Культура Японии

ЗМІСТ

КУЛЬТУРА  ЯПОНІЇ 2

АСИМІЛЯЦІЯ  БУДДИЗМУ ТА КОНФУЦІАНСТВА 3

ФОРМУВАННЯ  ПОЛІТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ 4

СПЕЦИФІКА ЯПОНСЬКОГО МИСТЕЦТВА 5

ПОБУТОВА  КУЛЬТУРА 6

СПИСОК  ЛІТЕРАТУРИ 7

КУЛЬТУРА ЯПОНІЇ

Стародавня японська культура не вплинула на сусідні культури. її значення для світової культури полягає в іншому — у механізмі акумуляції інших культур і збереженні власної самобутності. Японію часто називають живим музеєм азіатських культур. Мається на увазі, що ця країна зберегла багато чого з індійської, китайської та арабської культур, що на материку було втрачено та зруйновано, причому не лише зберегла як археологічну компоненту, а інтегрувала у вигляді цілісної програми поведінки (живої культури). І в цьому відношенні можна вважати, що японська культура певною мірою репрезентує всю азіатську культуру: і лицарство арабської культури, і персидську поезію, і китайську етику, й індійське мислення.

Зазначені елементи східних  культур поєднані в певну систему. Систему значень, які орієнтують поведінку японців, можна оцінити  як усталену й водночас "відкриту" систему культури. Така характеристика стає зрозумілою порівняно з іншими східними культурами. Так, культури країн, подібних до Індонезії, кваліфікуються як "відкриті", але не врівноважені' (незважаючи на тенденції протилежного типу, які породжує іслам).

Культури ж Індії та Китаю оцінюються як культури усталені й "закриті", оскільки вони надзвичайно  неохоче піддаються іноземному впливу.

Здатність до асиміляції й  адаптації знайшла свій прояв на дуже ранніх етапах японського розвитку. Десь у середині І тис. до н. е. на територію японських островів переселилися племена з південної частини Корейського півострова. Вони асимілювали місцеві племена полінезійського типу, сформувавши японську мову й опанувавши культуру вирощування рису та обробки металів (ІУ-ІІІ ст. до н. е.). Період у 600 років (до III ст. н. е.) називається в японській історичній літературі періодом Яєй, за назвою кварталу Токіо, де були розкопані рештки цієї культури (бронзові культові предмети та залізні знаряддя виробництва).

Здатність до засвоєння іноземних  зразків посилилася зі створенням державності  Ямато (ІІІЧУ ст. н. е.), коли на великих територіях виникла однорідна культура. У VII—VIII ст. було запозичене китайське ієрогліфічне письмо, що використовується й тепер для позначення деяких повнозначних слів та їх коренів (разом 1850 знаків). Але з VIII ст. у японців використовується також власна силабічна (складова) система письма для фіксування тих слів, що не позначаються ієрогліфами, і змінних частин слів. Ця азбука, утворена за допомогою скорочення ієрогліфів, називається "кана" й використовується у двох варіантах: катакана (для запозичених слів) і хірагана (для власне японських). Ці дві азбуки слів ("свої" та "чужі") засвоюються японцем з раннього дитинства; вони використовуються в усіх сферах.

Засвоюючи іноземні досягнення, японці завжди адаптували їх до місцевих умов, через що всю японську культуру часто називають адаптивною. Ця риса зберігається з глибокої давнини до сьогодні. Зокрема, період з IV по VII ст. в японській літературі називається курганним (ко-фун дзидай) за типом поховань, що сформувався під сильним китайським і корейським впливом. Велике поширення цього виду поховань (виявлено понад 10 тис. курганів) свідчить про схильність населення до такого типу поховальної культури, пов'язаного, мабуть, із дольменами (похованнями у вигляді камінного ящика) острова Кюсю. Крім того, побудова споруд курганного типу була пов'язана з місцевими культами предків і культом Сонця. Богиня сонця Аматерасу вважається праматір'ю правлячого роду. Серед циклу міфів, присвячених їй, чільне місце посідає оповідання про те, як вона заховалася в небесній печері, і світ занурився в темряву доти, доки боги не зуміли магічними прийомами виманити богиню з її сховища. Богиня Аматерасу, яка утворилась із лівого ока бога-творця, вважається предком усіх імператорів Країни Висхідного Сонця починаючи з першого міфічного імператора Дзімму, який у 660 р. до н. е. спустився з небес, і аж до сучасного періоду — 125-го монарха Акіхіто, який із 7 січня 1989 р. є "Сином Неба". Ці уявлення зберігає стародавня японська релігія синто, що в перекладі з китайської означає "шлях богів". Ці вірування не мали узагальненої назви японською мовою до появи на території Японії буддизму в VI ст. н. е. То були культи місцевих племінних і сімейно-родових духів і богів-покровителів — камі (верховних). На противагу буддизму ця релігія стала називатися "камі-но-міті", що означає "шлях камі", тобто "шлях (місцевих) богів". У Європі поширилася її китайська назва "синто".

Ця релігія цікава для культурології тим, що вона може бути певною моделлю японської культури взагалі, її здатності до засвоєння чужого та пристосування його до місцевих умов. За своїми внутрішніми орієнтаціями віровчення синто є звичайним первісним світоглядом з усіма його атрибутами: тотемізмом, анімізмом, фетишизмом. Це культ предків. У кожному будинку є сімейний вівтар із невеличкою шафою для табличок померлих. Вважається, що кожний небіжчик перетворюється на камі. Щоденно глава сім'ї молиться й приносить їм жертви.

АСИМІЛЯЦІЯ БУДДИЗМУ ТА КОНФУЦІАНСТВА

Буддизм потрапив до Японії ще до нашої ери, але найбільшого  впливу набув лише в V—VI ст. н. е., коли проблеми централізації, на шляху якої стояли регіональні культи синто, змусили  правителів підтримати цю релігію розвиненого класового суспільства. До Японії прибували буддійські монахи, а разом із ними й священні книги, написані китайською мовою. Почали будувати храми зі скульптурними зображеннями будд і бодхісатв (істот, які могли б стати буддами, але зі співчуття до людей не перейшли до стану нірвани). Храми зводились за корейськими й китайськими взірцями (з орієнтацією з півдня на північ), але з японською специфікою (сейсмостійкістю та відсутністю залів для моління, оскільки традиції синтоїзму їх не передбачали). Пізніше цей взаємний вплив посилився. У буддійських храмах були куточки для син-тоїстських богів — камі, а синтоїстський пантеон поповнювався буддійськими божествами. Замінивши поховальний обряд закопування в землю на спалювання трупів, буддизм не зачепив обрядів, пов'язаних із народженням дитини, що залишилися синтоїстськими.

Віровчення буддизму, яке  відкидало творця та проповідувало  рівність людей, відповідало новій державності, оскільки формувало тип особи, позбавленої родових зв'язків і підвладної державі. Крім того, позитивну роль відіграли й етичні вимоги співжиття, що замінювали та-буації синто. За підтримки імператорів періоду Нара (VIII ст.) буддизм перетворився на жорстко централізовану державну релігію Японії. її жерці — монахи — називалися бодзу (звідси слово "бонза"). Весь Хейнанський період (VIII—XII ст.) формування японської державності та культури відзначений зв'язком буддизму з політикою. Виник навіть спеціальний термін "сейкйоітті", що відображає єдність політики та релігії. Позиції буддизму захиталися після захоплення влади феодалами. З кінця XII ст. імператорові лишилися тільки релігійні функції, а політичні були втрачені. У країні кілька століть панувала феодальна анархія. При тому деякі з феодалів вирішили скористатися підтримкою католицьких місіонерів, які з'явилися на території Японії в XVI ст. За декілька десятків років кількість хрещених японців досягла 700 тис. чол. (з 26 млн населення на початок XVII ст.). Набули сили сепаратистські рухи феодалів і селянські бунти під християнськими гаслами. На придушення одного з них уряд відрядив 200-тисячне військо.

Країна, яка саме перед  цим (1603) досягла об'єднання під владою сьогунів (воєнних правителів) з династії Токугава, опинилася перед загрозою розпаду, перетворення на колонію європейських держав, як це сталося з Макао та Філіппінами. Тому 1614 р. указом сьогуна християнство було оголошене диявольським і руйнівним ученням, ворогом держави, і його було заборонено. У 1633 р. правителі заборонили під страхом смертної кари в'їзд іноземців до Японії, пропаганду та сповідування християнства, виїзд японців за кордон і будівництво кораблів для відкритого моря. Заборона діяла 230 років.

За таких умов буддизм виявився єдиним у Японії цілісним і систематичним віровченням, яке можна було протиставити християнству. Щоб припинити суперечки між різними напрямами буддизму, сьогунський уряд виніс ухвалу про те, що буддійські школи не повинні виходити за межі тих сфер впливу, які сформувалися. Гарантом незмінності цього стану мала бути приписка кожної японської сім'ї до певного храму, служителі якого здійснювали нагляд за способом життя та думками парафіян. У такій спосіб буддійському духовенству дістались і поліцейські функції, а для парафіян приналежність до церкви стала примусовою, перетворившись на просту формальність.

Конфуціанство було ідеологією світською та практичною. Його не цікавили духи, питання про те, чи продовжують існувати померлі. На такі питання сам Конфуцій не хотів відповідати, а його послідовники прямо говорили, що їх цікавить поведінка живих людей у суспільстві, яка має бути досконалою. Людина повинна володіти своїм тілом, обличчям, гамувати свій гнів чи горе та з усмішкою, шанобливо звертатися до інших. Це потребує великих зусиль і мужності, але настільки ж прикрашає людські взаємини.

ФОРМУВАННЯ ПОЛІТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ

Попередній аналіз запозичених  релігій свідчить про те, що умовою їх адаптації була інтеграція в політичну культуру, виконання ними певних політичних функцій. Але цей процес не одно-, а двосторонній. Проникнення релігій (чи квазірелігій типу конфуціанства) у політичну практику спричинювало певні зміни в політичній культурі, формувало її нове забарвлення. Тому середньовічна політична культура Японії та епохи Відродження й буржуазної революції істотно відрізнялася від європейських політичних реалій, адже вона тривалий час (VII—XII ст.) формувалася за китайським зразком. Розроблялися законодавчі положення, які мали регулювати всі сфери діяльності. Найбільше значення мало зведення законів Тайхо (701), до якого було додано два нових положення: право держави розпоряджатися земельним фондом країни та право кожного мати власну ділянку. Усю систему норм у кодексі викладено в термінах, розроблених у Китаї періоду Танської імперії. Японські історики часто називають V—IX ст. епохою законів, зважаючи на велику законодавчу роботу, яку було виконано за тих часів, і значну перебудову суспільної свідомості. Над традиційними нормами утвердився державний закон, і у свідомість людей увійшла нова ідея законності. Вона була сильним регулятором поведінки за умов гетерогенної культури.

Пізнє середньовіччя Японії з його міжусобними війнами та провідною роллю самураїв і їх політичного керівництва — сьогунату (XII— XVI ст.) — виробило своєрідний синтез бусідо та дзен-буддизму як політичну культуру. Двір імператора перебував під впливом класичного буддизму й удосконалював аристократичні форми поведінки, наприклад змагання в поезії. Перемога в такому турнірі відкривала дорогу до політичної кар'єри, а поразка вважалася життєвою трагедією. Аналогічні явища спостерігались у Франції при дворі Людовіка XIV, де метрдотель міг вкоротити собі життя внаслідок відхилення в ритуалі подання страв до столу. Противагою канонічній, ритуалізованій культурі імператорського двору була філософія дзен-буддизму, яка органічно поєдналася зі способом життя самураїв.

Привабливість дзен-буддизму полягала в тому, що він відкидав канони. Це вчення не має жодних писемних джерел. Пропагується лише досягнення істини шляхом самозаглиблення, а не за допомогою вивчення творів інших людей. Вчитель "дзен" не читає сутр, не дотримується ніяких ритуалів, не вклоняється ніяким зображенням, не виголошує своїм учням проповідей, а впливає на них за допомогою натяків і недомовле-ностей. Учень повинен сам осягнути й удосконалити себе та знайти власне місце в духовному світі. Наставники лише пояснювали незрозуміле ще більш незрозумілим за допомогою парадоксальних притч і за-питань-загадок коанів (від кит. гуань — бюрократичний документ). Коани повинні збуджувати почуття неосяжності, спантеличення, а потім — раптового просвітлення (саторі). Ось типовий текст коану: "Чоловік тримав у сулії гусака. Гусак виріс і вже не міг вийти звідти через шийку. Треба, не розбивши сулії, звільнити гусака. Як це зробити?" Відповідь полягала в усвідомленні того, що гусак — ти сам, а сулія — світ, який ти створив навколо себе. Другий приклад: "Як вийти з кола народження та смерті?" Відповіддю буде контрзапитання: "Хто помістив мене в це коло?"

Таких коанів багато. Учень  розв'язує їх протягом багатьох років, зосереджуючись на своєму внутрішньому стані. При цьому використовуються також спеціальні вправи для вповільнення дихання та контролю за діяльністю м'язів нижньої частини живота, де передбачається "духовна сила людини". Справді, такі вправи дають змогу змінити стан свідомості, оскільки відключають вищі відділи мозку, а це активізує нижчі відділи, які забезпечують чуттєве сприйняття, автоматичну реакцію. Це важливо для воїна та в спортивній боротьбі. Такий стан абстрагування від усього, що не має відношення до проблеми, властивий будь-якій творчості (художника, поета, ученого) і часто призводить до стану раптового просвітлення. Відмінність "дзен" від звичайної творчості полягає в тому, що дзен не має зовнішньої мети. Самозаглиблення призводить лише до якогось внутрішнього врівноваження. Так, найвідомі-ший коан, у якому говориться, що оплеск — це звук двох долоней, закінчується запитанням про те, який звук дає одна долоня. Цей коан учень розв'язує, добираючи різні звуки (спів гейш, крик сови, дзюркіт води) доти, доки не відчує, що "так звучить сама тиша". Звичайно, тут немає ніякого приросту інформації, подібного до відкриття циклічної формули бензолу німецьким хіміком Фрідріхом Кекуле, якого осяяв образ гадюки, що вхопила власний хвіст.  

СПЕЦИФІКА ЯПОНСЬКОГО МИСТЕЦТВА

Японське мистецтво яскраво  втілює процес синтезу китайського  мистецтва, синтоїзму з його культом  природи, родини й імператора та буддійського ірраціоналізму й мистецьких форм Індії. До того ж своєрідність японського мистецтва добре помітна в порівнянні з європейським. Якщо в Європі культура прагне досконалих форм, у яких не було б нічого зайвого, а лише наближення до ідеалу краси на основі принципу "людина — міра всіх речей", то японське мистецтво спирається на тезу "природа — міра всіх речей". Цю відмінність легко проілюструвати на прикладі поезії. В японській поезії популярна імпровізація — хайкай, яка має два різновиди: п'ятистрофний неримований вірш із 31 складу (5 + 7 + 5 + 7 + 7), що іменується танка, і тристрофний вірш під назвою хоку, або хайку. Якщо порівняти буквальний переклад одного хоку видатного поета XVII ст.

Традиційне японське мистецтво  неможливо уявити без каліграфії, яка формувалася разом із засвоєнням китайського ієрогліфічного/ письма. Згідно з китайською традицією під впливом каліграфії формувалися живопис і поезія. Лаконічність хоку, мабуть, безпосередньо пов'язана з традицією компактної організації інформації на малому просторі зображення, що властиво ієрогліфічному письму. А живописні можливості ієрогліфіки полягали в тому, що вона давала наочне уявлення про абстрактні концепти, наділяла слова "зримою плоттю". Крім того, і власне картини (в європейському розумінні) в Японії в XV ст. супроводилися письмовими текстами (віршами, колофонами, печатками). Поєднання в японському живописному сувої двох типів знаків (писемних і живописних) відрізнялося від європейського способу поєднання, де ці системи знаків незалежні та ілюструють одна одну. У японському мистецтві ці системи взаємопов'язані, вони переходять одна в одну та взаємно збуджують зміст. Такий віршоживопис формувався під впливом дзен-буддизму та служив йому, оскільки на вищому рівні осягнення сувою він є медитативним стимулятором.