Поняття «культури». Культура доби Середньовіччя та епохи Відродження

Слід підкреслити, що в цей період активно розвивається схоластика, яка найбільш яскраво виявилася в головному вченні Середньовіччя – Богослов’ї: “Святе письмо” і “Святий переказ” -  основні праці схоластики. Схоластики після тривалої перерви відновили вивчення античної спадщини, звернулися до найважливіших проблем пізнання. Багато схоластів займалися вивченням усіх доступних наук. Найвідоміші схоласти – П’єр Абеляр, Альберт Великий, Фома Аквінський. РоджерБекон, головним твором якого була “Велика праця”, де він висуває ряд незвичайних здогадів, мріє про літальні апарати та підйомні крани. Його творам церква оголосила анафему, а сам він 14 років провів в ув’язненні.

Виділяють чотири великих напрями  середньовічної науки: фізико-космологічний, вчення про світло, наука про живе, комплекс астролого-медичних знань. Що стосується алхімії, то вона являє собою специфічний феномен середньовічної культури, що містить у собі такі компоненти, як наукові узагальнення, фантазію, логіку і міфологію.

З часом потреби господарювання спонукали вивчати грунти, метали, спостерігати природу, робити фізичні та хімічні досліди. У цих умовах зросла роль експериментального пізнання світу. Розвиток світських наук поступово зробив експеримент авторитетним: в епоху Середньовіччя в Європі було винайдено годинник, технологію виробництва паперу, дзеркала, окулярів, проводилися медичні досліди.

З розвитком практики господарювання, накопичення дослідних знань  принцип “Вірую, щоб розуміти”  було замінено новим – “Розумію, щоб вірити”. Це готувало грунт для  стрибка в розвитку експериментальних  наук, нової ідеології пізнання. Становлення буржуазних економічних відносин, зростання земних, практичних інтересів людини дали потужний імпульс розвитку власне наукових знань у подальшому.

2. Культура епохи Відродження. Загальна характеристика культури

ХІV-першої половини ХVIII ст.

Відродження або Ренесанс – одна з найбільш знаменитих епох в історії  людської цивілізації. У галузі мистецтва  й літератури вона виплекала таких  велетнів як Данте, Петрарка, Боккаччо, Рабле, Сервантес, Шекспір, Леонардо де Вінчі, Рафаель, Тиціан, Мікеланджело, Донателло, Мозаччо, Брунеллескі. Їх твори й до сьогодні зберігають значення неперевершеного взірця.

Чому ж саме в цю епоху виникла  така вражаюча кількість істинних титанів  мистецтва? Які чинники суспільного  життя сприяли цьому? І чи можна  вважати Відродження найяскравішим періодом еволюції західної культури й цивілізації?

Культура Відродження (Ренесансу) становить не надто довгу епоху. Хронологічно європейське Відродження  триває близько чотирьох століть  – кінець ХІІІ ст. – до початку  ХУІІ ст. й охопило Італію, Іспанію, Францію, Німеччину, Англію, Угорщину, Польщу, Чехію, північну Хорватію.

У соціально-економічному й політичному  відношенні, а також хронологічно, епоха Відродження у цілому лишається  у межах Середньовіччя, рамках феодалізму, хоча і з цього погляду вона багато в чому є перехідною. Що ж стосується культури, то тут Відродження дійсно становить зовсім особливу, перехідну епоху від Середньовіччя до Нового часу.

Саме слово “ренесанс” означає  відмову від середньовічної культури й повернення, “відродження” культури й мистецтва греко-римської античності, зокрема відродження вироблених античністю уявлень про людину. Істотною характеристикою Ренесансу є відродження античного мислення та науки. На відміну від середньовічної культури Ренесанс є світською культурою і таким світоглядом, який базувався на земних уподобаннях людини. Ренесанс був перехідною епохою від середньовічної культури до культури Нового часу. Залежно від конкретних історичних умов у кожній західноєвропейській країні культура Відродження формувалася, розвивалася, досягала розквіту й переживала кризу пізнього періоду по-різному. Найповніше і найпослідовніше еволюція проходила в Італії, де чітко вирізняються чотири її етапи. Проторенесанс (остання третина ХІІІ – початок ХІУ ст.., період, під час якого з’явилися перші ознаки якісних змін у культурному процесі) та власне Відродження, у якому розрізняють Раннє (початок ХІУ ст. – 90-ті р. ХУ ст.), Високе (90-ті роки ХУ – початок ХУІ ст.) і Пізнє Відродження ( 40-ві роки ХУІ – початок ХУІІ ст.).

Відродження виникло на грунті досягнень  середньовічної цивілізації, зокрема, періоду Пізнього Середньовіччя, коли феодальне суспільство досягло  високого розвитку й зазнало великих  змін. Воно пов’язане з переходом  від аграрної культури до міської  і повинне бути співвіднесено з тією побудовою феодальних суспільно-політичних та ідеологічних структур, котрі мусили пристосуватися до вимог розвинутого, простого товарного виробництва. Суспільство стало більш динамічним, просунувся вперед суспільний поділ праці, прискорився плин історії. Відбувається руйнування васальської системи, заснованої на земельних даруваннях, стає зрозумілою перевага грошової форми прибутків класу феодалів. Відбувається зміна сюзеренітету королівською владою, побудованої на принципі суверенітету. Виникла потреба в експериментальному пізнанні природи, розмежуванні церкви і держави, формуванні доктрини станової держави, для якої необхідно було відновлення елементів римського права. У сфері культури посилюється боротьба за звільнення філософської думки від авторитету церкви, з’являються нові знання і розумові течії, які не вкладалися в середньовічну філософсько-богословську систему. Усі ці явища підводили до прогресивного перевороту, яким і стало Відродження. Відродження – могутній культурний рух, у ході якого відбулося подолання духовної диктатури церкви, виникла нова культура, звернена до земних справ, прагнень людей, нова філософія і наука, небувалого розквіту досягло мистецтво.

У добу Відродження виник новий  світогляд, який дістав назву гуманізму. “Першим гуманістом” називають великого італійського поета Франческо Петрарку. Він розвинув гуманістичні ідеї в ліричних віршах, в латинських прозаїчних творах, трактатах, численних листах. Одним із центральних в етиці Петрарка було поняття “гуманітас” ( від лат. humanitas  - людська природа, духовна культура). Воно стало основою побудови нової культури, звідси й термін “гуманізм”. Петрарка кинув виклик схоластиці, критикував її не за недостатню увагу до проблем людини, підпорядкованість теології. Таким чином програма становлення нової культури в головних рисах була накреслена Петраркою, її розробку завершили його послідовники – Джованні Боккаччо і Колюччо Салютаті. Гуманізм став вираженням нового світосприйняття, нового розуміння сутності людини і земного життя. Гуманізм – це система ідей, поглядів на людину як найвищу цінність, утвердження права людини на земне щастя. Гуманісти настирливо підкреслювали ідею про гармонію світу і гідність людини, не родову і станову, а виключно особисту, проводили ідею важливості кожного індивідуального існування. Саме в ренесансній культурі була вироблена ідея про безмежну могутність людини, про її необмежені можливості. Актуальною була активна діяльність людини, а не її відхід від мирських справ, адже земне життя – найвища цінність, єдина можливість для людини виявити власну природу й індивідуальну неповторність. Характерною рисою культури гуманізму є “реабілітація” природного в людині, визначення гармонійною єдність тілесного й духовного. Відкидаючи аскетизм, гуманісти протиставляли йому нову мораль, засновану на єдності плоті і Духа і, згідно з цією мораллю, виборювали право людини на земні радощі й інтелектуальний розвиток, на задоволення суттєвих і духовних запитів на право прагнути земної, прижиттєвої слави.

Гуманісти виробили свою антропоцентричну систему сприйняття світу. Вони не відкидали теологічного догмату про те, що Бог є творцем світу і людини, бо атеїстами не були і Бога не заперечували. Але зовсім інакше, ніж теологи розуміли світ і людину. Гуманісти поставили в центрі світу не Бога, а людину, звеличили її, проголосили найціннішою істотою, здатною в усьому піднестися до свого творця. Бог у світоглядно-філософських побудовах гуманістів продовжує відігравати почесну роль творця світу, але, поряд з ним, з’являється людина. Формально вона залишається залежною від Бога ( вона створена ним), але будучи наділеною, на відміну від усієї решти природи, здатністю творити і мислити, людина поруч з Богом фактично починає відігравати роль істоти, так би мовити “співрівної” Богові, роль “другого Бога”, як висловився один із провідних мислителів Ренесансу Микола Кузанський. Гуманісти обожнювали людину у тому смислі, що вірили в її “божественні” пізнавальні і творчі можливості, невичерпність здібностей.

Гуманісти відстоювали самоцінність людської особистості і вважали протиприродним оцінювати людину за її походженням чи багатством, расовою належністю чи релігійними переконаннями. Гідність людини вони вбачали в її особистих чеснотах, освіченості й діяльності, їх ідеалом був духовно розкріпачений, гармонійно розвинений індивідум, людина високої інтелектуальної культури.

Унікальність культурних здобутків  Ренесансу полягає також у  тому, що всі сфери суспільного  життя вимірювалися естетичною міркою, існував особливий культ краси. Стосувалося це політики, придворного життя, побуту, повсякденного існування і т.д. Подібної естетизації усіх сфер суспільного життя європейська культура не знала ні до, ні після Ренесансу, що свідчить про відсутність обмеженого практицизму у діячів Відродження. Адже саме ця культура висунула гуманістичний ідеал універсальної людини, цілісної гармонійно розвиненої особи.

Епоха Відродження викликала глибокі  зміни в усіх сферах культури і  перед усім в релігії. Криза католицизму  призвела до виникнення на початку ХУІ ст.. широкого руху Реформації, результатом якої став протестантизм – третій напрямок у християнстві. Проте ознаки серйозних проблем у католицизмі чітко проявилися задовго до Реформації. Їх спричинило те, що католицьке духовенство й папство не встояли перед спокусою матеріальних благ.

Церква буквально потопала в  розкоші й багатстві, вона втратила усіляку міру в своєму прагненні  до влади, збагачення і до розширення земельних володінь. Для збагачення використовувалися усякого роду побори, які були особливо непосильними для північних країн. Усе це викликало зростаюче незадоволення і нарікання в адресу папи.

У ХУІ ст. Німеччину, Англію, Францію, Нідерланди, скандинавські країни центральної  Європи охопив широкий суспільний рух  проти католицької церкви – Реформація ( від лат. reformatio – перетворення). Його представники заперечували : верховну владу папи римського, чернецтво, більшу частину таїнств, догмат католицької церкви про “спасіння” віруючих “добрими ділами” ( тобто пожертвуваннями і молитвами, що не відповідало новому буржуазному розумінню справді гідних людини діянь), культ святих, інколи обов’язкову безшлюбність духівництва, більшу частину католицької символіки тощо. На противагу цьому висувалася вимога до створення національних церков, не підпорядкованих римській курії, проведення богослужіння рідною мовою; джерелом віровчення почали вважати “священне писання” (Біблію) і відкидати “священну легенду” (рішення церковних соборів, вердикти римських пап). Релігійним наслідком Реформації у тих країнах, де вона перемогла, було утворення нових, протестанських церков ( в Англії, Шотландії, Нідерландах, Швейцарії, частині Німеччини, скандинавських країнах). Цей рух в його бюргерсько-буржуазному напрямі ( ідеологи М.Лютер, Ш.Кальвін, У.Цвінглі) мав антифеодальний характер, тому вже саме через це відповідав новим прогресивним тенденціям розвитку. Реформація ідейно підготувала ранні буржуазні революції, виховавши особливий тип людської особистості, сформулювавши основи буржуазної моралі, релігії, ідеології громадянського суспільства, заклавши засадничі принципи взаємовідносин індивіда, групи й соціуму.

Для Західної Європи ХУІІ ст. – це час становлення капіталізму, передумовою  чому були великі географічні відкриття  ХУ-ХУІ ст.ст., освоєння європейською метрополією практично всіх частин світу.

Нові соціально-історичні чинники (розвиток мануфактури, процес бурхливого первісного нагромадження капіталу) започаткували формування нових  політичних і економічних структур, а отже і нову систему культурних цінностей. Завершується процес формування великих національних держав, абсолютистських монархій, а відтак і національних особливостей культурного життя різних країн, але в той же час це розмаїття культурного життя не виключає загальних його характеристик.

Системоутворюючим чинником цієї культури стали світоглядні ідеї, започатковані науковою революцією ХУІ-ХУІІ ст. Бурхливий розвиток природничих наук привів до цілого ряду наукових відкриттів. Геліоцентрична система Коперніка була обґрунтована відкритими Г.Галілеєм законами класичної динаміки ( вільного падіння тіл, інерції та відносності руху). Закон всесвітнього тяжіння І.Ньютона дав відповідь на питання, чому планети рухаються не по кругових, а по еліптичних орбітах. Тільки після цього постала нова картина світу у своїй відносній завершеності.

Третя особливість художньої культури цього століття пов’язана з формуванням  провідних національних шкіл європейського  мистецтва в Італії, Іспанії, Фландрії, Голландії і Франції. Саме в мистецтві  цих національних шкіл були досягнуті  найвищі творчі результати, а особливості художньої епохи набули найбільш яскраве і типове виявлення.

Еволюція окремих видів мистецтв пов’язана з поглибленням осмислення дійсності, з виробленням і розповсюдженням  нових жанрових форм. Література того часу представлена іменами таких славетних письменників, поетів, драматургів, як Лопе де Вега, Кальдерон, Мільтон, Корнель, Расін та Мольєр. В музиці відбувалося поступове звільнення від культових форм, зародження та оформлення ораторії та інструментальної музики. З 30-х років виходить на сцену опера - новий, синтетичний за своїм характером жанр драматичної музичної вистави, першими найвизначнішими майстрами якого у ХУІІ ст. були Монтеверді в Італії, Люллі у Франції і Перселл в Англії.

Подібні процеси утвердження нових тенденцій характерні також для еволюції пластичних мистецтв - живопису, скульптури, графіки, архітектури. Так видатний італійський живописець Караваджо заснував художню систему монументалізації буденного світу за допомогою світлотіньових контрастів, що одержала назву “караваджизм”. Серед його послідовників були такі всесвітньо відомі майстри як Х.Рібера, П.Рубенс, Д.Веласкес, Рембрандт. В цей час також працюють А.Ван-Дейк,Ф.Сурбаран, Ф.Гальс, Н.Пуссен. Найвищі досягнення в скульптурі та архітектурі пов’язані з творчістю Д.Л.Берніні, Ф.Барроміні, Ж.Ардуен-Мансара.