бароко Німеччини  втілилося в багатих архітектурних  формах Дрезденського королівського  палацу Цвінґер, палацах архієпископів у Зальцбурзі, монастирських будівлях. Під впливом місцевої традиції тип єзуїтського храму змінився: фасад за зразком готичних храмів вкладено в рамки двох однакових веж, екстер’єр та інтер’єр заповнені декором, рослинними орнаментами і фігурами, які сплавляються з настінним живописом в єдину напружену цілісність. Храми і собори в Німеччині будувалися частіше на відкритому просторі і більше пов’язані з пейзажем, ніж з міським оточенням, на відміну від Італії. Архітектор Фішер фон Ерлах є автором церкви св. Карла у Відні, барокових будівель у Празі. Балтазар Нойман  збудував резиденцію у Вюрцбурзі (Південна Німеччина). Шлютер є автором королівського замку в Берліні.

     Німецьке  бароко проявилося у поезії ХУІІ-ХУІІІ  ст., та найвищі його досягнення – в музиці, яка тоді заповнювала німецькі палаци і церкви. У музиці композитора Йоганна Себастьяна Баха доба бароко промовила найкраще і найбільш піднесено. Бах, автор глибоких за змістом органних і хорових творів, відкриває перед слухачем безмежну далечінь і то підносить його на найвищі висоти, то проникає своїми звуками в земні почуття. В мистецтві фуги мелодичні площини переплавлено в точно розрахованій чудовій і прозорій гармонії, що нагадує стрункі архітектурні форми. В Пасіях за св. Іоанном і Матвієм звучать піднесені і вражаючі духовні драми людини і світу.

     Композитор  Георг Фрідріх Гендель у своїх  ораторіях, тобто великих творах для хору, оркестру і солістів, оспівує  голосами могутніх хорів і героїв події, що визначили долю цілих народів, їх смуток і радощі. У Баха і Генделя бароковий пафос висловлює глибини справжніх почуттів і найщирішої теплоти.

     Фламандська живописна школа ХУІІ ст., перейнявши від італійців барокові риси, в  той же час, особливо у творчості  Рубенса, з-посеред інших європейських шкіл найбільше зберегла ренесансні традиції. Рубенс був одним з останніх західноєвропейських гуманістів-митців, творчість якого несла радість, вітальність і погідність. Пітер Пауль Рубенс малював у стилі бароко, його персонажам притаманне повнокровна і здорова життєздатність, пишність тілесних форм (141, 143, 146-149, 152).

     Послідовником Рубенса був Ван Дейк (ІІІ, 150, 151). Автором  побутового жанру був  фламандець Якоб Йорданс, тверезий реаліст, його живопис соковитий і вільний ((ІІІ,142), тут відчутний вплив Караваджіо.

       Вплив фламандської школи, зокрема  Рубенса, був дуже значним:  на портретний жанр в Іспанії  і Англії, на релігійні композиції  в Голландії, іконопис Італії, колористику Ватто у Франції,  сюжети Делакруа.

     Голландський  митець Рембрандт в руслі мистецтва бароко виробив свій оригінальний мистецький стиль, який за значущістю виходить за рамки певних стильових напрямків (Давид і Саул, Христос в Емаусі, Давид і Джонатан). Рембрандт, згідно з Спінозою, виразив у своїх картинах найважливішу для нього ідею, що людина досягає свободи і природності, пізнаючи права світу, і, поборюючи егоїзм, досягає всеохоплюючої любові.

     В Іспанії працювали в добу бароко знані живописці Ель Греко, Хусеппе  Рібера, Естебан Мурільйо і найгеніальніший  з-посеред них Дієґо Веласкез, які виробили індивідуальні творчі стилі, що були провісниками наступної добу реалізму в мистецтві. Пишний архітектурний стиль іспанського бароко репрезентує Хурріґуера (1650-1723).

       У літературі бароко відбувається  значне збагачення мови. Наприклад, поет ХУ ст. Поліціано (доба Відродження) задовольняється скупими словами “цілий схід вже почервонів і схили гір здаються золотими”. Маріно, відомий італійський поет бароко ХУІІ ст., збагачує свою палітру напівтонами: “повітря було забарвлене сумішкою білої і брунатної барв, покроплене тінню і світлом і в затуманеному блискові творило поєднання ранкової зорі з місяцем”. Вираз ставав багатшим, слово витонченішим, разом з тим замість цілісності і лаконізму переважає красномовство і риторика.

     Бароко, продовжуючи тенденції ренесансу, намагається глибше проникнути в глибини внутрішнього життя людини. Якщо Джоконда Леонардо об’являється у повноті самовладання і внутрішнього спокою, то  Тереза Берніні відкриває внутрішні таємниці людини. Бароко активніше черпає з життя, розширює коло тематики. В малярстві поширюється жанровий живопис і натюрморт. Бароко сприйняло від античності натуралізм пристрастей, антична драма воскресає в бароковій опері. В пластичних мистецтвах (скульптурі) збагачується  світлотінь, в малярстві – вільна лінія і загальний колорит, в архітектурі – глибина і просторовість.

     Україна впродовж ХУІ – початкуХУІІ ст. перебувала у полі різноманітних  впливів, різноукладної економіки, різного звичаєвого права, тут панував  калейдоскоп світоглядів, архітектурних стилів, мов і національностей. Мовою професійної культури була книжна, яку знало невелике число мешканців. Культура орієнтується на слово  і казання. На  межі ХУІ-ХУІІ ст. настали зміни в менталітеті українців, вони зрозуміли, що їх країна є наступницею великої середньовічної держави Київської Русі. У середині століття Україна внаслідок визвольної війни очоленої козацтвом, відновлює свою державність, школу, мову, храми. Народжується література, музика, живопис і архітектура, в яких риси європейського Нового часу поєдналися з національною специфікою і проблематикою. Саме в козакові, як пише Є. Маланюк, народився неповторний для всього слов’янського світу героїчний тип людини – як для Європи лицар чи джентльмен. (“Еней був парубок моторний і хлопець хоч куди козак!”). Україна поділялася на полки і сотні, до яких належали міста, містечка і села. При цьому військовому правлінні міста мали свій суд і магістрат.

     Козацтво  було не лише військовою силою, але  й взяло на себе культурну розбудову  держави в період першого українського культурного відродження ХУІІ ст. З середовища козацтва вийшла верства політичних провідників і культурної еліти – Михайло Дорошенко, Кшиштоф Косинський, Іван Сулима, Пилип Орлик, Петро Могила, Іван Мазепа. Козацька еліта, як і православно-наукова еліта, утверджувала власну державність, освіту, будівництво храмів, громадських будівель, опікувалася мистецтвом, надавала матеріальну підтримку. 1620 р до Київського братства записався гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний з усім Військом Запорізьким. За прикладом гетьмана кожен воєначальник ставав ктитором монастиря або церкви і дарував кошти на їх будівництво та оздоблення. Серед інтелектуальної еліти.

     Добу  ХУІІ-ХУІІІ століть називають  “козацьким бароко”, адже саме козацтво того часу було носієм нового художнього смаку; воно ж виступало в ролі основного і багатого замовника; козацтво мало власне творче середовище і виступало творцем художніх цінностей, серед яких козацькі думи, пісні, поеми, козацький танок, портрет, ікони, козацькі собори; істориками цієї доби стали її безпосередні творці – козаки. Вони були авторами козацьких літописів – Густинського, літопису Самовидця, “Сказанія” Граб’янки, літопису Самійла Величка. 

       Тоді  відбувалася реформа церкви (Петро Могила). Українське православ’я  встановило обов’язкові літургійні  правила, національно відродилося,  починаючи вшановувати власних  святих, регіональні реліквії та  ікони, використовуючи місцевий  християнський фольклор.Греко-католицька церквіатакож оновлювала духовну освіту та ієрархію, виробила настанови на активну освітньо-місіонерську роботу.

     Козацтво  підтримувало освіту, зокрема КМА  і братські школи. В Києво-Могилянській академії створилося барвисте інтелектуальне середовище: З. Копистянський писав слов’янською, Мелетій Смотрицький – польською, Іван Домбровський – латиною, що сприяло інтернаціональним зв’язкам з Західною Європою і розповсюдженням барокових мистецьких зразків на Україні. З неї вийшли філософи й державні діячі, поети й історики, композитори й медики, полководці і юристи: І. Гізель (історик), Ф. Прокопович (поет і вчений), Г. Сковорода, М. Ломоносов, Я Козельський. Академія підтримувала наукові зв’язки з Краковом, Магдебургом, Константинополем, університетами Франції, Італії, Німеччини.

       Тут формувалася українська літературна  мова, філософська думка, складалася  літературна школа. КМА заснувала  колегії в Гощі, Вінниці, Кременці, Чернігові, Переяславі, Харкові.  Харківський колегіум був центром освіти Слобідської України.

     Освітні заклади, як від давнішого часу монастирі, сприяють книговидавничій справі. Діяли  друкарні в Острозі, Дермані, Крилосі, Почаєві, Уневі, Новгороді-Сіверському, Києво-Печерського монастиря. Поповнюються колекції картин, книг і художніх виробів, які зберігаються у храмах Софійському соборі, Києво-Печерському монастирі, маєтках Собєського у Жовклі, Синявського у Бережанському замку, Вишневецьких у Вишнівці, Розумовського в Батурині (найбільша у Східній Європі нотна бібліотека).

     Глибоке розчарування українців внаслідок  поступового втрачання державності  і занепаду національної освіти і  культури впродовж ХУІІІ ст. передає  поезія і живопис ХУІІІст. Поглибилися  трагічні мотиви пізнього ренесансу, розчарування у всемогутності людини-творця як характерні для бароко ідеї На відміну від західноєвропейського і російського, українське бароко – ширше виявило себе у демократичних жанрах дум, пісень, церков, міському фольклорі. Певні елітарні мотиви присутні лише в українській бароковій літературі, яка просякнена вірою в чудо. (Чудеса описуються в історичних хроніках (Острог, 1637-47): тут і ангели з оголеними мечами, таємничі письмена на будинках, і свічки, що самі собою спалахують на церковних банях, і відьми, і зачарований замок. Хроніку чудес складає навіть Петро Могила.) Світ образотворчого мистецтва виповнюється складною символікою. Реальність органічно поєднана з алегоріями, метафорами, гіперболами. Наприклад, поет І. Галятовський у книзі “Душі людей померлих” (1667) доходить висновку, що кожна з латинських літер, що складають ім’я Ісус Христос, символізує Голгофську жертву Ісуса: літера І – хрест, Х – 30 срібників, Й – кліщі тощо. 

     Пишуться  проповіді, “слова”, казання, повчання Л.Барановича, І. Галятовського, А. Радивиловського, С. Яворського, Ф. Прокоповича, , пізніше Г. Кониського І. Леванди. Серед назв творів “Меч духовний”, “Труби словес проповідних”, “Ключ разуменія”. Агіографічну традицію завершує 4-томна “Книга житій святих” Д. Туптала.

     Поети пишуть вірші, наповнені войовничим пафосом, лицарським славолюбством, подвигом заради подвигу. Наприклад, Петро Терлецький писав:“Хто тільки рушив крізь ріку криваву, пливе щасливо у відвічну славу...” Серед жанрів поезії – полемічні, панегіричні, епіграматичні, морально-дидактичні, релігійно-філософські сатирично-гумористичні, громадсько-політичні та ліричні вірші, написані поетами Києво-Могилянської академії. Ось зразок епіграм (короткий вірш, де лаконічно і влучно зображується предмет, і на основі цього робиться повчання, вихваляння або засудження) Івана Величковського: