Культура Японии

Звичайно, схильність до поетичного світогляду є також певною політичною традицією імператорської влади, а пізніше — і влади сьогу-нату. Невипадково до 1868 р. суть усіх важливих державних документів викладалась у віршовій формі.

Відхиленнями від середньовічних традицій з їх регламентованими сюжетами були поява в XVII ст. та розквіт у XVIII—XIX ст. мистецтва укійо-е — живопису та ксилографії (гравюри на дереві), які створювали картини мінливого  світу. То був виклик буддійському ставленню до життя, в якому повсякденні радощі й тривоги людей розцінювалися лише як "сплеск жабеняти" на фоні вічної нірвани. У картинах і гравюрах укійо-е зображалося життя простих людей, їхні свята, різні ситуації. Допускалися натуралізм і гумор із елементами помірної непристойності. Навіть канонічні священні постаті зображалися не з книгами, а в обіймах красунь.

Театр кабукі виник у XVII ст., зберігши анімістичну орієнтацію но, але служив уже новому стану, який можна назвати середнім класом (ремісникам і торгівцям), порушував проблемні  питання сучасного світу, а не минулого. Цей театр теж виник із ритуальних танців синтоїстського хРаму, які супроводилися буддійськими молитвами. Але розширення репертуару за рахунок романтичних і світських танців зробило кабукі популярним і серед самураїв, які за мирних умов XVII ст. почали влаштовувати поєдинки, щоб домогтися симпатій актрис, і серед більш демократичної публіки. У п'єсах кабукі присутні ті самі мотиви, що й у кольорових жанрових гравюрах укійо-е.

В архітектурі японці пройшли шлях від гігантизму до мініатюризації, від релігійності до світськості ритуального типу (будинки для чайних церемоній). Із традиційною архітектурою поєднується японський сад, протилежний європейському за своєю ідеєю. Важлива не самостійність кожного дерева й куща, а їх композиція (включаючи каміння), оскільки це втілює певне філософське уявлення, дає можливість у малому й конкретному осягти саму природу як безмежний мікрокосм. Цікаво, що європейці намагаються полічити камені в славетному середньовічному Саду каменів у Кіото.

ПОБУТОВА КУЛЬТУРА

У 1916 р. К. Бальмонт писав: "Японія, інакше Ніппон, інакше Ніхон, Основа Світла, Корінь Сонця — країна найсміливіших бійців і найніж-ніших жінок, край, де шанують предків, поважають рослини, не мучать і не жеруть тварин, де приховують свій біль і демонструють свою радість, де, виконуючи будь-яку роботу, зрештою все-таки залишаються чистими, де чистота є першою умовою життя, і на підлозі чистіше, ніж на столах в інших країнах".

Багатьох дослідників уражає працелюбність японців. І не кількістю витраченого часу, а відмінністю від німецької розміреної й розрахованої працьовитості, якоюсь самовідданістю, здатністю бачити в самому процесі праці щось прекрасне. В японській мові для цього стану є специфічний термін "фурю", який складається із ієрогліфів "фу" — вітер і "рю" — потік, поєднання яких відтворює почуття прекрасного.

Цей термін використовують, коли навчають жінок мистецтву аранжування  квітів, чайної церемонії, поезії, а  чоловіків — бойових мистецтв. В усіх випадках головна увага звертається на стан учня й відповідність цього стану предметові. Так, японське фехтування називається "кендо", тобто "шлях меча", а стрільба з лука — "кюдо", або "шлях лука". Під шляхом тут розуміється не дорога, а даоський Закон, єдиний Шлях усіх речей. "Шлях меча" та "шлях лука" з таким філософським статусом у свідомості японця підносяться на рівень мистецтва, що відповідає вимогам краси. Тому основною метою стрільби з лука, наприклад, повинно бути не влучення в мішень, а опанування самого мистецтва стрільби. Коли стрілець зможе досягти досконалості у володінні кожним своїм рухом та звільниться від наполегливого бажання обов'язково влучити в ціль, тоді стріла сама спрямується туди.

Ці приклади свідчать про наявність системних зв'язків між технологічними, соціонормативними та світоглядними компонентами японської культури. Вони є в будь-якій культурі, але в більшості культур завуальовані запозиченнями з інших культур і розривами в часі. Японська ж ізольованість від зовнішнього світу (до XIX ст.) була надзвичайно цікавим культуротворчим експериментом. Усі компоненти культури, вироблені до початку XVII ст., мали можливість урівноважитися, "відшліфуватись" у процесі постійної взаємодії. Так, чайну церемонію було запозичено жителями японських міст із середньовічних дзенських монастирів. Пізніше вона набула статусу особливого механізму спілкування між людьми в різних соціальних сферах. Але кожний зі станів суспільства вбачає в цьому ритуалі свій сенс і по-своєму оформлює його. Спільним є те, що елементи повсякденної культури — чайна церемонія, ікебана, спостереження за пелюстками вишні, за випаровуванням крапель роси з поверхні листка після сходу сонця — пронизані естетикою й філософією дзен-буддизму.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1.   Азадовский К. М., Дьяконова Е. М. Бальмонт и Япония. — М., 1991.

2.   Альбедиль М. Ф. Забытая цивилизация в долине Инда. — СПб., 1991.

3.   Григорьева Т. П. Человек и мир в системе традиционных китайских учений // Проблема человека в традиционньїх китайских ученнях. — М., 1983.

4.   Громковская Л. Сто первый взгляд на Японию. — М., 1991.

5.   Долин А. А., Попов Г. В. Кзмпо — традиция воинских искусств. — М., 1992.

6.   Закони Ману. — М., 1960.

7.   Кирквуд К. Ренессанс в Японии: Культурньїй обзор семнадцатого столетия. — М., 1988.

8.   Крамер С. Н. История начинается в Шумере. — М., 1991.

9.   Кзмпбелл Дж. Тысячелетний герой. — К., 1997