Поняття «культури». Культура доби Середньовіччя та епохи Відродження

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РЕФЕРАТ

 

на  тему:

 

«Поняття  «культури». Культура доби Середньовіччя  та епохи Відродження»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Учня 9-А класу 

Владислава  Осоченка

 

 

 

1. Поняття культури. Структури

Термін „культура” походить від  латинського слова “cultura”, яке  означало обробку ґрунту, тобто зміни в природному об’єкті  під впливом людини, її діяльності на відміну від тих змін, які викликані природними причинами. Вже в цьому первісному змісті терміну „культура” мова висловила важливу особливість-єдність культури, людини і її діяльності. Це поняття на відміну від іншого – “natura” (природа) означає в даному контексті створене, надприродне. Світ культури, кожний його предмет чи явище сприймається не як наслідок дії природних сил, а як результат зусиль самих людей, спрямованих на удосконалення, обробку, перетворення того, що дано безпосередньо природою.

Поступово це поняття поширюється  і на інші сфери людської діяльності, зокрема на виховання і навчання самої людини. Так, у листах римського  філософа та державного діяча Цицерона зустрічається вислів cultura animi autem ppilosophia est (культура духу є філософія). На його думку дух, розум необхідно плекати так, як селянин плекає землю. Пізніше слово „культура” все частіше починає вживатись як синонім освіченості, вихованості людини, і в цьому значенні воно увійшло по суті в усі європейські мови. Проте на цьому еволюція терміна „культура” не закінчується. У середні віки культура стала асоціюватися з міським укладом життя, а в епоху Відродження з досконалістю людини. Нарешті, у XVIII ст. слово „культура” набуває самостійного наукового значення.

Не випадково цей термін оформлюється у наукове поняття саме в добу Нового часу. На рубежі Середніх віків  і Нового часу відбулися відчутні зрушення у соціальному бутті  людей. Це доба промислового перевороту пов’язаного з переходом від мануфактури до машинного виробництва і утвердження капіталістичних суспільних відносин. Значне посилення взаємодії людства з природою привело до істотного розширення так званої другої, штучно створеної людиною природи. Перед мислителями постають питання про сутність нового середовища, що створюється людиною на противагу природі, про характер його впливу на саму людину, про те, злом чи благом є новий, штучно створений людьми світ. Виникає потреба у понятті, яке фіксує новий, „неприродний” стан суспільства і людини.

Сучасне розуміння категорії „культура” пов’язане з існуванням різних точок  зору, тому для його усвідомлення необхідно  провести їх класифікацію. При цьому  необхідно звернути увагу на те, що класифікації можуть бути різними. Так, згідно однієї, існуючої точки зору можна згрупувати навколо трьох підходів:

1. Антропологічного, при якому стирається  межа між поняттями „культура”, „спосіб життя людей”, „суспільне  життя”.

2. Соціологічного, при якому культура  охоплює не все життя суспільства, а тільки його певну частину, є окремою сферою суспільства  поряд з іншими сферами.

3. Філософського, при якому культура  розуміється як якісна характеристика  суспільства, як вираження цього  суспільства.

Всі підходи мають як вразливі місця, так і певні позитивні моменти. Але саме філософський підхід до культури дає можливість розкрити її як цілісний феномен, а не як суму цінностей. Важливо з’ясувати, що становить основу цієї цілісності. Більша частина дослідників схильна дивитись на культуру як на наслідок суспільно корисної діяльності людини. Причому діяльність спрямована на „культивування”, удосконалення чогось, завжди передбачає спільні зусилля. Тобто культура в істинному розумінні цього слова ніколи не роз’єднує, навпаки, вона об’єднує людей. Царина культури завжди життєтворча, а не життєруйнівна. З цієї позиції словосполучення „антигуманна культура”, що інколи застосовують в сучасній публіцистиці, втрачає всякий сенс. Саме гуманізм, як цілісна система цінностей, спрямованих на всебічний розвиток і удосконалення людства, становить той абсолютний критерій, який дає змогу визначити, що у світовій або національній історії відноситься до дійсно культурних надбань, а що є здобутком хиб і оман.

Інша класифікація всі існуючи  точки зору на культуру ґрунтує навколо трьох підходів:

1. Культура розуміється як творча  діяльність.

2. Культура розуміється як спосіб  діяльності.

3. Культура розуміється як результати  діяльності.

Кожний з цих підходів в певній мірі обмежений. Тому доцільно дати визначення на основі синтезу цих трьох підходів. Культура – це історично визначений рівень розвитку суспільства, творчих сил і здібностей людини, висловлений в типах і способах життя і діяльності людей, а також в створюваних ними матеріальних і духовних цінностях.

Розглядаючи предметну реальність культури, необхідно в „Український та зарубіжній культурі” виділяти два аспекти: філософію культури та історію культури. Предметом філософії  культури є розгляд сутності культури, її структури, функцій, її ролі в житті людини і суспільства. Вона виявляє головні тенденції в еволюції культури, прагне розкрити причина її злетів і падінь, розквіту і кризи.

Історія культури дає конкретне  знання про ту чи іншу культуру. Її предметом  є основні культурні епохи. Під  культурною епохою розуміється сукупність провідних духовних рухів певного суспільства в більш-менш чітких просторових і часових межах. Підпорядковані її засадничим цінностям, усі елементи культури утворюють світоглядну , стилістичну, ментальну єдність. Це визначення культурної епохи свідчить, що історія культури не лише констатує факти, описує події і досягнення культури, але й вирішує певні філософсько-теоретичні питання.

Зрозуміти сутність культури можливо  лише через призму діяльності людини, народів, що населяють планету. Культура не існує поза людиною. Вона пов’язана з людиною і породжена тим що ця людина постійно прагне шукати сенс свого життя і діяльності, удосконалювати себе і світ, в якому вона живе.

Діяльнісний підхід виявився дуже продуктивним при визначенні сутності культури. Початковий розгляд культури дозволяє окреслити її сутність першого порядку, яка показує себе історично відпрацьованим способом діяльності. Розгляд цих способів діяльності з позицій її суб’єкта і цілей його діяльності, дає можливість визначити сутність культури другого порядку, що безпосередньо виявляє цінність цих способів діяльності з точки зору суб’єкту діяльності, його саморозвитку.

Людські цінності становлять сутність культури другого порядку. Але цілі і цінності культури виробляються на основі цілісних уявлень людини про навколишній світ, про себе, своє відношення до своєї дійсності, тобто на основі її світогляду. Тобто існує сутність культури третього порядку – світоглядна сутність культури. Виходячи із світоглядної сутності культури, можна будь який тип культури визначити через пануючий в суспільстві тип світогляду.

Людина не народжується соціальною, а лише в процесі діяльності стає такою. Освіта, виховання – це ні що інше як оволодіння культурою, процес передачі її від одного покоління до іншого. Отже, культура означає прилучення людини до суспільства. Кожна людина, ставлячись дорослішою, передусім оволодіває тією культурою, яка вже була створена до неї, освоює соціальний досвід, нагромаджений її попередниками. Оволодіння культурою може здійснюватись у формі міжособистих стосунків (спілкування в дошкільних закладах, школі, вищих навчальних закладах, підприємстві, сім’ї, неформальних організаціях) і в формі самоосвіти. Велику роль в цьому грають засоби масової інформації – радіо, телебачення, преса. Освоюючи накопичений раніше досвід, людина може внести свій власний внесок в розвиток культури.

Процес соціалізації – це безперервний процес оволодіння культурою і разом  з тим індивідуалізації, тому що цінності культури обумовлюють конкретну індивідуальність людини, її характер, психічний склад, темперамент.

Культура – це складна система, яка вбирає і відбиває суперечності усього світу. В чому вони виявляються?

1. В протиріччі між соціалізацією  та індивідуалізацією особи: з  одного боку людина неминуче соціалізується, засвоює норми суспільства, а з іншого – намагається зберегти  індивідуальність своєї особи.

2. В протиріччі між нормативністю  культури і тією свободою, яку  вона надає людині. Норма і  свобода – це два початки  які борються.

3. В протиріччі між традиційністю культури і тим оновленням, яке відбувається в її організмі.

Ці і інші протиріччя складають  сутнісну характеристику культури, вони є джерелом її розвитку. Культурі притаманні власні закони функціонування. Під  останніми розуміються – сутнісні, стійкі, повторювані відносини, що об’єктивно існують між культуротворчими явищами, процесами які відображають зв’язки між ними, особливості їх функціонування протягом певних періодів та епох існування людства.

Виділяють такі закони:

1. Закон єдності і різноманітності культур. Він стверджує, що культура – здобуток усього людства, вона втілює родову властивість людини і людства. Національні ж культури народів внутрішньо єдині і одночасно самобутні, унікальні. Різноманіття і єдність культури – це об’єктивна реальність.

2. Закон спадкоємності і розвитку  культури. Він проголошує, що культура  є історичним успадкованим досвідом  поколінь людського роду. Спадкоємність  – основа розвитку культури, вона  є важливою об’єктивною закономірністю.

3. Закон неперервності і безперервності розвитку культури. Культура складна система, яка в своєму розвитку перервна і одночасно безперервна. Кожна історична епоха людства, цивілізація має свій вид культури. Це є свідченням перервності культури. Однак стара культура не знищується. Кожна епоха в розвитку людства наслідує досягнення попередніх культур, поєднуючи їх в систему суспільних відносин. Перервність носить відносний характер. Безперервність – абсолютний.

4. Закон взаємодії і співіснування  різних, навіть суперечливих  культур. Взаємовплив, співробітництво культур – об’єктивна закономірність.

5. Закон функціональної єдності  і взаємозалежності існування  природи, людини, культури у Всесвіті. Він стверджує – технічні та  технологічні досягнення культури  нині набули такого розвитку, що являють собою небезпеку для самого існування людства і природи, планети Земля, як частини Всесвіту.

Культура – це дуже складна, багаторівнева  система. Структурні частини культури прийнято виділити на основі її носіїв. На цій підставі в культурі правомірно виділяти світову і національну культури. Світова культура – це синтез кращих досягнень національних культур, що стали загальнолюдським надбанням. Національна культура є синтезом цінностей, створених різними соціальними групами людей і класами даного суспільства. Своєрідність національної культури, її неповторність та оригінальність виявляються в духовній сфері, перш за все в мові, літературі, музиці, живопису, філософії, традиціях, релігії. Матеріальну сферу національної культури складають лад економічного життя, традиції праці й виробництва, культура господарювання тощо.

За конкретними носіями виділяється  культура міська і сільська, класова, професійна і молодіжна, культура сім’ї  чи окремої людини. Загальновизнаним є виділення народної (непрофесійної) і професійної культури.

Культура поділяється на певні  роди і види. Основою для подібного  розподілу є урахування різноманітності  людської діяльності. Виходячи з цього  виділяють матеріальну та духовну  культуру. Але їх підрозділ має  умовний характер, тому що в реальному житті вони взаємозв’язані.

До матеріальної культури належать такі її різновиди: культура праці і  виробництва, культура побуту, культура регіону і місця проживання, фізична  культура, екологічна культура.

Духовна культура також виступає багатошаровим утворенням і складається з пізнавальної, філософської, моральної, художньої, правової, педагогічної, релігійної.

Матеріальна і духовна культури перебувають у стані єдності, цілісності. І матеріальна і духовна  культури складаються з продуктів  які мають неприродне походження. Вони створені творчою працею людини і називаються артефактами, тобто штучно створеними.

В людській діяльності, у реальному  житті практично неможливий розподіл на суто матеріальне і духовне, оскільки кожна матеріальна дія (фізична діяльність) невіддільна від свідомого акту, від проникнення духу, а духовний бік життєдіяльності має матеріальну оболонку.

Матеріальна сфера культури припускає  наявність таких компонентів, як людина, діяльність і її наслідки. Розвиток людини як суб’єкта матеріального виробництва, її фахових знань, умінь і навичок, досвіду, здібностей і потреб, спрямованих на олюднення навколишнього світу, становить її суть і мету. Формування і реалізація названих якостей у діяльності, тобто упредметнення особистісної форми, забезпечує функціонування і предметної форми матеріальної культури – засобів виробництва, засобів споживання, виробничих відносин, а також творення людського життя.

Духовна культура є тією сферою діяльності, яка пов’язана із свідомістю, духом, його формуванням, розвитком і вдосконаленням. Природно, в такому випадку, вважають її основою духовний стан людей, їхні духовні потреби, інтереси, ціннісні орієнтації. Мотиви, соціально-психологічні настанови діяльності, ідеали, уявлення про зміст життя, щастя, справедливість тощо, в цілому світогляд, ментальність, творчій потенціал (особистісна форма), що формується і підносяться у процесі духовної діяльності, а також реалізуються у вигляді наочно-сприйнятних результатів цієї діяльності (предметна форма культури) – формах свідомості і соціальних інститутах; моралі, праві, політиці, філософії, науці, мистецтві, релігії, системах освіти і виховання, культурно-освітньої роботи, звичаях, традиціях, обрядах, суспільній думці тощо. Окрім того, духовну культуру характеризують і ті відносини, що складаються при здійсненні духовної діяльності.