Автор работы: Пользователь скрыл имя, 11 Февраля 2013 в 18:59, реферат
Історія української мови — наука, що вивчає походження, становлення, основні тенденції історичного розвитку української мови.
Вивчення історії виникнення і становлення мовних одиниць усіх рівнів дає змогу розв’язати основну наукову проблему історії мови: коли, за яких умов виникла українська мова, які процеси і явища обумовили її самобутність.
Об’єктом вивчення історії мови є мова в її історичному розвитку від найдавніших часів до сьогодення. Предмет історії мови — фонетичні, граматичні, стилістичні, лексичні зміни, що відбуваються на певних етапах розвитку мовної системи; визначення причин, які викликали ці зміни.
VI-X ст. — формування низки переважно фонетичних ознак (у давньокиївських пам'ятках вони фіксуються не як описки, а як міцно закріплені риси мови).
XI-XII ст. та пізніший період — занепад редукованих голосних, найбільш показові та специфічні для української мови перетворення.
Процес становлення
VI-VIII ст. — давньослов'янський період (період активних процесів, що ведуть до виникнення окремих мов і груп мов).
XIV-XX ст. — новослов'янський період (розвиток окремих слов'янських мов і закріплення їх у літературі). до VI ст. — праслов'янська (спільнослов'янська) мова
VII-VIII ст. — праруська (прасхіднослов'янська, спільносхіднослов'янська) епоха
IX-X ст. — епоха діалектного розгалуження східнослов'янської мови на північну (російська), середньоруську (білоруська) та південноруську (українська) групи
XI-XII ст. — мовні об'єднання східного слов'янсьтва — спільні мовні явища
з XIII та пізніше — епоха формування трьох східнослов'янських мов як окремих мовних систем
XIV ст. — мова української народності
з XVIII ст. — мова української нації
Періодизацію розвитку української мови, що ґрунтується на внутрішніх (фонологічних) факторах Ю. Шевельова подано нижче в окремому розділі.
ІІІ тис. до н. е. — сер. XIV ст.
В цей час відбувалося виділення української мови з праслов'янської, мови Русі.
Ю. Шевельов виділяв у періоді з VІІ до кінця ХІV два етапи розвитку української мови: протоукраїнський період VІІ-ХІ ст. (для якого немає джерел, написаних носіями мови на території України) та давньоукраїнський період ХІ-ХІV ст. (який представляє значна кількістю писемних пам'яток церковнослов'янською мовою; для розуміння стану розмовної української мови мовознавці досліджують окремі «розмовні» елементи в іншомовних текстах).
ВИТЯГИ З ЕНЦИКЛОПЕДІЙ
Ізборники 1073 і 1076, пам’ятки давньоруського перекладного письменства, створені для чернігівського князя Святослава Ярославича, відомі також як Ізборники Святослава; вважається, що Ізборник 1073 був переписаний з болгарського ориґіналу — збірника царя Симеона; містять твори релігійного змісту, що належали 25 авторам; Ізборник 1076 містить статті релігійно-морального характеру, зокрема Стословець патріарха Геннадія (100 висловів про правила християнської віри та морального життя), яким користувалися для написання своїх творів Володимир Мономах, Даниїл Заточник та ін. УСЕ
«Ізборник Святослава» (1073), уставний рукопис на 266 листків (фоліо) у 2 стовпці на пергамені, з цікавим малюнком родини кн. Святослава, відкритий 1887 p. K. Калайдовичем у Воскресенському Новоерусалимському манастирі під Москвою, зберігається в Моск. Іст. Музеї. За змістом своєрідна енциклопедія — виписки з писань отців Церкви, хронологія, огляд фігур і тропів, притчі, загадки і перший у нас список заборонених книг. З грец. ориґіналу перекладений у сх. Болгарії для царя Симеона (892—927), якому й присвячений у передмові, а в Києві лише переписаний з заміною імени Симеона на кн. Святослава. Переписували текст у Києві два писарі (один з них «Іоанъ дьякъ»), що внесли деякі фонетичні українізми; виданий фототипічно (з деякими підправленнями) Карповим 1880; третину рукопису підготовив до друку О. Бодянський з грец. і латинськими текстами в «Чтеніях в Императорском Обществе Истории и Древностей Российских при Московском Университете» (1882). Мову досліджував А. Розенфельд («Русский Филологический Вєстник» І—II, 1899). О. Г.
«Ізборник Святослава» (1076), також Щербатовський, бо в 18 в. належав рос. історикові А. Щербатову, та Ермітажний (по смерті А. Щербатова зберігався в бібліотеці Ермітажу в Петербурзі, нині в Бібліотеці ім. Салтикова-Щедріна), рукопис на 276 листків (кварто) у 2 стовпці, складений у Києві «изъ многъ книгъ княжиихъ» невідомим Іоаном. Містить різні заг.-моральні повчання й тлумачення Св. Письма; припускається, що частина матеріялу складена в Києві (А. Попов, У. Будовніц). У фонетиці, морфології й лексиці є українізми. Виданий незадовільно двічі В. Шимановським як додаток до праці «К истории древнерусских говоров» (1887 і 1894); поправки С. Кульбакіна («Журнал Министерства Народного Просвещения», 2, 1898) та В. Боброва («Русский Филологический Вестник», 47, 48, 1902).