Павло Житецький

Павло Житецький один з основоположників укр. мовознавства; йому належать глибокі дослідження з історії укр. мови, л-ри і фольклору (писав укр. мовою). Це, передусім, перша в укр. мовознавстві велика праця з істор. фонетики укр. мови «Нарис звукової історії малоруського наріччя» (1876), в якій поставлено і частково розв'язано ряд питань, зокрема про занепад редукованих ъ та ь, про звукову природу та перехід його в і тощо.

У розвідці «Опис Пересопницького  рукопису XVI ст.» (1876) Ж. розкрив мовні  та палеогр. особливості пам'ятки і виявив у її тексті багато рис живого нар. мовлення, показавши велике значення її для вивчення історії укр. літ. мови. Особливо цінними є праці з історії укр. літ. мови, що актуальні й в наш час: «Нарис літературної історії малоруського наріччя в XVII ст.» (1889) та «„Енеїда" Котляревського і найдавніший список її у зв'язку з оглядом малоруської літератури XVIII ст.» (1900). В них учений дослідив функціонування у писемності 17-18 ст. двох типів старої літ. мови  — слов'яно-української, що продовжувала церковнослов'ян. традицію, і книжної укр. мови, яка поєднувала стару писемну традицію з елементами живого нар. мовлення; розглянув процеси еволюції обох типів літ. мови на грунті їх взаємодії з народнорозм. мовою і занепад їх під впливом русифікації у 18 ст. Ж. першим показав значення «Енеїди» І. Котляревського для формування нової укр. літ. мови. Становлення нової літ. Мови він розглядав у її зв язках із старою книжною і вбачав у мовно-літ. діяльності І. Котляревського розвиток традиції вживання живого нар. мовлення у низьких жанрах староукр. писемності. Досліджував також шляхи розвитку рос. літ. мови, її взаємозв'язки з українською («До історії літературної російської мови в XVIII ст.», 1903). Ж. виявляв інтерес до історії мовознавства (статті «Діалог Платона „Кратіл"», 1890; «Гумбольдт в історії філософського мовознавства», 1900, та ін.). У кількох літературозн. статтях і рецензіях порушував проблеми взаємозв'язків літ.-книжної та уснонар. традицій у старій укр. писемності.

Помітне'місце в історії укр. фольклористики зайняла праця Ж. «Думки про народні малоруські думи» (1893). У праці «Про переклади Євангелія малоруською мовою» (1905) Ж. здійснив наук. аналіз мови тогочасних укр. перекладів Євангелія з екскурсом в історію перекладів євангельських текстів укр. мовою. Автор шкільних підручників: «Теорія твору з хрестоматією» (1895), «Теорія поезії», «Нариси з історії поезії» (обидва  — 1898), які не раз перевидавалися.

Брав активну участь у виробленні норм укр. правопису. Розроблена Ж. правописна система частково була використана в україномов. частині «Записок Юго-Западного отдела Русского географического общества» (1873-76), а також мала вплив на правопис «Словаря української мови» під ред. Б. Грінченка (1907-09). Допомагав в упорядкуванні й підготовці цього словника до друку.

 

 

 

 

Історія української  мови — наука, що вивчає походження, становлення, основні тенденції історичного розвитку української мови.

 

Вивчення історії виникнення і  становлення мовних одиниць усіх рівнів дає змогу розв’язати основну наукову проблему історії мови: коли, за яких умов виникла українська мова, які процеси і явища обумовили її самобутність.

Об’єктом вивчення історії мови  є мова в її історичному розвитку від найдавніших часів до сьогодення. Предмет історії мови — фонетичні, граматичні, стилістичні, лексичні зміни, що відбуваються на певних етапах розвитку мовної системи; визначення причин, які викликали ці зміни.

Вивчення історії мови сприяє розкриттю  основних тенденцій розвитку мови, що забезпечили її сучасний стан, прогнозуванню її подальшого розвитку, а також опису змін, яких зазнали фонетико-фонологічна, лексична, граматична, стилістична системи мови в різні історичні періоди її побутування. Завдяки цьому вдається відшукати першопочатки української мови, її природне місце у світовій сім’ї мов.

Оскільки мова охоплює всю діяльність людини і життя суспільства, її соціальні  функції надзвичайно широкі. Тому й наука про формування мови не ізольована від інших наук — лінгвістичних, нелінгвістичних. Найтісніше вона пов’язана з навчальними дисциплінами гуманітарного напряму.

Загальне мовознавство є теоретичною  базою історико-лінгвістичних досліджень, оскільки в них використано загальнонаукові  принципи і методи вивчення мовних фактів, явищ, розроблені в галузі теорії мови. Історія української мови здобуває, накопичує конкретний матеріал, потрібний для подальшого теоретичного розгляду мови як суспільного явища.

Славістика — наука про специфіку  слов’янських мов. Порівняльно-історичний метод дає змогу, зіставивши загальнославістичні й українознавчі напрацювання, зарахувати українську мову до слов’янських мов. Дослідники історії української мови послуговуються матеріалом дисциплін, присвячених вивченню окремих слов’янських мов (наприклад, полоністика, русистика, богемістика та ін.). Так, звернення до даних старослов’янської мови допомагає гіпотетично уявити фонетичну, граматичну, лексичну системи давньоукраїнської мови, яка не має давніх писемних пам’яток (найдавніші старослов’янські пам’ятки датують ІХ ст., а давньоукраїнські текстові пам’ятки — другою половиною ХІ ст.).

Сучасна українська мова та українська діалектологія вивчають нинішній стан національної мови як один із етапів її багатовікового розвитку. У діалектному  вияві живої української мови зберігається багато пережиткових граматичних форм і звукових явищ, втрачених літературною мовою або взагалі ніколи не кодифікованих. Зіставлення і порівняння сучасних фактів із давньоукраїнськими дає змогу зрозуміти шляхи формування мовної системи.

Українська література — тексти, написані українською мовою різних періодів. Вони є пам’ятками письма конкретного часу, тому й свідченням стану мови того часу. Цим зумовлений тісний зв’язок історії мови з історією української літератури, літературною текстологією.

Із нелінгвістичних дисциплін історія мови безпосередньо пов’язана із наукою про історію українського народу. Знання  історії  допомагає враховувати вплив позамовних чинників на формування мови (розселення народу, його контакти, статус нації чи народності — підневільна (самостійна), державна (бездержавна)), взаємозв’язки і напрям розвитку українських діалектів.

При дослідженні історії мови використовують надбання археології, яка сприяє з’ясуванню питання розселення носія мови, визначенню стану писемності (якщо трапляються  написи), культури. Реконструйовані мовні факти, коли вони підтверджені даними археології, етнографії, фольклору, завжди достовірніші, ніж гіпотетичні.

Комплексно вивчити шляхи формування мови народу — означає дослідити  лексичний, фонетичний, граматичний  матеріал, який свідчить про зміни, що відбулися в мові на певних етапах її становлення. Такий матеріал дають різноманітні джерела:

1) жива народна мова, що у своїх  діалектах зберігає багато пережиткових  явищ минулих епох, які при  зіставленні із сучасними фактами  дають змогу побачити природу тих чи інших процесів, явищ, що розвивалися на шляху становлення української мови. Наприклад, на місці літературного /і/ у новозакритому складі слів ніч, стіл, піч північні українські діалекти фіксують дифтонги. Отже, зміна етимологічних /о/, /е/ на /і/ відбувалася в частині українських говорів через стадію їх дифтонгізації;

2) писемні пам’ятки, які фіксують  живі елементи мовної системи,  що існувала на період їх  написання. Особливо цінні датовані  пам’ятки: вони дають найдостовірніший  матеріал для встановлення хронології мовних явищ.

Серед найдавніших східнослов’янських пам’яток, які мають важливе значення для вивчення історії української  мови, можна виокремити такі групи:

— написи на пам’ятках матеріальної культури (на стінах Софії Київської ХІ ст., на Тмутараканському камені 1068);

— рукописні книги (Остромирове  євангеліє (1056—1057), Ізборник Святослава (1073, 1076), «Руська правда» (1282));

— грамоти (Грамота Київського великого князя Мстислава Володимировича та його сина Новгородського князя Всеволода, дана Новгородському Юріївському монастирю близько 1130);

3) свідчення споріднених  мов, завдяки яким в українській  мові можна визначити такі  або подібні факти. Наприклад,  польська мова зберегла носові  звуки [а] та [у]. Цей факт допоміг російському філологу Олександру Востокову (1781—1864) висловити припущення, що вони були властиві всім слов’янським мовам. Живе українське чергування а — н — ин підтверджує цю гіпотезу (жати — жну — вижинати). Порівняння українських і російських слів син — сын, мир — мир (рос. ы, и — укр. и) дає змогу визначити природу українського звука [и];

4) лексичні запозичення, що можуть  бути свідченням контактності  носіїв мови і стану їх економічного  та культурного розвитку (найчастіше  вони спричинені появою нової  реалії). Для історика мови це — джерело додаткової лінгвістичної інформації, бо в запозичених словах, які проникають в українську мову, відбуваються аналогічні зміни. Російський мовознавець Олексій Соболевський (1857—1929), аналізуючи запозичене на початку ІХ ст. слово варяг, довів, що в той час ще існували носові голосні, бо скандинавське uaringr зазнало назалізації звукосполуки [і + н]. Це призвело до появи нової фонеми /#/, яка тоді була властива східнослов’янським протоукраїнським говіркам. Із часом цей носовий перейшов у ротовий [¬], пізніше — [а];

5) топоніміка, що має великі реконструктивні  можливості, оскільки власні географічні  назви в законсервованому вигляді зберігають старі фонетичні явища, морфеми, валентні характеристики. Наприклад, у назві села Микільське зафіксовано втрачену сучасною мовою здатність суфікса -ськ- поєднуватися з основами особових власних назв для вираження посесивності (присвійності). Село засноване в XVI ст., коли присвійні прикметники творилися з допомогою афікса -ськ-. У назвах Любомль, Ярославль збережено давню морфему -л’- (<*-j-) з посесивним значенням;

6) письмові свідчення іноземних  мов, які найчастіше фіксують давньоукраїнські власні назви (наприклад, у праці візантійського імператора Костянтина Багрянородного «Про народи» (949) подано назви східнослов’янських племен, імена давньоруських князів, назви міст). У них простежується природне бажання передати чужу для авторів назву близько до вимови давніх українців. Ці фіксації відображають і певні особливості української фонетики.

Отже, історія української мови як комплексна наука вивчає основні  етапи формування мови, досліджує  явища і процеси, що відбувалися  в ній від найдавніших часів до сьогодні. Як базова дисципліна вона сприяє осмисленому засвоєнню студентом відомостей із дисциплін мовознавчого циклу, спонукає його шукати пояснення малодослідженим мовним фактам, розвиваючи наукові інтереси. Глибоке усвідомлення шляхів формування української мови, розуміння непростих позамовних факторів, які впливали на її розвиток, допомагає утвердженню національної гідності.

 

 

Періодизація

 

Хронологія історії української  мови, що її викладено нижче, поєднує  два підходи: історичний (розвиток української мови у рамках тих держав, де нею послуговувалися) та «джерельний» (кожному періоду притаманні певні джерела, з яких можна зробити висновок про різні зміни насамперед у фонетиці мови, за Ю. Шевельовим).

З точки зору функціонування української мови в державах, які існували на українських землях, можна виділити такі періоди:

Період від ІІІ тис. до н. е. до сер. XIV ст.: виділення української мови з праслов'янської, мови Русі

Період від сер. XIV ст. до Люблінської унії 1569 р.: Велике князівство Литовське, Молдавське князівство, Польське королівство

Період від Люблінської унії 1569 р. до Андрусівського перемир'я 1667 р.: Річ Посполита

Період від Андрусівського перемир'я 1667 р. до кін. XVIII ст.: Велике князівство Московське (Царство Російське) та Російська імперія

Формування літературної мови на народній основі — від кін. XVIII до поч. XX ст.: Російська імперія, Австрійська імперія / Австро-Угорщина

Українська мова у XX ст.: Російська імперія та Австро-Угорщина, Українська Народня Республіка, Самостійна Кубанська Народна Республіка, Українська Держава, Західноукраїнська Народна Республіка, Карпатська Україна, УНР (радянська) / УСРР / УРСР

Українська мова в незалежній Україні

«Джерельний» підхід Ю. Шевельова виділяє такі періоди:

протоукраїнський період VІІ-ХІ ст. — немає джерел, написаних носіями мови на території України, використовуються інструменти зіставної лінгвістики

давньоукраїнський період ХІ-ХІV ст. — представлений досить значною кількістю писемних пам'яток, які написані не українською, а церковнослов'янською мовою, досліджуються окремі елементи української фонології в іншомовних текстах

ранньосередньоукраїнський період ХV—ХVI ст. — основною проблемою є відмежування пам'яток і рис української мови від білоруських

середньоукраїнський період середина ХVI — перші роки ХVIІІ ст. — писемна мова виступає з одного боку як особливий різновид церковнослов'янської мови, з іншого боку як особливий, дуже перероблений різновид розмовної мови

пізньосередньоукраїнський період ХVIІІ ст. — писемні джерела часто фіксують мішанину української та російської мов у різних пропорціях

сучасний період від останніх років  ХVIII ст. до сьогодні — використання української мови в художній літературі та всіх інших жанрах[3].

 

Інші вчені таким чином періодизували історію української мови[8]:Хронологія за Г. Півтораком Хронологія за академічним виданням «Історія української мови. Вступ. Фонетика.» Хронологія за О. Шахматовим

До VI ст. — праслов'янський період: дав у спадок ряд морфологічних ознак, що спочатку були властиві мовленню всіх слов'ян і потім в інших мовах змінилися — в українській вони збереглися повністю, деякі виявилися спільними з білоруською мовою.